Пластик - Чех Артем (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗

— Так, ми з вами! Тільки-но кілька виродків прирізали мого батька, старого шинкаря, а тому я та, мабуть, і всі ми — дуже злі. А отже, теж хочемо грабувати і ґвалтувати.

— Хлопці! — закричав ватажок своїм. — Нашого полку прибуло!

— Ура!!! — закричали хлопці.

І, запаливши факели, натовп рушив у бік центральної площі, де кілька годин тому мав розпочатися святковий карнавал.

— Ми не хочемо працювати! — лунали крики з натовпу. — Ми хочемо вбивати й грабувати! Ми — нове покоління вашої чортової демократії!

— Запалюйте вогні! Місто у наших руках.

— Влада може йти у відпустку!

— Ура!

— Отаману — ура-а-а!

— Даєш нову форму влади!

— Смерть ментам та сукам!

— Ура-а-а!

Кілька людей, озброєних камінням та палицями, увірвалися до будинку мера.

Капітальний особняк у сталінському стилі — верх палладіанства — збурював в цих хлопців бажання грабувати не один місяць, і от настав їхній зоряний час.

У просторій незатишній вітальні їх зустріла навдивовижу вродлива жінка.

— Хто ви такі? — запитала перелякана дружина мера, Анна Казимирівна, полька за походженням.

— Ми — нова влада! — закричали вони і накинулися на польку.

— Hi! — верещала вона.

— Да! — кричали мародери і з захватом трощили фамільний посуд та дорогі меблі.

Двоє юнаків ґвалтували польку.

— Заткни їй рота!

— Мовчи, суко!

— А-а-а-а!

— Ги-ги!

— Давай, там глянь — у них десь мають бути бабки!

— Я все віддам, усе! — кричала дружина мера. — У роялі, у роялі пакунки з грішми. Тільки не бийте, не бийте!

— Ця сука на пластичні операції вбухала більше, ніж коштує цей будинок, — гарчав один. — Давайте підрихтуємо їй марафет, — і він дістав розкладного ножика.

— Приходить до хати мурло волохате, — підспівував він, обрізаючи жінці щоки. — Я з'їм твою маму, я з'їм твого тата, а потім за тебе візьмусь!

— А-а-а!

— Рученьки — чик-чик, ніженьки — чик-чик, лагі-і-ідні очі! - і ніж забрав у польці зір.

— О-па! — крикнув хлопець, усипаний вуграми. — Та тут стільки бабла!

— Усе бери!

— Беру. А ти прикінчи цю лахудру.

Упоравшись із жінкою, вони вискочили на вулицю, де вже палали магазини, ларки, автомобілі й поодинокі люди.

Ватажок розбійників стояв посеред площі, на тій самій трибуні, й вигукував беззмістовні гасла.

— За наше щастя! Дави! Дави гниду! За наше щастя!

І в цю мить ударив сильний грім, небеса розверзлися, скрізь заблискотало, день перетворився на ніч і полив чорний прямовисний дощ! Такого дощу в цьому місті навіть старожили не пам'ятали. Це була справжня тропічна злива. Водяні потоки вимивали бруківку й молоді деревця. Змітаючи все на своєму шляху, вода затоплювала гаражі та підвали. Намоклі й стомлені мародери вдиралися до помешкань громадян і виносили звідти все, що можна було винести. Хтось відстрілювався, хтось захищав свої оселі звичайними кухонними ножами, але всесильній навалі протистояти не міг ніхто…

Дійшло до того, що через пограбоване мародери почали різати й відстрілювати один одного.

— Ще крові! Ще крові! — кричав ненаситний ватажок. — Знайдіть мені гомосексуалістів!

І тут усі згадали про гомосексуалістів. Ніхто і не здогадувався, що організація сексуальних меншин виїхала з міста найпершою електричкою, але це не завадило звинувачувати один одного в одностатевих зносинах.

— Ти гомік!

— Ні, ти гомік!

— Це я гомік?!

— Ну не я ж!

І це призвело до тотального безладу. Уже мало хто міг зрозуміти, що відбувається на вулицях, хто за що бореться і хто до кого яке має значення.

Одне циганча впізнало у ватажку розбійників колишнього клоуна.

— Та це ж клоун! — загукав він.

- І точно: він же тільки-но кульки роздавав, а тепер — дивіться…

— А ви знали, що всі клоуни — педерасти?

— О-па-па!

— Вали його!

— Та ви що, хлопці! — гукав ватажок. — Який з мене педераст? Так, я клоун, колишній клоун… але… хлопці, ей-ей, ну-ну, є… є…

— Ну? Хто тепер стане нашим ватажком?

— Я!

— А чого ти? Ти що, найрозумніший?

— Ну, не тобі ж бути ватажком — ти свою морду бачив?

— Бачив!

— Коротше, я буду головним, — виліз на трибуну хлопець з вуграми.

— А ти куди пнешся? — закричав інший.

— Куди треба.

— Буф! Буф! — бухкав пістолет.

— Не стріляй, це ж я.

— Вибач. Просто не лізь в отамани.

— А я хочу і лізу!

— Тоді на ще!!!

— Буф! Буф! — знову озвався пістолет.

І тут почалося масове побоїще. Під безумною навалою блискавок, вторуючи їм, виблискували леза ножів. Мелькотіли палиці, й зі свистом пролітали каменюки. Один розумник розмахував сміттєвою урною. В ангарі, під тентом з рекламою відомого безалкогольного напою, розірвалася граната. З ангара вилетіла чиясь нога у бежевому сандалі, слідом на одній нозі вискочив чоловік з рудою бородою. У руці він тримав іншу руку. Його обличчям текли сльози. Сльози відчаю, сказав би хтось.

— Боляче ж! — вигукнув він і впав на землю.

На крислатому клені на своїх підтяжках висів клоун. Його штани були спущені. По ногах бігла кров. Біля того ж клену валялося ще два мертвих тіла. Перше — велике і кругле. Якщо добре придивитися, то з легкістю можна було розгледіти схожу на решето клоунесу. Друге тіло належало Олександру Миколайовичу Культурному…

Якщо списати на жорсткий диск останню інформацію від загиблої клоунеси і конвертувати всю ту інформацію до текстового файлу, думаю, що вийшло б приблизно так:

Мої батьки походили з циркових сімей. Батьки матері були сім'єю еквілібристів, а батьки тата — дресирувальниками. Усі вони працювали в одному цирку в Одесі. Потім ці дві сім'ї вирішили одружити своїх дітей. Дітям тоді було по вісімнадцять років, вони вже самі працювали в цирку і, здається, були не проти одружитися, тим більше, що вже не треба буде приховувати свої далеко не платонічні стосунки. Через рік у них народилася я, і мене назвали на честь батькової баби. Маргаритою. Проте ім'я не прижилося. Всі називали мене Гаря. Коли мені виповнилося п'ятнадцять і я закінчила восьмий клас, мене віддали до естрадно-циркового училища. На відміну від моїх батьків, хисту до гімнастики у мене не було ніякого — ну, ти сам бачиш, я ж не Дюймовочка, у мене ж діабет, — тому я стала клоунесою. І, скажу чесно, з цією роботою я справляюся просто неперевершено. Нещодавно ми їздили до Пекіна, виступали перед п'ятьма тисячами китайозів — і, скажу, непогано виступали. Наш колектив запрошують на різноманітні фестивалі, виступати на корпоративах, на різних капусниках та концертах, навіть по телеку показали — уявляєш! — щоправда, по національному каналу, але все ж таки… А тут таке, я вперше в такій ситуації. Ну, нічого. Коли нашому директору зателефонували і попросили виступити на якомусь дні трудящих, чи як це у вас називається, — Демократії? Ну, не важливо. Коли нас запросили, ми одразу почали репетиції. Ти не думай, ми дуже завзято беремося за кожний наш виступ, ми дуже і дуже відповідальні в цьому плані. У нас було чотири дні на підготовку, і, як нам пояснили, щось особливе робити нам не треба — ми всього-на-всього мали бути вдягнені у наші костюми й показувати нехитрі мініатюрки, розумієш. Гроші запропонували невеликі, проте ми ж не за гроші сюди приїхали, тобто за гроші теж, але сам поміркуй: я з циркової родини, в моїх жилах тече така кров — розумієш? — циркова кров. І моїм домом завжди був цирк, і ті тринадцять метрів у діаметрі — моєю власною територією, моїм життям, я настільки звикла до гидотного запаху тирси та кінського гною, до бутафорських клоунських причандалів, що навіть якби мені запропонували повністю відмовитися від грошей і почати жебракувати, я все одно не покинула б цієї справи. Тому я тут. Зі мною приїхали ще двоє клоунів. Один із них — мій чоловік, інший — мій брат. Тільки я не знаю, де він — ну, брат, себто. А спочатку, справді, ми були разом. Нас привезли, висадили на якійсь брудній площі, завели до якогось будинку — не знаю точно, що то був за будинок, але всередині нас нагодували, потім повели до центральної площі. Ага, справді, проходили ми повз якусь будівлю, я не придивлялася, але стривай, це точно був кінотеатр — згадала. Але у нас така колона була, знаєш, що який тоді міг бути кінотеатр, — усі настільки різні, в костюмах, з якимись плакатами та мегафонами, мужоподібні жінки та женоподібні чоловіки, співаки, артисти, безумці. Чесне слово, складалося враження, що всі вони безумні, ці люди. Навіть ми з чоловіком і моїм братом. Ну, напевне, в очах інших артистів ми здавалися такими ж безумними, з палаючими очима. Ніхто не знав що робити. Хтось, пам'ятаю, кричав, що давайте, сходимо в кіно, проте нам пояснили, що все одно кінотеатр не працюватиме, тому що кіномеханік запив, а касира повісили, і що це начебто зробив його недоумкуватий чи відлюдькуватий — уже не пам'ятаю — син. Ну, може, брешуть. Не моя справа, та й не люблю я таких страшних історій. Коли я була маленькою, у нас у цирку багато всяких історій траплялося, так що ну їх, ці історії… Знаєш, я навчилася все це пропускати не крізь, а повз себе, щоб навіть трішечки не переймало, щоб не зачіпало навіть відносно…Я, насправді, трохи недобачаю, ну, у мене через діабет короткозорість, алея все одно всіх-всіх бачила. Вони були такі різні, такі яскраві. Я вже потім почала їх розрізнювати. Ці всі артистичні штуки, хто за що відповідає, хто яку культуру представляє. От, наприклад, я зрозуміла, що ліліпути, які там були, — вони представляли свою ліліпутську культуру. Ну, справді так, ліліпутську, але всі вони були артисти. Один із них був перевдягненим у ковбоя, і знай викрикував щось типу «трррріяху-у-у!», і стріляв з пістолета пістонами — смішний такий, а в нього ще друг був, теж ковбой, тільки з цією, мотузкою — як її? ага, точно! — ласо, такі вони смішні… Поряд з нами перевдягалися якісь гімнасти, двоє чоловіків, — вони явно були голубими, аж гидко, — аз ними ще жінка була, така м'язиста, геть безброва, страшна-страшна, може, то і не жінка була, а теж із цих, трансвестивалів, чи як їх там, голубих цих, хоча ні, точно ні — це жінка була… І всі вони так дивно себе поводили, очима стріляли, а очі — бачили б ви ті очі! — гострі-гострі, як шаблі, й виблискували так, наче сталь на сонці — дивні, одним словом. Там ще хористи були, співали так задушевно, все про пташок та про природу, про сади, я особливо не прислухалася, але дуже красиво. Жонглери були, ну, тих я знаю — вони з цирку одного, ми колись разом виступали. Якісь дивні з кіньми були, навіть не з кіньми, а з поні, щоправда, сморід від них такий стояв… Там одна жінка в закритому купальнику знепритомніла, її якісь м'язисті мужики у безрукавках на вулицю винесли, так, мужики — такі засмаглі-засмаглі, м'язами грають, а один взагалі був у костюмі інопланетянина, тільки вже дуже-дуже несхоже: радше на космонавта був схожий, — може, він ним і був. А ще були кентаври. Справжні кентаври, щоправда, я не знаю, звідки їх привезли, але те, що не з Греції, - точно. Чому не з Греції? А вони не грецькою розмовляли, вони взагалі мовчали і якось всіх сторонилися. Скромні такі кентаври. А потім, коли нас розставили по своїх позиціях і коли виступив мер цього міста, ну, куди нас запросили, і ще ці два професори, власне, ті самі, що організували це свято, почалося щось незрозуміле: весь натовп так змішався, що важко було взагалі розібрати, хто з ким і що до чого клеїться. Нас понесло до страшних непролазних нетрів цього міста, все скидалося на страшний сон. Мій чоловік почав якось дивно себе поводити, весь час когось під'юджував до грабунків і злочинів, — і якось дивно все сталося: його почали слухатися — моєму чоловікові, якого ніхто ніколи не слухав, корилася банда безумних людей. Вони ватагою людей з десяти ввалювалися до помешкань і маленьких крамниць, виносили звідти мішки з різним добром, виволочували на вулицю жінок і ґвалтували їх на очах у їхніх дітей та чоловіків. Дехто з цих чоловіків долучався до натовпу, дехто намагався захистити свої помешкання, і їх били. Я кричала, щоб вони зупинилися, але мій чоловік, мій клоун, той, з ким я прожила майже двадцять років, просто вдарив мене якоюсь штахетиною, і я якось так упала, що вдарилась головою і знепритомніла…Коли прийшла до тями, відчула, що мене огорнула неймовірна тиша, тільки очі страшенно боліли від внутрішнього тиску, а навколо нікого, крім однієї дівчини — вона йшла і плакала, я не чула, як вона плаче, але вона плакала — якось так безсило й байдужно плакала. їй було років п'ятнадцять, і вона плакала. Навколо палали автомобілі, виблискувало розбите скло, скрізь купами валявся мотлох, якісь ганчірки, папір…Я підвелася, але слух до мене так і не повернувся. Якось важко було йти, але я все ж таки пішла — до центру цього міста, туди, де все почалося. Тільки тоді, коли з півночі подув сильний вітер, до мене почали долинати окремі звуки. Я хотіла знайти чоловіка. Або брата. Найімовірніше, брата. Але, дійшовши до тої площі, сильно пошкодувала про це. Я ніколи не бачила війни, але завжди уявляла її такою. До мене підбігали п'яні чоловіки, кривили гримаси, штовхали…Я не надувна кулька! Господи, що за придурки, з чого вони взяли, що я надувна кулька? Я не кулька! Обережніше! Ви що, з глузду… Ей, я не кулька! Не треба мене лопати! Я не кулька! Я не лопаю… а… не лопаю я… Що ж ви… чим же ж ви… А-а… Не кулька я…Куди вони тягнуть мого чоловіка? Я не кулька…