Логіка речей - Кожелянко Василь (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Мабуть, не треба. А ось — пити? На кухні повинна бути недопита пляшка зубрівки. Не міг же я вчора випити всю пляшку?! Ох, хоча б сто п’ятдесят грамів залишилося. Доля виявилася милостивішою — зубрівки було більше ніж двісті грамів, крім того, збереглося півфляги пива. З нього я й почав недільний ранок. Від швидко — трьома келихами — випитого пива нутром мляво розлилося слабке тепло: пиво є пиво. Але в думках з’явилися ознаки оптимізму. Що ми маємо на сьогоднішній ранок? З нею… про неї поки що не будемо, ну розлучилися, ну розійшлися, з ким не буває, якось переживемо… Тепер, робота… а що, сьогодні лише неділя, до понеділка відійду і все буде о’кей. Головне зараз протриматися, протриматися до… восьмої години… Чому до восьмої?
А тому, мабуть, що магазин відчиняється… який магазин? Той, той, саме той!.. Не хотілося собі категорично зізнаватися, але вже було ясно, що я мушу пити ще. Розрахувавши так, аби зубрівки вистачило до хоча би пів на восьму, я випив чарку. Багато проблем відпало, але несподівано з’явилося гостре сексуальне бажання і потужна ерекція — прутень бринів, як натягнута струна… яка струна, від тум-балалайки чи сєміструнной подругі? Тю, ти ж чистокровний, тобто расовий, щирий укр… від бандури! У крайньому разі від кобзи. Раз, два, три! Навіть не треба викликати в уяві порнографічну картинку. Сперма бризнула на півметра. Нічого особистого, чиста фізіологія…
Стало гидко від самого себе, але водночас притупилася гостра туга за нею. Випив іще.
З квадранс восьма, я в окулярах, але не зачесаний попрямував до магазину. Пива не брав, а взяв лише дві тричвертьлітрові пляшки «Зубрівки».
Про понеділковий ранок намагався не думати.
А даремно, бо якраз у понеділок зранку, а саме о четвертій годині горілка закінчилася. Через якийсь час у мене розпочалася ломка. Про сон годі було й думати, у запаленому мозку, як щойно спійманий дикий звір у клітці, билась одна-єдина думка: хоч трішечки алкоголю… щось випити… кілька крапель. Я взяв порожню пляшку зубрівки, приклався до горлечка, перекинув догори і довго чекав, аби кілька останніх крапель стекло на язик.
Друга пляшка, третя… Марно. Пляшки були сухі.
Мене викручувало всього, як на середньовічній дибі. Через п’ятнадцять хвилин я зрозумів, що не витримаю. Випив усю мінеральну воду, що була, але легше ставало лише тоді, коли пив, опісля мука розпочиналася знову. Ні, до восьмої я не дотягну, ну хоча б до сьомої, коли генделики відчиняються. Що? Що? Що? Я сомнамбулічно тинявся помешканням. У лазничці побачив одеколон, дешевий, простий одеколон «Для мужчін», яким я змащував п’яти. Там же 90 мл розведеного спирту — 56,5 %! На щастя, пляшечка лише ледь почата. На одеколон перейшов, подали голос десь у глибині свідомости рештки сумління, але дуже тихо, мляво і непереконливо. Пригадався досвід уживання цього напою, набутий під час служби у нєпобєдімой і лєгєндарной. Тоді ми його розводили водою. Що ж, якщо вже пішла така пиятика…
Я взяв чарку, вилив у неї півпляшечки одеколону, грамів сорок, долив води з крана, утворилася блідомолочна суміш. Схоже на кокосовий лікер, подумав я, аби себе підбадьорити, і залпом випив.
Ковтнув. Миттєво з’явився блювотний рефлекс.
Я побіг до холодильника, схопив цитрину, вкраяв скибку, кинув у рот. Бажання повернути «кокосовий лікер» розсмокталося. Натомість у нутрі з’явився алкогольний прихід. Добре.
Хвилин за сорок, коли було допито «кокосовий лікер для мужчін», знову почався лютий алкогольний кумар. До сьомої не витримаю, або переріжу собі вени, або викинуся з вікна, сьомий поверх як-не-як, тож мучитися довго не буду — захоплюючий політ і — клац, світло вимикається… А може, справді… Цікава думка, адже одним махом можна позбутися всіх проблем. Усіх!
Це потім, а поки що треба випити ще. Є у мене ще один одеколон, радше лосьйон після гоління, жилетівська версія «дикий дощ», запах трохи солодкуватий, якщо виживу, треба буде поміняти на «арктичний лід». Смак — іще гидкіший, ніж «длямужчинівський». Але трохи відпустило, і я дотягнув до сьомої. Коли стало зрозуміло, що за хвилин десять я вип’ю справжньої горілки, з’явився оптимістичний настрій, і, мугикаючи «бєлая рєка», я почав збиратися. Сморід! Тхне з писка, як із парфумерної ятки. Я з’їв трохи цитрини і, вкинувши до рота три лаврові листки, почав жувати їх, як гумку. Нормально… А — робота?
Сьогодні ж понеділок! Ет, вип’ю сто грамів, щось придумаю, зателефоную, що хворий, маю я право на хворобу — застудився оце ж бо, — чи не маю?
Тим паче, що в місті гастролює екзотична грипа з Південно-Східної Азії.
Продавець генделика, колишній інженер оборонного заводу, який ще зберіг рештки ознак справжнього совєтського інтелігента — читав товсті літературні журнали на робочому місці, - не здивувався з вранішнього покупця в затемнених окулярах: ще й не таке бачив. Я взяв дві пляшки дешевої фальшивої горілки, тобто розведеного спирту у пропорції 35 на решту води, і швидко пішов додому. Перший ковток зробив уже на сходах. Фортуна мені сприяла — металева за-крутка далася відкрутитися, бо зазвичай такі самопальні пляшки треба відкорковувати з ножем — через те, що металева закрутка часто прокручується разом із фіксованим обідком. Ця трапилась якісна і з хряскотом відділилася від обідка.
Вдома я вкраяв цитрини і випив перші повноцінні сто грамів. Ліг на канапу і на теплих алкогольних хвилях поплив у світле сучасне. Потім узяв апарат і лежачи зателефонував на роботу, повідомив шефа, що я хворий, лежу, — і це було правда! — мабуть, грипа якась. Шеф спитав, чи не треба послати секретарку, аби купила мені ліків.
Ні, ні, не треба, швидко тверезіючи, заперечив, я сам собі все купив — і це теж була правда. Шеф дав мені на хворобу три дні. А я, втішений від того, що в житті все складається так гармонійно, випив ще і задрімав.
Пополудні, аби забезпечити собі спокійну безтурботну ніч, я пішов до магазина і купив чотири тричверткові пляшки справжньої горілки Nemiroff з перцем і медом.
Три дні «хвороби» минули, як одна суцільна часова протяжність, де не було різниці між днем і ніччю. Щоправда, я контролював графік роботи магазину і пильнував, аби серед ночі не залишитися без спиртного. А так випивав чарку, кидав щось їстівного на зуб і дрімав, дрімав, дрімав.
У четвер вранці, коли треба було «після хвороби» йти на роботу, я подивився у дзеркало. Себе не впізнав, і тоді на весь зріст постало питання смерти. Так, сьогодні я зроблю ЦЕ. З дзеркала на мене дивилося синє підпухле заросле сивіючою бородою обличчя з вибалушеними червоними очима. Це буде найкращий вихід — там нема ні кохання, ні алкоголізму, ні роботи… куди, до речі, сьогодні я маю йти одужалий. Зрозуміло, що я нікуди не піду і це ще одна причина, аби заподіяти собі гаплик. Так, сьогодні… Але, хай там що, треба збігати в магазин, поповнити запаси, бо у пляшці залишилося на два пальці, а на тверезу голову вчиняти суїцид… збочення якесь.
Я ще раз глянув на себе у дзеркало і з величезним зусиллям сяк-так поголився, став під душ, затим намастив обличчя, яке огидно лущилося, німецьким кремом Nivea. Потім допив горілку, одягнув окуляри і звичним маршрутом зробив рейд до магазина. Приніс дві пляшки горілки і морозива — більше вже я нічого їсти не міг.
Випив іще чарку, подзвонив шефові на роботу і попросив тиждень відпустки за свій рахунок.
Шеф, учувши незрозумілу для нього тривогу в моєму голосі, почав пропонувати відвідини — що з тобою, мовляв, старий, я оце приїду, може, потрібна допомога, — я категорично сказав «ні» і пояснив, що мені треба з’їздити на кілька днів до Львова: з жінками заплутався. Шеф повірив.
А я почав готуватися до смерти. Вночі, вирішив я, а поки вип’ю ще. Але цього разу доза горілки не викликала звичної, хоча й короткотермінової ейфорії, - стало ще гірше, у мозку щось захлюпало, і я виблював, ледь устигнувши добігти до унітаза.
Що за жарти? Я помив обличчя, прополоскав рота, з’їв кружальце цитрини і зробив другу спробу — випив п’ятдесят грамів. Цього разу виблював уже кров’ю. Отже, пити я не можу, не пити теж не можу, залишається одне — вмирати.
