Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Ми, так звані організатори поїздки, нарешті закінчили свою маленьку «нараду». Дівчата повернулися зі шкарпетками, і ми почимчикували до дизеля. Коли дісталися платформи, до відправлення лишалася всього одна хвилина. Зайшовши у вагон, у якому треба було їхати до славного міста Полтави, ми не дуже зраділи: три посадкові місця були зайняті не тільки на кожній нижній полиці, а й на горішніх. Вагон був просто забитий, тож повсідались де попало. А декому навіть довелося сунутися в інший вагон, де було не набагато краще. Я спробував було знайти спільну мову з начальником поїзда, який якраз курив у тамбурі. Та де там… Як з’ясувалось, він не любив україномовних. А я почав утовкмачувати йому щось про національну ідею й таке інше. Та він не поспішав розв’язувати наші проблеми, точніше мої. Доки я намагався його «просвітити», нагодився наряд міліції. Тож мені довелося ретируватись, щоб, бува, не опинитись на вулиці.
– Хай вам грець, – сказав я йому наостанок.
– Слєді за базаром, украінєц.
– Українська мова житиме, попри відсутність вільних місць, попри бажання допомагати чи не допомагати нам, попри вашу байдужість, попри все, а то й на зло таким, як ви, – підсумував я.
Один із наряду міліції хотів був уже щось сказати, але я відчинив двері й вийшов у тамбур, ледь не захлинувшись «ароматами» туалету, після чого опинився у вагоні, де мене одразу ж огорнули інші «пахощі» – «третього класу» разом із настроями його пасажирів. Кілька чоловік із нашої компанії примостились тут, а решта – у наступному вагоні. Там були мої речі, тож я попрямував далі.
Потяг нарешті рушив. Стукіт його коліс навіював спокій. Провідниця була щирою й доброю. Вона весь час пропонувала нам печиво, переживала, щоб ми не сп’яніли від кількості відвертих поглядів. Я бігав із добрим словом з одного вагона в інший і зігрівав дотепами народ, що зголосився їхати з нами на виступ. Раз по раз підходив до Марії з відкритим серцем і відпускав вульгарні жарти. Я поводився природно – так, як поводжусь завжди. Раджу робити це всім. Природно поводитись природно. За якийсь час я вийшов у тамбур із Дімоном, моїм другом-мандрівником, отим, якого «рятував» у річці Лопань, точніше в тому, що від неї на тоді лишилося. Ми говорили, як то кажуть, про все й про ніщо. Раптом я сказав:
– А ти бачив дівчину, яка їде з нами, оту золотаву? Вродлива і, як на мене, у міру божевільна, до того ж, божевільна в доброму розумінні слова.
– Сам ти божевільний.
– Вона мені дуже сподобалась, чуваче!
– Я радий за тебе, справді радий, – сказав він.
– Та я й сам радий за себе.
Діалог у нас вийшов якийсь дебільний, і мої очікування на його дружні поради розсіялись, як попіл від наших цигарок на підлозі запльованого тамбура. Перебиваючи сміх псевдофілософськими вигуками, ми нарешті приїхали до Полтави. Полтавська погода нагадувала харківську – сніг швидше можна було назвати дощем, а може, навпаки. Ми були в міру розчулені, у міру тверезі, у міру веселі, у міру загублені й забуті.
Полтавці, що нас зустрічали, теж були веселі, а крім того, вони ще й дуже змерзли. Ми сіли в тролейбус і поїхали в гуртожиток Полтавського педагогічного університету, де на нас чекав обід. Мені чомусь здалося, що той обід мав складатися тільки з одного питва. У тролейбусі було повно харків’ян. Хтось кричав «Металіст», хтось голосно розмовляв, хтось спав, хтось цілувався, хтось задивлявся на вродливих жінок. Я був серед останніх.
Вийшовши на одній із зупинок, ми рушили до гуртожитку. Сірий асфальт був помережаний калюжами, в одну з яких я шурхонув, задивившись на Марію, і тут-таки вигукнув:
– От лайно!
– Що сталось? – спитали в мене, не озираючись.
– Та все в нормі, просто калюжі великі, глибокі й не там, де треба.
І ось тут я нарешті зрозумів, чому всі купують дві-три пари шкарпеток. Усі, крім мене.
За якийсь час ми дістались гуртожитку, але не всі двадцять вісім, хто приїхав з Харкова, а всього лише двадцятеро. Там нас і справді чекав обід. Як не дивно, він був не таким, як я його собі уявляв. Купа тарілок із усілякими бутербродами, сир, ковбаса, газована вода, сік, фрукти й жодного тобі алкоголю – ні коньяку, ні вина.
– Хто ж зустрічає поетів без вина?! – сказав я.
– Е-е-е-е, у нас тут не можна, комендант і всі ці чуваки з керівництва, – виправдовувались полтавці.
– Так, хлопці, у вас є два варіанти: або ви пробуєте якось домовитись із цими вашими чуваками й комендантом, або ні, а я – йду по червоне сухе вино, – просто заявив я й злиняв.
Ми вийшли на вулицю втрьох – я, один полтавчанин, який нас зустрічав із потяга, і Дімон. За кілька секунд з’ясувалося, що місцевий не знав, де можна поблизу затоваритись. Трохи постоявши, ми пішли навмання й невдовзі натрапили на перший магазин, де, як нам здавалося, можна було б купити те, що нам підходило. Але того, що нам підходило, там, як на зло, не було. Те саме на нас чекало й у другому, і в третьому магазині. Аж у четвертому ми нарешті-таки знайшли те, що шукали, після чого швиденько рушили назад.
Дорогою до гуртожитку я знову шурхонув у калюжу – добре, що хоч тією самою ногою, яка вже й так була мокра. Гуртожитківську вахту ми запросили до нашого столу. Та вона відмовилась. До речі, коменданта на місці не було.
Нам показали кімнати, де ми могли заночувати, якби залишалися на ніч, і ми всілися за стіл. Я налив усім вина й підняв стаканчик. Обвівши поглядом присутніх, я розпочав свій тост, під час якого, здається, не зводив очей з милої золотавої харків’янки, на яку запав ще на вокзалі. Мабуть, усе це виглядало так, ніби мої слова були адресовані особисто їй. Та я цим не дуже переймався. Ми випили. Я налив ще раз. Наступний тост виголошував хтось із полтавців. Ми випили знову, а потім заходились наминати все, що було на столі. Після цього Сергій, він же людина-оркестр, узяв гітару й почав грати. Між іншим, він не пив, а тільки їв, до того ж, чомусь тільки вафлі.
Виступ поетів пройшов цілком пристойно, та й гурти грали непогано. Але після того, як вони вийшли на сцену, мене потягли за куліси. Тож, чесно кажучи, я вже не вловлював духу їхньої музики – яка вона там була, чи то весела й драйвова, чи то лірична й заспокійлива…
На вокзал ми не їхали й не йшли, а майже летіли, бо запізнювались. І як не дивно, устигли. Захекані від швидкої пробіжки й мокрі від снігу, ми заскочили у вагон й просто попадали на свої місця.
Потяг Ужгород – Харків – це, звісно, не столичний експрес, але його плацкартні вагони порівняно з тими загальними, у яких ми добиралися до Полтави, були для нас просто люксусовими. За вікном падав сніг, миготіли поодинокі голі дерева й час від часу зринали старі придорожні будинки.
До Харкова нас поверталося таки значно менше, ніж їхало в Полтаву. Хтось залишився там навмисне, хтось заблукав, хтось забухав. Із тих, хто пропонував мені горілку, їхав додому лиш один. А от поети, що втішно, поверталися всі. Мої друзі так само всі були на місці. І це мене теж тішило.
Ми їхали й спілкувались. Наші розмови якось непомітно перетворилися на «кулуарне базікання». Хтось говорив про літературу, хтось про погоду, хтось про жінок. Усі були трохи втомлені, розмовляли не дуже голосно, стримано, сміх більше нагадував невимушені посмішки, а стійкість тіла кожного й зовсім бажала кращого. Вона, золотава дівчинка, сиділа окремо й слухала музику в плеєрі. Я підсів до неї.
– Як ти тут? – спитав я.
Вона посміхнулась.
– Змерзла?
– Та ні.
Я накинув їй на плечі арафатку. Я вперше був біля неї так близько. Ми почали говорити про виступ поетів, про гру гуртів і взагалі про поїздку. Потім наша розмова перебігла в більш особисту площину.
Так ми говорили десь із годину й навіть не помітили, як торкнулись одне одного руками. Власне, це я перший торкнувся її мізинця. І доторк цей багато для мене важив. Я й досі його пам’ятаю… І отой її маленький мізинчик так само… Може, це й смішно, але я й досі ношу фотографію її мізинчика у своєму гаманці…
