Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія (читаемые книги читать TXT) 📗
Виховувались ми самостійно – батьки з ранку до вечора були на роботі. Тому в часи домашнього антагонізму, коли ми з сестрою не розмовляли по кілька днів, я почувала себе страшезно самотньою. Тепер я розумію, чому сестра мене ненавиділа! Сама ще дитина, вона зобов’язана була мене опікувати – забирати з садочка, пізніше – зі школи, годувати, тобто грати роль дорослої, хоч їй ще самій, вочевидь, хотілося бавитись ляльками. Та це я розумію тільки тепер, а тоді, розчулена, тікала з хати і годинами бродила вулицями, ковтаючи сльози образи і самітництва. А потім, наступного дня, була помста – коли яка. Чи сестра не могла дотягнути мене до школи (а було що йти – через поле, через стару захаращену Минайську, що тепер перетворилась на модерну і бізнесову Швабську, через річку Уж…) Я все робила для того, щоб вона спізнилась на уроки – і мені це вдавалося: сідала в кучугури снігу посеред дороги і заявляла: «Далі я не піду!» На що сестра чвиркала від злості слиною: «Ну, чекай, заразо мала, ти ще за своє отримаєш!» І я отримувала, ще й як отримувала!
Потім, коли ми з сестрою стали старшими, у нас вже з’явилася якась спільність, але ті дитячі страждання залишили свій відбиток у свідомості нас обох.
Одне, що я знаю напевне – почуття відповідальності у неї було розвинене на всі сто.
Пригадую смішний випадок: якось, ще у дитячому садочку, прийшла за сусідською дівчинкою мама. Я, довго не роздумуючи, кажу: «Йду я з вами разом додому, сестра буде тільки рада, що мене не доведеться забирати». І прийшла під зачинені двері. Сіла і навпочіпки просиділа три години, чекаючи, поки хтось прийде. Правда, кликала мене до себе сусідка навпроти: «Чого ти тут, бідна, двері стережеш? Ходи до нас, поки мама з татом з роботи прийдуть». А я соромилась встати, бо дуже хотіла в туалет і піді мною по-зрадницьки розпливалась велика калюжа…
А тим часом у садочку здійнявся переполох! Шукали мене по всьому мікрорайоні – весь виховательський колектив на чолі з синьою від переляку сестрою. Це був найгірший день у її житті.
Згадую, як страшний сон, свій прихід після цього в садочок. Карали нас люто і за менші провини. Якось запхали мене під холодний душ за те, що у тиху годину я заховала під ковдрою олівці і малювала. Мама дивувалась, де я могла підхопити запалення легенів, а я боялась зізнатися. А тут таке!!!
Від вихователів, а пізніше вчителів я чомусь більше потерпала, ніж отримувала виховання. Взагалі, спостерігалася дивна річ – ті педагоги, які викликали симпатію і повагу, кудись згодом зникали. Чи міняли місце роботи, чи йшли на пенсію, чи ще щось. А ті ненависні, завдяки яким можна зненавидіти всю систему освіти загалом, залишались і з’їдали мене до кінця. Причому це відбувалося протягом усіх освітянських років. І коли це ставалося, я не могла порозуміти – чому? Може, ті, нахабніші, виїдали справедливих, спокійних, врівноважених?
Так чи інакше, своїх шкільних навчителів я можу розділити на дві категорії:
– егоїсти і паскуди, які ненавиділи дітей. Таким не місце на педагогічній ниві, але вони там найдовше затримувались;
– вчителі з великої літери, які заслуговували на повагу і мали її від дітей, але перебували у антагонізмі з першими і поступалися їм у всьому, щоб не замаратися.
Деякі з тих перших стали згодом заслуженими, обросли чинами та регаліями, люблять себе ще більше, ніж тоді, і ніколи не замислюються, скільки дитячих сердець перетворили на сухі скіпки.
Та з якою радістю я зустрічаю декого з тих других (загалом вони вже пенсійного віку) і, побачивши їх через дорогу, шанобливо кланяюсь: «Доброго здоров’ячка, Іване Дмитровичу, як Ваша математика?» А Іван Дмитрович сину моєму на те:
– Ого, який хлопчисько виріс. А ти знаєш, Іванку, що мама твоя була найкращою ученицею в школі? Ти пишайся нею і сам гарно вчися. Пам’ятай: математика – королева наук!
Математика – математикою, а готувалась я вступити до вузу гуманітарного. Точніше, рішення визріло у класі восьмому, а до того я чітко знала – яку би професію я не обрала (а обирала з трьох – музика, малювання, література), але обов’язково треба стати Великою. Дивно, звідки у дитини могло з’явитися абсолютно цілісне бажання залишити по собі щось вічне, те, що нагадувало би про її існування через сотні років? Найстрашнішим здавалось тоді не те, що колись прийде старість і доведеться помирати (це найбільше лякає дітей), а те, що я можу не встигнути позад себе щось залишити.
Безперечно, це дивувало в першу чергу моїх батьків. Як дивувало їх і те, що я почала ходити як сновида по хаті і не могла спати в той час, коли інших дітей годі було добудитися, аби вранці відпровадити до школи. Дивувалася мама і тоді, як я серед ночі йшла до неї з питаннями (а ранесенько їй вставати на роботу):
– Мамо, а Бог справді є на світі? А він правда бачить, хто який є насправді, і розбереться, кого в пекло, а кого в рай?.. Мамо, а як помітити шлях у небі, щоб потім, коли ми помремо, наші душі там не заблукали і знайшлися?..
… Взагалі, дивувала я багато кого і багато чим: весь клас і вчительку, коли вставала посеред уроку і йшла геть, заявивши: «Мені нецікаво»; батьків, які не могли зрозуміти, чому, коли я граю на фортепіано, а вони сваряться і гримлять посудом, я переставала грати і зачинялась у своїй кімнаті; вчительку української (а потім і російської) мови, коли почала десь у п’ятому класі писати твори у віршованій формі; педагогічний колектив музичної школи, оголосивши, що кидаю її, провчившись там сім років, бо моя улюблена вчителька Майя Миколаївна одружилася з військовим і мене кинула…
Дивувала я багато кого, а сама носила у собі безліч запитань і протиріч, в яких ніхто навіть не намагався допомогти мені розібратись…
І тоді я зрозуміла – замість того, щоб все життя з’ясовувати, чому в житті все навпаки, не як у казці – добро якесь хиле та непевне, і ніколи не перемагає, а зло – самозакохане і самовпевнене, і завжди правда на його боці – треба за добро і справедливість просто боротися.
І ось тоді почалося!
Перше, що я зробила: організовувала страйки, внаслідок яких весь клас ігнорував уроки тих вчителів, педагогічні методи яких здавались нам непрофесійними; стала призвідником бунту в таборі праці та відпочинку, лозунгом якого було: «У соціалістичних країнах заборонена фізична експлуатація неповнолітніх дітей». Внаслідок чого мене вигнали з табору, а нашому класному керівникові довелось нести мою покинуту на знак протесту сапку кілька кілометрів від поля до табору… Жорстокість дорослих породжувала жорстокість дітей.
Нас не навчили цінувати одне одного, поважати за те, що хтось умів зробити краще за інших.
Пам’ятаю свій приїзд з Всеукраїнського зльоту юних літераторів у Києві. Скільки було емоцій, натхнення. Ще б пак, ті великі люди, імена яких ми знали з підручників літератури, виявились живими, існуючими. І ось вони переді мною, – у своїх автографах з побажаннями щастя і творчого натхнення юній поетесі з Ужгорода – Олесь Гончар, Іван Драч, Микола Сом… Скільки світлих вражень я привезла того разу з Києва – адже мені було чотирнадцять! І я довго не могла зрозуміти, чому клас від мене якось відгородився, і чому мої розповіді про прекрасний квітучий Київ сприймаються так ворожо. Що це було – заздрість, непорозуміння чи просто байдужість? Так чи інакше, коли я їхала вчитись до Києва (а після тієї поїздки рішення стало остаточним) у мене не було ніякого жалю за шкільною партою. Єдине, чого було шкода – марно витрачених років.
…Але було щось приємне і світле в ті роки.
Зокрема:
– художня школа, куди я з радістю і стрімголов мчалася після уроків (дотепер пишаюся тим, що мала змогу пізнавати мистецтво у заслуженого вчителя України Золтана Степановича Баконія);
– подорожі, пов’язані з навчанням у художній школі, табір творчої молоді у Попраді (це була моя перша поїздка за кордон у дванадцять років). Пізніше – табір поблизу Сваляви, де збиралися творчі колективи з усього Радянського Союзу і де я зустріла своє перше кохання;
