Варфоломієва ніч - Гримич Марина (книги онлайн полные TXT) 📗
Тетяна Віталіївна, тобто Фрідріхівна, густо почервоніла, однак не наважилася перечити за столом батькові.
– Фрідріху Варфоломійовичу, – не розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на ваші нагороди і захоплююсь. Ветеран війни! В цьому слові є щось героїчне.
Фрідріх Варфоломійович якийсь час з підозрою розглядав молодого чоловіка. Зовні – такий собі столичний жевжик, пустушка. Чого йому треба від старого солдата?
Тим часом молодий чоловік розповідав, як його сусід по комунальній квартирі дядько Льонька, що воював на Першому Білоруському, навчив його багатьох речей, які йому хоч і не знадобилися у практичному житті, проте справили на нього глибокий світоглядний вплив. Фрідріх Варфоломійович слухав, поглядаючи спідлоба і недовірливо. І лише після того, як наш молодий герой продемонстрував уміння намотувати на ноги солдатські онучі, Фрідріх Варфоломійович відкинув вагання, ожив і розпочав довгу оповідь про своє фронтове життя. Його невдячна донька кілька разів намагалася урвати його палку промову, та не на того напала. Він настільки поринув у спогади, так натуралістично розповідав про танкову атаку, що нашому молодому чоловікові довелося лягти на підлогу разом з Фрідріхом Варфоломійовичем і проповзти «на пузі» десять метрів аж до кухні і, опинившись під величезною шафою, що загрозливо хиталася на трьох з половиною ніжках, уявити себе під справжнім танком.
– Ну як, хлопче, наклав у штани? – іронічно сказав Варфоломійович, похитавши над ним шафою.
– Майже, – признався молодий чоловік.
– Отож-то. А я в першому бою наклав. Розумієш?! Я це запам'ятав на все життя! Лежу весь у гімні і плачу. Ех, – махнув рукою ветеран, – ви, молоді, все одно нічого не зрозумієте!
– Я розумію, – обтрушуючи костюм, сказав молодий чоловік. – Я Вас прекрасно розумію!
Ви, дорогий читачу, напевне, дивуєтеся, чому такий сучасний столичний пан, як наш герой, докотився до того, що пішов на поводу в старого ветерана, котрий імітував танкову атаку? Хочу вас запевнити: це він робив, хоч і свідомо, дізнавшись про те, що Варфоломійович очолює районну організацію ветеранів «Перемога», але й із непідробним задоволенням. У будь-якому чоловікові сидить воїн, який час від часу нагадує про себе навіть найінфантильнішій особі чоловічої статі. Наш герой пішов навіть наперекір власній печінці й принципам і випив з Варфоломійовичем на двох пляшку горілки. Більше того, старий солдат дозволив юному другові називати себе просто Варфоломійовичем і звертатися по-фронтовому на «ти».
Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна була трохи стурбована. Адже в її плани не входили фронтові спогади. Натомість у її списку було колективне виконання пісні, в якій немовби вона полюбила молодого скрипаля, далі список продовжували солодкий стіл і романтична прогулянка вечірнім містечком під ручку. Однак батя поламав усі її плани. Але вона не наважилася суперечити йому, щоб він, бува, не уявив себе ще й у рукопашному бою.
Тож так сталося, зовсім несподівано для всіх, що молодий чоловік заночував у завбібліотекою. І звістка про це знову ж таки облетіла все містечко. Щоправда, молодий чоловік провів усю ніч з Фрідріхом Варфоломійовичем у його «землянці» (так називалася кімнатка ветерана у літній кухні), роздивляючись фронтові фотографії і співаючи фронтових пісень. Але Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна на цій деталі не акцентувала увагу, коли, закотивши очі під лоба, «по секрету» розповідала новину манікюрниці Тані – головному поширювачу міської інформаційної інфекції.
Молодий чоловік, поки що не підозрюючи про те, що вже говорять про нього у місті, повернувся в готель і проспав аж до обіду. Виконавши синівський обов'язок по телефону в обідню пору, він знову повернувся в готель і проспав майже До кінця робочого дня. Оце «майже» його врятувало. Річ у тім, що наш герой був людиною забобонною, і, за його особистим забобоном, усі справи слід було починати саме в понеділок.
Хочу вам сказати, що звичка починати все в понеділок дуже мудра. Уявіть собі, всі на понеділок не планують нічого серйозного, а вн запланували. І поки всі вони ще теляться, щоб у вівторок усе почати, а ви – бац! І все швиденько зробили. Поперед батька – і прямісінько в пекло! До речі, наш герой був переконаний, що в понеділок чиновники більш піддатливі, бо вони ще не готові до серйозного бою.
Тож, підхопившись о четвертій тридцять по обіді з ліжка, наш герой швидко зібрався і вирушив у напрямку сірої будівлі з табличкою «Міська мерія».
Він спинився біля масивних дверей приймальні й, хукнувши, немов перед прийняттям чергової чарки нерозве-деного спирту, рішуче зайшов досередини.
Секретарка нервово йорзала на стільці, поглядаючи на годинник, що відлічував останні хвилини нескінченного робочого дня.
– Прийом закінчено! – активно сказала вона і стала професійно – помалу, але дуже настирно – виштовхувати його з приймальні. Він вирішив не опиратися. Озирнувшись по коридору і вирахувавши по запаху, де туалет, він попрямував туди.
Наш герой терпляче пробув там годину. Ви, любі мої друзі, вже скривилися, відчувши себе в шкурі нашого героя. Так, так. Я думаю про те саме, що й ви. Як театр починається з гардероба, так країна починається з туалету. І поки в цій країні не буде чистого туалету, не буде чистої політики. Якби мені довелося стати Президентом, перший указ був би про туалети. Це був би акт символічний, який ознаменував би культ чистоти у всьому, совісті передусім. Та, оскільки я ніколи не стану Президентом, то туалети в нас ще довго будуть брудні й смердючі.
Однак, вибачайте, ми знову залишили напризволяще нашого молодого чоловіка. Він тим часом – треба віддати йому належне – не звертаючи уваги на інтер'єр, стояв перед тьмяним дзеркалом і тренувався:
– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно!
Він відпрацьовував інтонацію, посмішку, нахил голови і навіть розробляв голос: «Мі-ме-ма-мо-му!»
Нарешті, був задоволений:
– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно! – вимовив він із щирою посмішкою і схилив голову настільки, щоб це видавалося особливою повагою, але, Боже борони, не підлабузництвом. Цієї міліметровості вчила його мамочка. «Синочку, – ну зовсім, як Фаїна Раневська, грубим голосом говорила вона. – Якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами».
Ось так попрацювавши над собою, він рушив коридором до приймальні, знаючи, що там сидить мер, або мереса, або мериня, або як її ще там назвати… Наш молодий герой за тиждень, проведений у містечку, вивчив розпорядок її роботи. Світло в її кабінеті, що був якраз навпроти пам'ятника безіменному солдатові з голубом на голові, довго світилося після того, як усі, крім чергового міліціонера, залишать мерію, їй не було куди поспішати. Вона була вдовою.
Молодик рвучко смикнув клямку дверей, думаючи трохи налякати головну жінку міста несподіванкою. Проте сталося не як гадалося. Мереса сиділа за столом, немов чекаючи на молодого чоловіка. Той розгубився. Від усього. І від її готовності до зустрічі, і від її вигляду (тепер він розумів, чому її називають «Людина-гора»), і від того, що в першу мить не зорієнтувався.
– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно…
Фраза прозвучала мляво і зовсім не справила ефекту милого імпровізу, як було заплановано.
Людина-гора, ледь поворухнувши губами, промовила:
– Доброго вечора.
При цьому жоден м'яз на її обличчі і взагалі на її тілі не поворухнувся, а голос звучав, як із глибочезного колодязя.
Молодий герой театрально відкрив срібну коробочку для візиток, по-картярськи спритно витягнувши одну, поклав перед Людиною-горою на стіл і хвацько відрекомендувався:
– Павло Іванович Печеніг, політолог!
Здається, молодий чоловік збирався вбити цією фразою мересу наповал. За його прогнозами, вона мала б вигукнути: «Ах, політолог! Ах, із самої столиці! Ах, і що там чувати в центрі?» Однак Людина-гора і бровою не повела.
– Слухаю вас, Павле Івановичу! – долинув голос із колодязя.
