Славка - Ткачук Галина (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Я заревла.
Він почав бігати навколо нас із дверима і наступив мені на руку.
Я вилізла з-під дверей і заревла вдруге. Двері розбили мені лоба. Я ревла і нічого не бачила. Мені було зле від того, що я не знати де роздовбала усю квартиру сама не знаю кому, що не надерла сраки цій заразі, яка висипала на мене стільки ненависті своїм повсякчасним жбурлянням овочів, мені було соромно за те, що усе, що я кричала, почув вчитель, мені було страшно, що він пішов і ніколи вже не повернеться! Я хвилювалася, чи не вкрав хто, бува, мою флейту! Мене охопив розпач! Мені було боляче і по обличчю тік червоний струмочок.
Я оговталася від того, що у мою шию щось штрикалось.
Це була швабра, на котрій лежало яблуко.
Хлопець вирішив мене втішити яблуком, але підійти не наважився.
Я взяла фрукт зі швабри і з силою пожбурила в малого. Той закричав. Я влучила йому в голову!
Він і не думав плакати, тільки періодично, із маленькими паузами кричав:
— AAA! AAA! ААА!
І тут вимкнули світло.
Я застогнала і лягла на підлогу в зародковій позі.
Хлопчик підійшов, став наді мною, сперся на швабру, котру спер на підлогу в трьох сантиметрах від мого обличчя, і почав мене втішати:
— Ну, ну-ну, маленька, не плач. Зараз прийде мама, і все буде добре.
Як на зло, по-моєму, він казав це щиро.
Іще його мами мені тут не вистачало! Самотньої, стомленої, дістатої таким сином, задьорганої жінки, яка подолала свою півторагодинну путь від роботи до цього темного будинку, щоби застати тут роздовбані двері і напівмертву чужу божевільну дівку на підлозі серед хати! І сина, травмованого дівкою яблуком у голову! І зі шваброю!
Я замислилась, мій стогін змовк, і малий вирішив, що я заспокоїлась, і що саме момент подіставати мене знов.
— Ну скажи тільки, навіщо ти зламала мої двері, навіщо?
Я знову застогнала.
— Ну маленька, заспокойся, усе ж насправді добре.
Мабуть, саме таким чином заспокоювала його мама.
Продовжуючи стогнати, я поповзла на чотирьох до моїх чобіт і взула їх.
Забрала куртку і обережно пішла темним коридором.
Я забула, де у них в під’їзді сходи.
Знайшла їх випадково, скотилася один прольот. Далі у повній темряві побігла.
На першому поверсі з розгону врізалася у поштові скриньки. По обличчю знову заструменіла кров. Я витерла її долонями і розмазала по скриньках. В однієї з них дверцята були виламані. Там лежало сміття, я запустила туди руку. На дні лежав коробок від сірників.
Опа — тут є ще кілька!
Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.
Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!
Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.
Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.
Вона лежала там само. Тільки довкола кружляло кілька потвор у лусці і роти їхні кричали слова, яким не було змісту.
Я забрала пакет і пішла додому.
Коли дорогою траплявся хтось, хто йшов назустріч, я перебігала на інший бік вулиці. Це, мабуть, нервувало перехожих, а надто — водіїв нічних авто. Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи!
Важкий флейтин футляр хлопав мене по ногах.
Через весь мій двір до дверей під’їзду я просто летіла. Двері відчинилися негадано і вдарили мене по лобі. Із темряви вийшов дід з п’ятого поверху із ціпком та відром сміття. Він не розумів, що наробив!
Я прорвалася до дверей своєї квартири і почала гатити в них кулаком. Вдома — нікого. Я подьоргала двері за ручку. На мить здалося: двері знову на мене падають. Я ляпнулась на ганчірку під дверима і почала шукати ключ. У кишенях нема. У пакеті — флейта, щоденник, нотний зошит, ноти — все.
Через дірку в кишені я видерла шмат курткової підкладки і витерла нею лоба.
КІТ
Батькам мене приніс Кіт у чоботях. Він знайшов мене у річці, у Південному Бузі. Я думаю, в очеретах, там, далі, за Комсомольським парком.
Колись я верталася Буговою течією додому і знайшла те одне місце, куди дитина могла б доплисти. Куди дитині захотілося би плисти одразу після народження. Саме звідти вночі приніс мене Кіт у чоботях і віддав батькам. Ну, я думаю, не буквально — батькам, а просто поклав біля мами. Можливо, на тумбу.
Спочатку Кіт просто стежив, як мене несе вода, а потім, зовсім біля берега, у тому місці, про яке я вам казала, він підхопив мене під руки і витяг із води. Я дивно роззиралася у темряві і не бачила нікого, бо Кіт вполював мене таємно і тримав спиною до себе. Я взагалі не дуже люблю, коли мене тримають під руки. Може, із того часу, може, іще з ранішого. Хоча, правду кажучи, навряд чи я дізнаюся, що було раніше. Хто мене вкинув у липневий Буг?.. Птиці?..
Кіт поклав мене собі на коліна, на м’яке рядно і почав витирати воду. Я, мабуть, тоді плакала.
Цікаво, чи почув хто, чи прийшов глянути на таємну фігуру в очеретах, що схилилася над мокрою дитиною?.. Хіба що які птиці…
Потім він загорнув мене в іншу суху ряднинку і в свою плетену кофтину і все нашіптував якесь ім’я.
Я пам’ятаю, це було чоловіче якесь дивне ім’я. Потім мені вже пояснили: є повір’я, ніби народження для кожної душі — велика рана, бо душа забуває Господнє імення. Тому одразу після народження треба тихенько-тихенько нашіптувати…
Не знаю, можливо, я слухала, можливо, слово було зовсім не те. Може, кожен раз, як Кіт нахилявся до мене, я намагалася схопити його красиву золоту сережку. Можливо, я тоді вже навчилася цього від птахів… Якщо Кіт нахилявся низько… А Кіт нахилявся, бо вже було дуже-дуже темно…
А потім він притис мене до грудей і біг, біг тою темною місциною, чіпляючись за всі рослини своєю довгою спідницею, біг, бо йому ставало страшно. Біг, промовляючи, мабуть, сам до себе: ось, я знайшов своєму господарю його царство, ось, я знайшов йому будинок і дружину, ось, я несу йому його дитину. І плакав все, і плакав собі, біг і плакав.
І знаєте, по-моєму, це був зовсім навіть не кіт.
ЛІЛЯ
Той хлопець, котрий у мене жбурляв був овочами, виявився Ліля.
Їй шість років і вона має план.
Наступного дня, коли я вийшла зі школи — вона вже звисала з рукохода вниз головою, як кажан, і чатувала на мене. І закричала, як тільки забачила:
— Дівко, дівко, дівко, дівко!!!!
— Га?
— Ти мені дуже треба!
— Не сумніваюся!
Я одразу її упізнала, здерла з рукохода, поставила на землю і шльопнула по попі.
Лілька відвернулася і плюнула. А потім сказала:
— Карочі, ти мені дуже треба. Тільки ж не кричи і не ругайся, як вчора! Мені потрібна нормальна больша дівка. Така, як ти, щоб замутити одну штуку.
— Яку?
— Нормальну. Це, правда, далекувато — у Білогородці. Спочатку туди треба сходити все розвідати. Я, правда, не знаю, як точно туди іти, але думаю, що ти знаєш.
Я кивнула.
— Дак пішли, бо чого ж його лишній день чекать?!
Лілька схопила мене за руку і потягла зі шкільного подвір’я, розповідаючи:
— Нам треба все робить дуже швидко, бо такі вже жахи якісь починаються. Сьодні дивлюся наші листи — усі у кров’яці чогось. Проісходе всяка дурниця, я хвилююся…
— Не тягни мене! На Білогородку — не туди. Я буду казать, куди іти. Як тебе звати?
— Ліля.
— А я — Славка.
— Шопопало!
— Скільки тобі років?
— Вобще-то шість.
— Мені вісім.
— Дофіга.
— Ти ще до школи не ходиш? Ще у садку? Ти втікла чи тебе мама забрала?
— Я поки що ніде. Дома сиджу або мама у садок воде, або комусь-то віддає на день.
— Чого ми біжимо у Білогородку?
— Я тобі точно скажу; там було древнє місто. І тепер заритий скарб. Я тобі так скажу: на свою маму я не надіюся. Вона странна. А я починаю розуміть, що мені дуже потрібні гроші. Тобі теж, я думаю. А Білогородка — це жирно! І недалеко. Прийдемо, роздивимось. Знаєш, яка у мене чуйка на всякі такі штуки! Гроші поділимо на дві рівні купки. Але це, можливо, іще буде не так і скоро. Спочатку треба побачити те місце, де раніше був древній город. Мені треба бачити те місце. Там я одразу буду бачить, де копать.
