Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?

Історія про Помаранчеву дівчинку почалася одного пообіддя, коли я стояв перед Національним театром, чекаючи на трамвай. Це було пізньої осені, десь наприкінці сімдесятих років.

Пригадую, стояв на зупинці, розмірковуючи про свої медичні студії, які щойно розпочав. Так дивно було уявляти собі, як я одного чудового дня стану вивченим лікарем, прийматиму справжніх пацієнтів, які приходитимуть до мене, аби віддати в мої руки свою долю. Я сидітиму в білому халаті за великим письмовим столом і казатиму: «Зробимо кілька аналізів крові, пані Йонсон» або ж «І давно ви вже на це скаржитесь?»

Нарешті з’явився трамвай, я побачив його здалеку: спершу він покотився униз повз будівлю Стортингу, [2] а тоді почав поволі спинатися догори вулицею Стортинґсґатан. Найбільше мені відтоді дошкуляє, що я ніяк не можу згадати, куди прямував. У кожному разі, я увійшов до яскраво-синього, ущерть переповненого трамвая фройнерської лінії.

Мій погляд одразу ж прикипів до симпатичного дівчати, яке стояло з важенним паперовим пакетом, по вінця наповненим стиглими помаранчами. Дівчина була одягнена в старий оранжевий пуховий анорак, а я, пригадую, подумав тієї миті, що пакет, який вона притискає до себе, такий великий і важкий, що ось-ось може вихопитися з рук. Однак звернув насамперед увагу не на помаранчі, а на юну даму. Я умить збагнув, що вона незвичайна, не схожа ні на кого іншого, було в ній щось чарівне й заворожливе.

До того ж, я зауважив, що й вона розглядає мене, виокремивши з-поміж інших пасажирів, які увіпхнулися до трамвая. Усе відбулося за одну-єдину секунду, але здавалося, наче ми вже віддавна перебуваємо в якомусь таємничому альянсі. Не встиг я увійти досередини, як вона пронизала мене своїм поглядом. Напевно, я першим відвів очі, ймовірно, так і було, бо на той час я був неймовірно сором’язливим. Та все ж пригадую: за час короткої поїздки трамваєм я чітко збагнув, що ніколи в житті не забуду цього дівчати. Я не знав, хто вона, ані як її звуть, та від першої миті нашої зустрічі відчув її майже страхітливу владу над собою.

Вона була на півголови нижчою за мене, мала довге чорне волосся, карі очі. На перший погляд їй можна було дати дев’ятнадцять років, як і мені. Звівши на мене погляд й немов кивнувши, не зробивши, однак, ані найменшого поруху головою, вона усміхнулася виклично й лукаво водночас, так, ніби ми зналися раніше. Ні, — не побоюся навіть сказати — так, ніби ми колись дуже давно прожили наше життя удвох — тільки вона і я. Я наче відчитав це в погляді її карих очей.

Від усмішки на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. Вона нагадала мені — зовсім не ямочками — білочку, принаймні була такою ж гарненькою і милою. Якщо б ми й справді прожили якесь із життів разом, то, певно, білками на дереві, подумалось тоді мені. Думка про грайливе біляче життя удвох із загадковою Помаранчевою дівчинкою видалась мені дуже навіть приємною.

Але чому вона усміхалася так хитрувато і виклично? Чи усмішка справді призначалась мені? А може, вона усміхалася якійсь своїй приємній думці, що промайнула тієї миті в її голові й не мала нічого спільного зі мною? Або сміялася з мене? Таку можливість теж слід мати на увазі. Однак нічого смішного в мені не було; як на мене, я мав цілком звичайний вигляд. Це, без сумніву, вона, а не я, справляла комічне враження з велетенським пакетом помаранч поперед себе. Мабуть, тому й усміхалася, кепкувала сама із себе. Можливо, у неї схильність до самоіронії. Не кожна людина може похвалитися такою рисою.

Я не наважувався знову зазирнути їй у вічі. Лише тупо витріщався на пакет з помаранчами. Зараз вона його випустить з рук, думав я. Лиш би він не впав. Але вона таки неодмінно впустить його долі.

У пакунку було щонайменше п’ять кілограмів помаранч, а може, вісім чи навіть десять…

Трамвай їхав угору по Драмменсвеєн. Спробуй собі його уявити. Ним смикає і шарпає на всі боки. Трамвай зупиняється біля американського посольства, потім на площі Соллі, і перед самим закрутом на Фройнервеєн стається те, чого я боявся увесь час. Зненацька трамвай загрозливо — принаймні, так мені тоді здалося — перекособочився, Помаранчева дівчинка ледь хитнулася, а я за якусь мить розумію, що маю врятувати пакунок з помаранчами. Вже… цієї миті!

Ось тоді я, напевно, неточно оцінив ситуацію. У кожному разі, вдався до фатального маневру. Послухай лишень: я рішуче випростовую обидві руки, однією підхоплюю попід низ брунатний паперовий пакет, а іншою хапаю за стан юну даму. Як гадаєш, що відбувається далі? Дівчинка в оранжевому анораку, звісно, випускає з рук пакунок з помаранчами, а може, я вибиваю їй його з міцних обіймів, ніби в нападі ревнощів до того пакунка хочу змести його геть зі свого шляху. Але результат гідний жалю: тридцять чи сорок помаранч враз висипаються пасажирам на коліна, розкочуються по всьому трамваєві. Мені не раз траплялося робити дурниці, але цей вчинок перевершив усі попередні. Такого сорому я ще ніколи не зазнавав.

Розповідь про помаранчі на цьому поки що й закінчимо, хай ще кілька секунд котяться собі куди хочуть, бо в цій трамвайній історії йдеться зовсім не про них. Дівчинка раптом повертається до мене, і на її устах вже не виграє усмішка. Спершу вона ледь засмучена, на її личко набігає тінь. Я не можу знати, про що вона думає, — звичайно, звідки мені знати, — але вона ось-ось заплаче. Так, ніби кожнісінька помаранча має особливе значення для неї. Справді, Ґеорґу, мені здалося, що кожна помаранча унікальна, абсолютно незамінна. Та німа сцена триває недовго, бо вже наступної миті вона нищівним поглядом зиркає на мене, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що я і тільки я відповідальний за те, що трапилося. У мене було відчуття, ніби я зруйнував її життя, не кажучи вже про своє. Ніби я власними руками перекреслив своє майбутнє.

Якби ти був там, то порятував би ситуацію, розсмішив би і зняв напругу. Але тоді — за багато років до твого народження — не було ще твоєї маленької ручки в моїй долоні.

Паленіючи від сорому, я став навпочіпки і з-поміж десятків пар заквацяних чобіт та черевиків заходився визбирувати помаранчі, та врятувати зумів лише невелику частку, бо дуже швидко помітив, що пакет, в якому вони лежали, розірвався і ні на що більше не годився.

З гірким гумором усвідомив, що дослівно лежу ниць біля ніг юної дами. Один чи двоє пасажирів підбадьорливо мені усміхалися, але то були, напевно, найдоброзичливіші, бо у тлумі людей не бракувало роздратованих облич — трамвай переповнений, тиснява майже нестерпна. Я зауважив, що більшість пасажирів, які стали свідками пригоди, вважають мене винуватцем, хоча мій мимовільний порух був лише спробою галантного вчинку.

Останнє, що я пригадую з тієї безталанної трамвайної поїздки, зафіксувалось, наче кадр: я стою на повний зріст — пригорщі помаранч у руках, дві в кишенях — перед дівчиною в оранжевому анораку, а вона пронизує мене поглядом і уїдливо каже: «Розтелепа!»

То була, без жодного сумніву, її помста, реванш за те, що сталося, однак її обличчя відразу трохи розпогодилося, і вона додала примирливо-насмішкуватим тоном:

— Можна мені взяти хоч одну помаранчу?

— Вибачте, — тільки й спромігся сказати я. — Вибачте!

Трамвай зупинився біля цукерні Мьольгаусена на Фройнері, двері відчинилися.

Я знічено кивнув на знак згоди цій майже неземній у моїх очах Помаранчевій дівчинці. Не встиг я й оком змигнути, як вона вихопила в мене з рук одну помаранчу, вистрибнула з трамвая і зникла, грайливо-легка, мов фея з казки.

Трамваєм знову смикнуло, і він покотився уздовж Фройнервеєн.

«Можна мені взяти хоч одну помаранчу?» Ґеорґу! Це ж були її помаранчі! Кілька я тримав у руках, дві запхав до кишень, а решта перекочувалися туди й сюди долівкою трамвая.

Тепер уже я стояв, притискаючи до себе чужі помаранчі. Я почував себе звичайнісіньким помаранчевим злодієм, дехто з пасажирів добродушно підшпигував мене з цього приводу. Не пригадую, про що я тоді думав, але вистрибнув з трамвая уже на наступній зупинці — на площі Фройнерплясс.

Коли я вийшов з трамвая, у моїй голові була лише одна думка: як би позбутися отих помаранч. Мені довелося балансувати, немов канатоходцеві, щоб не розгубити їх. Одна все ж гепнулася на бруківку, а я, звісно, не мав жодної змоги нахилитися, щоб підняти її.

Невдовзі я зауважив жінку з дитячим візочком неподалік старої рибної крамниці — ти знаєш ту крамницю, на Фройнерплясс. (Хоча, хтозна, чи вона ще існує). Я поволі порівнявся з жінкою і, минаючи возика, спритно висипав помаранчі на рожеву дитячу ковдрочку. Ті, що в кишенях, теж. Усе тривало секунду або дві.

Бачив би ти вираз обличчя тієї жінки, Ґеорґу! Я відчував, що мушу щось сказати, а тому попросив її ласкаво прийняти мій скромний подарунок для дитяти, бо тепер, пізно восени, дітям дуже важливо одержувати достатньо вітаміну С. Я знаю, про що кажу, додав я, бо сам вивчаю медицину.

Напевно, я видався їй зухвальцем, а може, вона подумала, що я п’яний, але аж ніяк не сприйняла мене за студента-медика, та мені й було то байдуже, бо я вже сторчголов чесав униз по Фройнервеєн. І знову в голові стугоніла лише одна-єдина думка: треба неодмінно знайти Помаранчеву дівчинку, якнайскоріше розшукати її і попросити вибачення.

Не знаю, наскільки добре ти знаєш ту частину міста, але я, засапавшись, вмить добрався до рогу вулиць Фройнервеєн, Фредріка Станґа, Елісенберґвеєн та Льовеншульдсґате, де вийшла з трамвая загадкова дівчинка з єдиною помаранчею-сиріткою в долоні. Я спинився на роздоріжжі. З успіхом це могла би бути й Площа Зорі французької столиці — навсібіч розбігалися численні вулички, вибирай, яку хочеш, а Помаранчева дівчинка безслідно зникла.

Багато годин проблукав я того пообіддя Фройнером, побував біля пожежного депо на Бріскебю, зійшов аж до самого низу до клініки Червоного Хреста, і щоразу, як у натовпі змигувало щось схоже на оранжевий анорак, серце шалено гупало в моїх грудях, однак та, якої я шукав, немов крізь землю запропастилася.

Після кількох годин блукань, мені раптом сяйнуло, що, цілком можливо, оте молоде дівча, з яким я так неґречно повівся, сидить собі в затишку свого помешкання біля вікна, скажімо, десь на Елісенберґвеєн, і потайки спостерігає, як молодий студент розпачливо тикається туди й сюди, схожий на розчімхраного героя пригодницького фільму, який ніяк не може розшукати своєї принцеси. Йому не бракує завзяття, та віднайти її слід не під силу. Відчуття таке, ніби фільм завис на одному кадрі…

Аж ось мені впало в око помаранчеве лушпиння в сміттєвій урні. Я вийняв його і принюхався. Якщо його справді викинула Помаранчева дівчинка, то це був її найостанніший слід.

Увесь вечір мені не йшла з голови дівчина в оранжевому анораку. Я прожив в Осло все своє життя, але жодного разу, без сумніву, не зустрічав її. Я щораз більше упевнювався, що мушу зробити все, щоб зустрітися з нею знову. Ніби за велінням чарів, вона вже стала поміж мною та рештою світу.

Раз у раз я повертався думкою до її помаранч. Що вона збиралася з ними робити? Обчищати одну по одній і з’їдати, скажімо, до сніданку чи до обіду? Я вжахнувся. А може, вона хвора і дотримується спеціальної дієти? Думка гостро діткнула мене і змусила занепокоїтися.

Можливостей могло бути чимало. До прикладу, їй треба було приготувати помаранчевий фромаж — сирковий десерт — для сотні гостей. Від такого припущення мене одразу шпигнули ревнощі, бо чого ж тоді мене не запрошено на свято? Водночас я подумав про вочевидь нерівномірний добір гостей на вечірці: понад дев’яносто юнаків і тільки восьмеро дівчат. Я навіть знав, звідки така ідея в мене з’явилась. Помаранчевим фромажем частували під час свята з нагоди закінчення семестру в Інституті економіки та бізнесу, а тому, що основний фах там — бізнес, то серед студентів майже не було дівчат.

Я намагався притлумити в собі ту думку, вона була нестерпною, та водночас обурювала, чому це Інститут економіки та бізнесу не запровадив у себе рівноцінної квоти прийому юнаків та дівчат? Гм, не варто покладатися на власну уяву. Може, Помаранчева дівчинка просто несла їх додому, до своєї тісної кімнатки, щоб натиснути з них багато літрів соку і поставити його до холодильника, бо вона не терпить соків, виготовлених з дешевих каліфорнійських концентратів, або ж страждає від алергії на них.

Жоден з варіантів не видавався достатньо ймовірним — ні з соком, ані з фромажем. Та невдовзі мені спало на думку переконливіше припущення. Помаранчева дівчинка мала на собі старого анорака. Такого самого ґатунку пухову куртку носив під час своїх знаменитих виправ до Північного полюса Руальд Амундсен. Я завжди непогано вмів тлумачити ознаки — у медицині це називається діагностикою. Ніхто просто так не ходить вулицями Осло в старому анораку та ще й обтяжений велетенським пакетом із соковитими помаранчами.

Я міркував: Помаранчева дівчинка планувала собі, ясна річ, лижний перехід Ґренландією, чи принаймні через плато Гарданґервідда, тому логічно запаслася вісьмома або й десятьма кілограмами помаранч, запакувавши їх до собачої упряжки, щоб не померти в крижаній пустелі від цинги.

Знову я дав себе звабити власній фантазії. Чи не ескімоське слово «анорак»? Звичайно, вона вибиралася до Ґренландії. Що ж тепер буде з ґренландською експедицією? Зовсім не відомо, чи загадкова дівчина має достатньо грошей, щоб закупити нову партію помаранч, бо ж он ледь не розплакалася від такої втрати. І я уже встиг вирішити для себе, що вона дуже незаможна.

Та, як мовилося, можливостей тут багато. Слід враховувати й інші варіанти. Може, Помаранчева дівчинка живе у великій родині. Чом би й ні… Хтозна, чи не працює вона доглядальницею і не мешкає десь самотньо в тісній комірчині навпроти клініки Червоного Хреста, а її велика родина шаленіє за помаранчами. Мені дуже закортіло відвідати ту сім'ю, Ґеорґу. Я легко уявляю собі цих людей за великим обіднім столом в одному з чудових помешкань на Фройнері з високими просторими кімнатами та гіпсовою ліпниною на стелях. Окрім батька й матері, у родині ще семеро дітей — чотири сестри, двоє братів та ще сама Помаранчева дівчинка. Вона найстарша серед дітей, ніжна й дбайлива сестра. Ці якості їй знадобляться в майбутньому, бо тепер хтозна, коли молодші братики та сестрички зможуть узяти до школи помаранчу на перекуску.

А якщо — мені аж морозом сипнуло поза шкіру — вона сама мама крихітної родини, у неї є чоловік із здоровим, мов яблука, рум’янцем на щоках, який щойно закінчив навчання в Інституті економіки та бізнесу, і маленька чотири- або п’ятимісячна донечка? Чомусь мені уявлялося, що називається крихітка Ранвейґ.

Таке також треба було враховувати, я просто змушений був це зробити. Цілком ймовірно, що жінка з немовлям під рожевою ковдрочкою у візочку, яку я перехопив перед крамницею «Риба та дичина», зовсім не була мамою маляті, а нянькою в Помаранчевої дівчинки. Від тієї думки аж шпигнуло болем. Та в такому разі хоч кілька помаранч повернулися до юнки з очима білочки. Світ раптом видався таким тісним, а все навколо набуло сенсу.

Я завжди чудово вмів складати докупи 2 плюс 2, розпізнавати щонайменші ознаки, тобто мав обдарування до того, що називається діагностикою. До того ж, хочу додати, що саме я поставив собі діагноз, коли збагнув, що захворів. Навіть дещо пишаюся цим. Я просто пішов до колеги з фаху і розповів, що мене тривожить, а вже далі до справи взявся він. І тоді…

Отак, Ґеорґу. Тут мені доведеться зробити невеличку перерву в писанні.

Напевно, ти дивуєшся, що я здатний так жваво описувати подію того далекого пообіддя багато років тому. Але я пам’ятаю її як потішну історію, немов кадри німого кіно, і хочу, щоб і ти саме так її теж сприймав. Це зовсім не означає, що я людина легковажна, принаймні у момент написання цього листа. Насправді я почуваю себе немов у глухому куті чи радше в розпачі, щоб бути вже до кінця щирим. І не приховую цього… Але тобі ліпше про це не думати. Я постановив собі, що ти ніколи не побачиш моїх сліз, мені вдасться тримати себе в руках.

Мама ось-ось повернеться з роботи, ми самі вдома. І цієї миті ти, сидячи на підлозі й малюючи щось кольоровими олівцями, не можеш мене розрадити. А може, якраз і можеш… Десь за багато років ти читатимеш листа від того, хто колись був твоїм татом, і, можливо, пошлеш навздогін йому слова розради. Думка про це зігріває мою душу вже тепер.

Час, Ґеорґу… Що таке час?