Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗
– Віра!
– Звучало: Vira!
– Віра!
– Всі хором: Vira!
– Віра!
– Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота. Розплющ очі!
Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.
Навпроти мене сидить… пробую підібрати влучне ім'я… згадала – Алік. Він посміхається.
– Віра – шепочу я. На санскриті так називали героїв. – Я Віра, чуєте?
Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола – зовсім гола, в чім мати народила.
«В чім мати народила», – думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.
– Дивіться, – каже Алік тим, хто навколо. – Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!
Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.
– Це шукаєш? – показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь У лісі, глибоко-глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.
– Він душив тебе, і ти скинула його, – каже Герман. – Твоє обличчя було аж посиніло!
– А коли ти скинула його, то почала роздягатися, – каже Жанна. – Ось твій одяг.
– А потім ти виригала оце, – додає тихо Лорна, очі в неї круглі и величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.
– Я виригала це? Не може бути!
– Бля буду, – шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій – жовта юха впереміш із піною і кров'ю.
– Це дійсно я виригала?
– Це аскариди, – каже Лорна.
– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік. – Кинь сама ту гидь до вогню.
Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.
Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.
До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.
– Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?
Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.
– Розкажи, чому ти такий пригнічений?
Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.
– Геро, не тримай це у собі, – каже стиха Алік. – Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?
– Чорна риба? – перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице набирає виразу, ніби він ось-ось або чхне, або розсміється… або розплачеться.
– Ви, блядь, подуріли… Чорна риба, блядь… – Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.
– Геро, зажди! – гукає йому Алік. – Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!
Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.
Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь-якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.
– Я і є природа, дурненькі, – кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: – Я, розумієте? Я. Це і є – природа!
Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.
– Я і є природа! – вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: – Я ПРИРОДА!
Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.
Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де-не-де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти – то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.
Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна – вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.
Роблю нескладні маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку – взяти його своїм маршрутом у кільце.
Ступаю на невеличку, більш-менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.
Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.
– Забий, мудак, – кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?
Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо…
