Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Нарешті я звернув увагу на великий конверт у бабусі на колінах. Вона простягнула його мені. Конверт був заклеєний, угорі написано лише одне слово: «Ґеорґові». То не був бабусин почерк, ні мамин, ані Йорґеновий тим паче. Я розірвав конверта і витягнув добрячу пачку аркушів. Аж здригнувся, прочитавши на першій сторінці:
Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію…
Мені враз запаморочилося в голові. Що це таке? Лист від мого тата. Але чи справжній?
«Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу?» Я враз ніби почув його басовитий голос, і то не з відеозаписів, а реальний, немовби тато знову ожив і сидів разом з нами ось тут, у кімнаті.
І хоча конверт був заклеєний, я все ж запитав, чи хтось уже читав рукопис. Усі заперечно похитали головами й запевнили, що ніхто записів в очі не бачив.
— Ані слова не читали, — сказав Йорґен трохи знічено, що йому назагал зовсім не властиво.
Але, може, їм буде дозволено прочитати листа мого батька, після того, як я сам його прочитаю, сказав він.
Гадаю, його аж розпирало від цікавості, що ж написано в тому листі. Мені здалося, ніби він відчуває докори нечистого сумління.
Бабуся пояснила, чому вони з дідусем саме нинішнього пообіддя сіли в машину і приїхали до Осло. Їй здалося, ніби вона розгадала давню загадку. Це розказане звучало дещо містично, так воно й було насправді.
Коли мій тато занедужав, він розповів своїй мамі, що пише мені листа, якого я маю прочитати, коли підросту. Минав час, мені вже виповнилося п’ятнадцять, а лист так і не знайшовся.
Новим штрихом до цієї історії стала розмова із сином, яку раптом пригадала бабуся. Тоді тато наполіг, щоб ніхто й ніколи не смів викидати червоного дитячого спортивного автомобіля. Бабусі здавалося, що вона майже дослівно пам’ятає ту розмову в лікарні.
— Нізащо не викидайте спортивного автомобільчика, — сказав тато. — Дуже вас прошу не робити цього. Він багато важив для нас із Ґеорґом в останні місяці. Я хочу, щоб Ґеорґ зберіг його. Розкажи йому коли-небудь про моє побажання. Розкажи, коли він підросте і помудріє, щоб зрозуміти, чому я так прагнув зберегти цю машинку для нього.
Тому-то старий спортивний автомобіль не опинився на смітнику чи блошиному базарі. Навіть Йорґена з цього приводу суворо попередили. Від тієї миті, як він перебрався на Джмелину вулицю, Йорґен твердо знав, що не має права торкатися лише однієї речі — червоного спортивного автомобіля. Він ставився до нього з таким нечуваним респектом, що навіть наполіг купити Міріам нову машинку. Можливо, йому була неприємною думка возити свою доню в машинці, в якій колись, багато років тому, возив мене мій тато. Хоча, можливо, що йому просто хотілося мати для дитини цілком нову сучасну модель. Він завжди йшов у ногу з модою, щоб не сказати — гнався за нею.
Отже, лист і дитячий спортивний автомобіль. Однак бабусі знадобилося одинадцять років, щоб розгадати цей ребус. Щойно тепер їй спало на гадку витягнути з майстерні автомобіля та ретельно його оглянути. І бабуся не помилилася у своїх здогадах. Автомобіль був не просто автомобілем. Він був поштовою скринькою…
Я й сам не знав, вірити тій історії чи ні. Ніколи не можеш бути певним, чи правду кажуть батьки й дідусі з бабусями, надто коли йдеться про «делікатні питання», як це називає моя бабуся.
Для мене ж найбільша загадка в тому, чому ніхто ще тоді, одинадцять років тому, не зумів додуматися, як увімкнути татів старий комп’ютер. Він же на ньому писав мені листа! Звичайно, вони спробували його запустити, але їм забракло фантазії, щоб розгадати пароль. У комп’ютерів того покоління пароль складався з певної кількості літер. Навіть мамі виявилося не під силу його зламати! Неймовірно! Отож комп’ютер просто винесли на горище…
До татового комп’ютера я ще згодом повернуся.
Тепер настав час надати слово татові. Однак я буду перемережувати його розповідь своїми коментарями. А потім напишу ще й післямову. Чуюся зобов’язаним до цього, бо у своєму довгому листі тато ставить мені дуже серйозне запитання. Татові дуже залежало на моїй відповіді.
Прихопивши пляшку коли та стос аркушів, я подався до своєї кімнати. Коли я, про всяк випадок, зачинив за собою зісередини двері, мама запротестувала, хоча й розуміла марність своїх протестів.
Те, що я читатиму листа від людини, якої вже нема серед нас, сповнювало мене таким урочистим хвилюванням, що я навіть думки не міг допустити, аби родичі сновигали мені перед очима. До того ж, лист був від мого тата, який помер одинадцять років тому. Мені були потрібні спокій і тиша.
То було дивне відчуття — тримати в руках важкий рукопис. Немов розгортаєш фотоальбом з новими, ще небаченими світлинами, на яких зображено тата і мене.
За вікном густо сипав сніг. Сніжниця почалася ще як я повертався з музичної школи. Навряд чи сніг лежатиме. Бо ж надворі лише початок листопада.
Я сів на ліжку і почав читати.
Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію… А може, ти навіть уже вигідно улігся на жовтій шкіряній канапі. Якщо ви не замінили її іншою, а цього знати мені не судилося. Зрештою, я залюбки можу уявити собі тебе в зимовому саду в старому кріслі-гойдалці, в якому ти так завжди полюбляв сидіти. А може, ти сидиш на терасі? Я ж не знаю, яка тепер пора року. Хтозна, чи мешкаєте ви ще на Джмелиній вулиці.
Хтозна…
Мені нічогісінько невідомо. Хто тепер прем’єр-міністр Норвегії? Як зветься Генеральний секретар ООН? До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?
Я не раз намагався собі уявити, яким буде світ за кілька років, але жодного разу навіть близько не зміг уявити в ньому тебе. Я тільки знаю, хто ти. Та не знаю, скільки років виповнилося тобі цієї миті, коли ти читаєш мої рядки. Може, дванадцять або чотирнадцять, а мені, твоєму татові, час уже давно перестав бути мірилом віку.
Правду кажучи, я вже й тепер відчуваю себе чимось на кшталт примари, і від тієї думки мені щоразу перехоплює подих. Починаю розуміти, чому привиди виють та стогнуть, неначе буревії. Не для того, щоб налякати нащадків. Насправді їм страшенно боляче дихати в іншому часовому вимірі, ніж той, у якому вони жили.
Нам не тільки визначено місце в бутті. Нам відміряно і час.
Отак воно є, і єдиною точкою відліку для себе я можу обрати лише ту мить, у яку існую: серпень 1990 року.
Сьогодні — коли ти читаєш мого листа — ти напевно забув майже все з того, що ми пережили з тобою удвох за ті теплі літні місяці, коли тобі сповнилося три з половиною роки. Але мій час ще не вичерпано, ми ще проведемо разом чимало чудових годин.
Довірю тобі свої потаємні думки, які останнім часом не дають мені спокою: з кожним днем, що минає, з кожною новою нашою з тобою вигадкою збільшуються шанси, що ти запам’ятаєш мене. Я рахую тепер тижні та дні. У вівторок ми стояли на оглядовому майданчику вежі Трюваннсторнет, а перед нами розпростерлося півкоролівства, аж до кордонів Швеції. Ми були утрьох — з мамою. Пригадуєш?
Принаймні спробуй пригадати, Ґеорґу. Зроби зусилля, спробуй — спогад живе десь у тобі.
Пам’ятаєш велику іграшкову залізницю фірми BRIO? Ти подовгу бавишся нею кожнісінького дня. Ось тепер, пишучи, я кидаю на неї поглядом. На підлозі передпокою безладно лежать рейки, вагончики та кораблики, так, як ти їх щойно покинув. Мені довелося відірвати тебе від забави, щоб не спізнитися в дитсадок. Однак мене не покидає відчуття, що твої ручки ще й досі торкаються конструктора. Я не наважився зрушити з місця жодної рейки.
А пригадуєш комп’ютер, на якому ми у вихідні дні грали в комп’ютерні ігри? Коли він був ще зовсім новий, то стояв у моєму кабінеті на другому поверсі, але минулого тижня я зніс його до передпокою. Тепер я понад усе волію бути в оточенні твоїх речей. Та й ви з мамою проводите вечори здебільшого в цій кімнаті. До того ж, бабуся з дідусем провідують нас тепер частіше. Це добре.
А зеленого триколісного велосипеда не забув? Он він новенький, ніби щойно з конвеєра, стоїть на посипаній жорствою стежці. Якщо ти його не забув, то, напевно, лише тому, що стоїть той велосипедик досі десь у гаражі або майстерні, старий і понищений — я так собі гадаю. Чи може, він закінчив свої дні на блошиному базарі?
А яка доля червоного спортивного автомобіля, Ґеорґу? Так, до речі, що з ним?
Чи залишилися в тебе хоч якісь спомини про наші прогулянки навколо озера Соґнсванн? Чи про відвідини літньої хатини. Ми були на Ф’єльстьолені три неділі поспіль. Більше не смію тебе ні про що запитувати, направду не смію, бо хтозна — можливо, ти зовсім неспроможний згадати той час малюка-Ґеорґа, який був і моїм часом. Хай буде так, як є…
Як я вже казав, хочу тобі розповісти одну історію, але ж не так легко віднайти потрібну тональність у такому листі, як цей. На команду «раз-два-три» це не робиться… Я вже зробив помилку, звернувшись до маленької крихітки, яку я, на мій погляд, так добре знаю. Однак ці рядки читає не маленьке хлопченя. Ти давно вже виріс з віку дитинчати із золотавими кучерями.
Я мимоволі ловлю себе на тому, що сам збиваюся на тон, яким літні тітки цокотять до малих дітей. А це нікуди не годиться, бо ж пишу я дорослому Ґеорґові, якого ніколи не бачив і з яким ніколи не зможу щиро порозмовляти.
Я дивлюся на годинника. Минула лише година, відколи я відпровадив тебе до дитячого садочка. Коли ми переходимо струмок, ти завжди вилазиш з автомобільчика, щоб кинути у воду дерев’яну скіпку чи камінець. Одного разу тобі потрапила до рук пляшка з-під солодкої води і теж полетіла у воду. Я навіть не зробив спроби зупинити тебе. Тепер тобі дозволено трохи більше, аніж звичайно. А в садочку ти сторчголов кидаєшся до своєї групи, навіть не попрощавшись зі мною до пуття. Ніби це в тебе, а не в мене обмаль часу. Дивно… Іноді здається, що у старих людей більше часу, аніж у дітей, в яких усе життя попереду.
Сам я не такий старий, щоб похвалятися поважним віком, навіть більше — вважаю себе цілком молодим чоловіком, принаймні молодим татом. Та як би мені хотілось зупинити час! Я б не мав нічого проти, якби один із цих днів тривав вічність. Звичайно, наставатимуть вечір та ніч, бо ж доба йде своїм колом, але наступний день хай би починався точнісінько там, де вступив у права день попередній.
Не треба мені більше ні нових знань, ані вражень, лиш би якнайдовше утримати те, що маю. Та злодії вже на порозі, Ґеорґу. Непрошені гості почали висмоктувати з мене життєві сили. Як їм не сором!
Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.
Це невинні болячки одразу вкладають хворого до ліжка. Грізні недуги, зазвичай, неквапно поглинають здоров’я, щоб потім остаточно звалити з ніг і вже ніколи не дати підвестися. Ти, напевно, не пам’ятаєш — хіба знаєш від мами, — що я був лікарем. Мама, без сумніву, розповіла тобі про це. У клінічному центрі, де я працював, мені дали відпустку, але я знаю, що кажу. Я ж не перший-ліпший легковірний пацієнт.
Отож, у цій арифметичній задачі, тобто під час останньої нашої зустрічі, ми перебуваємо у двох часових вимірах. Неначе стоїмо кожен на своїй імлистій гірській вершині й намагаємося розгледіти один одного. Між нами пролягла уже віддана забуттю долина — ти щойно перейшов її на своєму життєвому шляху, перейшов без мене. Та все ж я намагатимусь дотримуватися теперішнього часу, отих ранкових годин писання, доки ти в садку, увесь час пам’ятаючи про час майбутній — лише твій час, коли ти читатимеш мого листа.
Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові — пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю. Але ти вже майже дорослий чоловік. Якщо я зумів знайти в собі сили написати ці рядки, то й тобі не має забракнути снаги їх прочитати.
Розумієш, я мушу дивитися правді у вічі, я знаю, що невдовзі покину цей світ і сонце, і місяць, та насамперед тебе і маму. Така правда, і вона обпікає, немов вогнем.
Я хочу запитати тебе про одну дуже важливу річ, Ґеорґу. Задля цього, власне, й пишу. Та перш ніж поставити тобі запитання, розповім обіцяну хвилюючу історію.
Від самого дня твого народження я мріяв дочекатися миті, коли зможу розповісти тобі історію про Помаранчеву дівчинку. Сьогодні — тобто, на момент писання — ти ще надто малий, аби її збагнути. Тому я передаю тобі її у спадок. Вона лежатиме у сховку і чекатиме слушного дня у твоєму житті.
І ось цей день настав.
