Логіка речей - Кожелянко Василь (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Я жив сам і звик, що кожна річ має своє, суворо відведене їй місце. Коли нечасті гості пересували на кілька сантиметрів книжку, диск або чайник, я страшенно дратувався. А невдовзі тут з’явиться інша, хай кохана, людина і все піде шкереберть.
У неї самої косметики і парфумерії, мабуть, зо дві валізи!
Стало не до прибирання. Я сидів у кріслі, тупо дивився на дзиґарі й думав. Себто не те щоби думав, а намагався збагнути, про що я думаю. Так минала ціла днина. Я вже не думав ні про кохання, ні про щастя, ні про свободу. Я уявляв собі, що коїться у неї вдома. Ось минула шоста година, повернувся її чоловік, вона подає вечерю, він задоволено бере з холодильника пляшку дорогої горілки, наливає собі чарку, вона жестом зупиняє його і каже, що має розмову; він неуважно слухає, кришачи хліб на скатертину. Вона каже, що покидає його і йде до іншого, він мовчки випиває чарку, але не заїдає, а наливає другу, вона йде у передпокій, одягається, бере валізу, виходить з помешкання, набирає на телефоні мене…
Ні! Як у сні, я викликаю номер її мобільника.
— Ало, це ти?
— Я. Ти вже говорила з ним?
— Так. Я виходжу.
— Не треба.
— Що?!
— Скажи чоловікові, що пожартувала, і залишайся вдома.
Настала довга павза, потім вона вдавано бадьоро запитала:
— Це ти так жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
— А любов? — запитала вона розпачливо.
— Любов — це хвороба мозку, — буркнув я десь почуту фразу.
Вона ще трохи помовчала, а потім вимкнула телефон.
Даремно я кидався такими словами, бо незабаром справді захворів. Відразу ж після тієї розмови я взявся вибивати клин клином: волочився барами, нічними клубами, знайомився з дівчатами, а десь на третій день настало похмілля.
Ясно й чітко, ніби вирізьблено алмазом на склі, я усвідомив, що без неї не можу. Я був готовий на все, дозрів навіть до того, що вона переверне моє помешкання догори дном. І діти хай бігають хатою! Окрилений почуттям майбутнього затяжного родинного щастя, я зателефонував до Ефіопки.
— Привіт, Еф.
— Милий мій, забудь це дикунське ім’я, забудь мене, забудь цей телефонний номер, хоча номер можеш пам’ятати, я сьогодні ж його поміняю.
— Елло, — так я її ще не називав, — я хочу…
— Мене не цікавить, що ти хочеш! Якщо ще раз зателефонуєш, будеш мати справу з моїм чоловіком. Все!
Це було справді все. Після того я захворів. Ні, мене нічого конкретно не боліло, просто я не міг ні їсти, ні спати, ні читати, ні слухати музики. Я сидів у хаті й тихенько- тихенько, як покинуте щеня під плотом, скавчав. Мені здавалося, що як би прийшла смерть, це було би великим визволенням. Думка про самогубство вже не навівала жаху.
За три чи більше дні я почав бачити різні видіння. Ось я з Еллою в розквітлому саду, цвіте одночасно все: абрикоси, вишні, яблуні, трава зелена аж світиться, небо — однієї барви з її очима, сонце — лагідне, доброзичливе й делікатне: ховається за сріблясту хмару, коли ми роздягаємося…
Потім я бачив наше з Еллою родинне життя, — довге, гарне, з онуками-правнуками. Щасливе!
Потім я бачив, як літає Помаранча і, стомившись, сідає перепочити на веселку. Сидить собі, гризе шоколад, махає ногами, на одній з який зсунулася шкарпетка.
Невідомо, що зі мною сталося б, якби не Стрекоза. Вона прийшла зі своїм другом, побачила, що коїться, і послала хлопця в магазин. Через півгодини вона вже годувала мене манною кашею з ложечки, як дитину. Її хлопець прибирав кімнату і допоміг мені викупатися й поголитися.
Згодом до мене повернувся дар мови і перше, що я вимовив, це було:
— Стрекозо, люба, поговори з Еллою.
— Якою Еллою?
— Ну, з Ефіопкою.
— Знаєш що, старий, — Стрекоза взялася в боки, як класична українська молодиця і випнула свої, треба сказати, дуже акуратні груди, — якщо ти геть зваріював, то скажи, і ми віддамо тебе в дурдом, а коли ще бодай трохи тямиш, то намагайся виборсатися. А ми тобі допоможемо. Бери їж зупу.
Я обрав життя. Вчився знову їсти, і одного разу навіть успішно, рівно за чотири хвилини, зварив собі яєць, пробував читати газети, дивився телевізор, хоча мало що в ньому бачив. Про ефіопку заборонив собі думати, як про змій у лісі, коли босоніж ходиш галявинами, збираєш суниці та гриби, набуваючи в такий спосіб первісної єдності з природою.
Коли до мене повернулася здатність адекватно сприймати дійсність, я побачив, що втратив роботу, вочевидь, кваліфікацію і залишився без засобів до існування. З того гірко затужив. Ожила фантазія почала швидко, буйними фарбами малювати мені моє майбутнє: голод — борги — ще борги — продаж цінних речей і меблів — продаж квартири — інститут бомжівства — смерть у жорстокій бійці з колегами за порожні пляшки.
А ось і параноя, поставив я собі точний діагноз.
Хвороба, нічим не гірша за хворобу мозку, під назвою кохання. Хотів, дурню, вибивати клин клином, маєш!
Стрекоза принесла гілку бузку, поставила у вазу з водою і наказала нюхати. Я нюхнув, і хвиля спогадів з минулого життя заполонила мене. Ні, це не була Ефіопка. Згадалася картина, яку я переживав колись десятки разів: травень, ранок, після дощу, я повертаюся від жінки, з якою провів ніч, сильно пахне бузок, потім до нього домішується запах півоній, і я різко усвідомлюю свою пустоту, ні, не порожнечу, а саме пустоту — співзвучну з пусткою, пустоцвітом і розпустою. У таку мить я обіцяю собі змінити все!
Саме тоді кожен раз з’являється мрія про велике й чисте кохання, про взаємність, про правильне, по можливості праведне життя. Тоді між щастям і свободою я беззастережно обираю щастя. Але минає ранок, день, настає вечір і, сп’янілий від усвідомлення свободи, я знову кидаюся у вир свіжих вражень.
З часом біль послабшав, і я вже міг усвідомлювати своє невдале кохання. Зрештою, я погодився з Помаранчею, що це було і не секс, і не любощі.
Просто був ніким іще не зайнятий простір.
Незайнятий простір це — вакуум, тобто Вакуум, бо там живе Бог, коли відпочиває між творенням матеріяльних світів. А ось і мій особистий вакуум, тут із малої букви. Я хотів заповнити його щастям, але з того нічого не вийшло. Та що там казати, навіть кохання — і те здули холодні протяги цього безплідного простору. Є, щоправда, безмежна свобода… Ну і фіг з нею!
Поволі я перестав думати про різні абстракції та спробував налагодити просте земне життя.
На весь зріст постало питання грошей. Роботу я втратив, запаси розтринькав, а що діяти далі, не знав. Проста житейська логіка підказувала, що треба залізти в борги, що я успішно і зробив.
Від чого почав себе зневажати і ще більше впав у розпач. Можна було винести з хати телевізор, комп’ютер, музичний центр і почати пити, але алкоголь мені не йшов.
Стрекоза, побачивши, що я оклигав, відбула до Києва готувати свою персональну виставку, а більше ніяких близьких друзів, щоби можна було звалити на них частину своїх проблем, у мене не було.
Я відчув, що настає нова редакція старого гаплика, і відсторонено, неемоційно, почав думати, чого мені не вистачає. Методом відтинання зайвого. Виявилося зовсім небагато: якоїсь роботи, аби давала сякий-такий прибуток. Мінімальний, необхідний для життя. А мені вже багато не треба — хліб, чай, одеколон…
Доклавши трохи зусиль, я знайшов собі таку роботу — невелика, зате стабільна зарплата і водночас багато вільного часу, з яким, якщо чесно, я не знав, що робити… Згодом я віддав борги, налагодив свій скромний побут, купив нові джинси, кілька дисків улюбленої «світової музики» і побачив, що так добре. І якби тепер мене хтось запитав про щастя, я відповів би: я багато хотів, я страждав через гроші, а взагалі не треба нічого хотіти, треба просто бути вільним і неголодним (ще любов, але це вже як вийде), йти життям і не згинатись — ось це воно й є!
Квітень — травень 2004 р.
