Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Славка - Ткачук Галина (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

Славка - Ткачук Галина (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Славка - Ткачук Галина (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Копать?

— Дак звичайно! Не дуже глибоко — метра два. Знаєш, як коли хто помирає, копають таку ж яму, тільки ми будемо не таку довгу…

— Знаєш, як довго ми будемо із нею колупатися?

— Знаю, того я тебе і покликала, бо ти больша. Сама б я півжиття там рилася — а з тобою будемо швиденько. Погано, що земля тут замерзла, мало часу до зими залишилося, але ми — нічого, все получиться! А я чого ж тебе із собою взяла — бо ти нєрвна і смішна. Мені Віталька із нашого дому розказував, як у садку всі з тебе сміялися.

— Та ніхто не сміявся! Я що — дурна якась?!

— Ой, да всі сміялися. Там ціла ржачка була. Мені Віталька розказував.

Я задумалась.

Насправді було так:

САДОК

Це було, мабуть, коли я скотилася два прольоти зі сходів. Внизу мене підібрав дядько Корєнєв і поніс звідти на плечах. А я ж тоді була вже здорова дівка, тому всі на таке видво озиралися. Один навіть крикнув навздогін:

— Битий небитого везе!

Я на це тільки розреготалася, а оскільки падіння вибило у мене одного переднього зуба і зламало другого, то цей сміх вражав.

Взагалі, сміх — він же від лукавого!

Коли ми прийшли до Коренева, його сусід Саня сидів на ліжкові і кивав головою в такт магнітофонній музиці — співала дівчина.

— А ця пісня про що?

Саня роздратовано відвернувся, а Корєнєв дослухався до слів і відповів по тому:

— Не знаю. По-моєму, вона називається «Світ за твоїм вікном».

Саня не витримав.

— Ось зараз співалося, наприклад: «Зимо, ти чого погрожуєш мені своєю рожею, ти що, хочеш почути, як я регочу, коли мені смішно?!»

Я задумалась.

Сміх — він же від лукавого.

Так само, як і дитсадок, по-моєму.

Я не любила там бувати, тому тамошній час і тягся без-меж-но. Від ранку — до обіду, від обіду — до…

В обід наставала смерть моя, бо я не вміла швидко їсти. А тому, хто вчасно не справлявся із першим, у цю ж миску закидали друге і виливали компот. Примушували з’їсти. Ніхто не їв, і це були сльози, сльози, сльози!..

Тому що коли тиха година — це мусить бути тиха година. Усі мусили спати. Незалежно від настрою, кольору шкіри і віросповідання. Усі мусили спати.

А не доїдати обід!

Жодна нормальна людина удень не хоче спати, але в тому, щоб полежати годину тихо, проблем не існувало. Можна було придумувати, як, наприклад, написати букву «к» чи друковану «а». Можна було вигадувати і лежати, обхопивши подушку…

Ні! Не можна було. Тоді наді мною з’являлася вихователька зі своїм шепотом:

— Славко! Припини обіймати подушку!

… Можна було зняти свої заколки і гратися ними тихенько під ковдрою..

Ні! Не можна було. Наші ліжка були зсунуті по двоє, і біля мене спала Оля Саєнко. У неї був якийсь дивний сильний запах.

Це тепер я вже розумію, що батьки просто нечасто її купали.

Так ось, вона полюбляла видирати мої коси, намотувати на пальця і слинити.

Під цю діяльність у неї існувало власне розгорнуте пояснення, яке я мала змогу щоразу прослуховувати у режимі шепоту. Але я мало чого розуміла, бо Оля не вимовляла кілька літер.

Мені нічого на неї скаржитися: вона, мабуть, так само не розуміла моїх контраргументів, бо я так само багато дечого не вимовляла. До мене треба було звикнути…

Після тихої години було музичне заняття, ми готували «утрєннік» на Новий Рік.

На жаль, увесь сценарій цього свята вже підзабувся. Але я пам’ятаю, що наприкінці ми мали там під музику кидатися «сніжками», попередньо зробленими нами ж із вати, і весело сміятися.

У нас не виходило відповідно весело сміятися. І виховательок це розлютило!

— Ну діти, це ж вже взагалі! Ви не можете виконати елементарного завдання — посміятися! Ви б бачили збоку, як це виглядає! Як натовп загальмованих відморозків жбурляє одне в одного невідомо чим і при цьому видає якісь незрозумілі звуки! Дівчата! Ви мусите сміятися так — «хі-хі-хі!» А ви, хлопці, так — «хо-хо-хо!» Зрозуміли? «Хі-хі-хі» — дівчата. Бо ви ж майбутні дівки! Ви маєте знати, як слід сміятися! А ви, хлопці, — «хо-хо-хо» — як сміються нормальні хлопці. Зробіть нарешті це нормально! Я вас просто благаю! Давайте спробуємо. Спершу дівчата. Смійтеся!

Ми засміялися:

— Хі-хі-хі-хі…

— Стоп! Вам іще раз пояснити?!! Роззуйте вуха! Треба, щоб вийшло «хі-хі-хі», а не суміш усіх звуків, що є в алфавіті! Наталю, як ти смієшся! Ти ж іржеш просто, за тобою інших взагалі не чути!..

Усі ці промови ми вислуховували навіть більш як мовчки. Після слів про Наталку кілька людей тихенько пирснуло. Дівчинка страшенно почервоніла. Я досі горда нею за те, що все-таки не заревла.

Але моя кров теж уже підступила до обличчя близько-близько, сором охопив мене, ніби оце дурне сталося зі мною. Мені геть захотілося зникнути і жити заново, тільки тепер без цього.

I я крикнула перекривлюючи виховательку:

— Ну покажіть же, як ви вмієте сміятися!!!

І ми вибухнули сміхом. Дехто кричав погані слова, дехто просто кричав. Хтось рохкав, хтось пищав, хтось бренькав губою, хтось показував язика. Один надував щоки і «лопав» їх, як хлопавку двома кулаками, і слина його розліталася.

І ми дивилися одне на одного, і реготали, і сміялися так сильно і довго, що навіть не знаю, як геть усі не повиздихали.

МИ З ЛІЛЕЮ

Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.

Я кажу Лілі:

— Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!

Ліля задумалась і відповіла:

— Тоді вони були іще молоді.

Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому — це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.

* * *

І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:

— Лілечко! Славко! — забрала нас всередину.

* * *

Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.

Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.

А потім усі-усі — і гості, і господарі, і ми — сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.

Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка і вагітна, ходила по колінах усім і стрибала надвір через відчинену кватирку.

* * *

І не дострибнула, вагітна.

Впала на підлогу.

Мовчить.

Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.

Я злякалися і підбігла.

Кішка закрила очі, її лапа смикалась.

Я знала, що її не можна гладити.

Хтось голосно гаркнув:

— Не чіпай!

Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.

Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.

Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!

Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.

І тут із кімнати закричала кішка.

Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.

Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.

Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.

Кішка зашкреблася туди.

Яна тоді взяла її на руки, казала:

— Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.

Я заревіла.

І тоді!..

І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:

— Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.

Я закричала.

І тоді вона додала:

— Зате можна усе інше.

— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!

Перейти на страницу:

Ткачук Галина читать все книги автора по порядку

Ткачук Галина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Славка отзывы

Отзывы читателей о книге Славка, автор: Ткачук Галина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*