Сарабанда банди Сари - Денисенко Лариса (читать онлайн полную книгу .txt) 📗
«Бiльше iсторiй не буде?» «Нi! Але буде географiя. То ти сходиш до географiчки?» «Слухай, ну якого бiса менi туди пхатися»? «А тобi що, важко?» «Та нi, не важко, але якось по-iдiотськи, на мiй погляд». «Подаруй їй свiже число журналу з твоєю найновiшою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф - вона дуже зрадiє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хiба нi?»
I я пiшов робити людинi приємне, понiс подарунка. Повiрити в це не можу. Навiщо я цим займаюся? Я нiколи не прагнув бути Дiдусем Морозом, навiть перевдягатися в нього не хотiв нiколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналiв з моїми генiальними викладами. Школа Емiля неподалiк вiд мого будинку, хоча б в цьому менi пощастило - не пхатися на iнший кiнець мiста.
Вона сидiла за столом. Звичайна жiнка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно-сiрого кольору, свiтлi штани класичного покрою, туфлi-човники. Попелясте коротке волосся. Як на п'ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналiв, куди я також вiддавав свої статтi. Коли вона на мене подивилась, я вiдчув, мабуть, те саме, що вiдчувають попервах всi зiрки-початкiвцi. В її поглядi було i захоплення, i неможливiсть повiрити в своє щастя: невже це дiйсно ВIН? Вона дивилася на мене i тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прiзвище пiд статтею. Або маленька фотка.
Я уявив собi таку картину. Сиджу я на лавочцi, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажiмо - роздивляюся), аж раптом бачу - Дiвчина мiсяця. Посмiхається до мене i запрошує пройтися. Або - Стiвен Спiлберг. I каже менi: «Хай, Пол! Хау свiт ту сi ю хiа…»
«Павле, то це дiйсно ви? Яка радiсть!» Саме так мiг звернутися до мене Стiввi. Мiлiк не помилився, його вчителька щиро радiла моєму вiзиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так i знав, що забуду її iм'я. «Так, це - я. Ось прийшов до вас. Журнали принiс». «То сiдайте, чого ж ви стоїте! Я в захватi вiд того, як ви пишете. Емiль казав, що ви його дядько, але в такi речi спочатку не вiриш. Знаєте цих хлопчакiв, вони люблять фантазувати. Але потiм я подумала: але ж вiн не каже, що його дядько - Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотiв сказати, що Мiлiк не бреше нiколи, але вiдразу передумав.
«Мене звати Енсерпнiя Сергiївна. Для вас - просто Енсерпнiя, менi буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне iм'я?» Хоча менi б нiколи не спало на думку вiднести це iм'я до гарних, на пiдтвердження того, що здивований, я покiрно кивнув. «Ой, це цiла iсторiя. Коли я народилася - мене назвали Наталiєю, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потiм я пiшла до школи, i в нашому класi було двi Наталки: я та ще одна дiвчинка. I що цiкаво, iншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на iнше iм'я ми не вiдгукувалися. Я досi не люблю нiяких наталкотворень. I тодi вирiшили називати мене - Ен Серпнева, бо я народилася в серпнi, а її - Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слiдкуєте за перебiгом подiй? Белетристика, чи не так?» Я слiдкував.
«А чого вас за прiзвищами не називали? Тодi б нiхто нiкого не плутав. У вас же є прiзвище?» Поцiкавився я. «Звiсно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прiзвище, ми ж були дiтьми! Вам подобалося в дитинствi, коли вас нарiкали Дудником? Менi б це не сподобалося!» Я подумав i вирiшив, що менi б теж було не до вподоби, якби її нарiкали Дудником. «Отож. Мати нiколи не зверталася до мене на прiзвище!» «Зрозумiло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнiєю. Бiльше нi в кого немає таких iмен!» Життєрадiсно пiдсумувала вона.
«Дуже цiкаво! Дякую вам за цю iсторiю. Дуже у вас затишний кабiнет, але менi час iти. Справи, справи». Проте Енсерпнiя так не думала. Вона почала закип'ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчiсть, мандри. Менi дуже цiкаво, якої ви думки про викладання географiї в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай iдеальна фiгура!» По-змовницьки пiдморгнула менi вона.
Тiльки цього менi й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географiї в школах, мало мене цiкавило й викладання географiї у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнiм часом мене вабив пiдхiд - залишатися вдома, мандрувати Iнтернетом i писати чудовi статтi. А iнколи хотiлося побачити щось на власнi очi. Крiм того, я обожнював вiдкривати для себе новi спиртнi напої, а вiдкривати новi спиртнi напої теоретично - сумна та невдячна справа. «Якби не вина - чорта лисого вам всiм, а не вiдрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнiї не наважився
б. Нi, не за цього життя. «Власне, я нiколи не думав про методи викладання географiї, якщо бути вiдвертим». Повiдомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрiбно про це думати. Щодня! Оскiльки, якщо такi люди як ви, подiляться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географiчно активне поколiння. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.
«От i добре! Тiльки не забудьте подiлитися своїми роздумами зi мною!» З «безперечно» я вцiлив у десятку. «От i чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посмiхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерiгся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! I ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жiнку як я в тому, що вона не вмiє заварювати чай, а потiм її перевчили - i це тiльки за допомогою свого слова - то з молодими, гнучкими мiзками ви здатнi творити дива, Павлику, просто дива!»
А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звiдти? Ото було б справжнє диво. Вона розповiдала менi про своє бачення викладацького процесу, про мої статтi, про неймовiрнiсть Флоренцiї, де вона побувала цього лiта (в неї там живе сестра), про сучаснi iнформацiйнi технологiї i про те, що субтропiки наступають. «Енсерпнiє Сергiївно», - нарештi наважився я. «Так?» Здається, я обiрвав її думку з приводу помiдорного фiтофторозу, який впливає на свiдомiсть людини майже так само як ЛСД. Звiдки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навiщо ласувати фiтофторою? «Розумiєте, сьогоднi в мене заплановано дуже важливу зустрiч. Якраз з фахiвцями по хворобах помiдорiв». Менi вже було зле вiд того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не мiг. «Тому дуже вдячний вам за цi думки. Вони допоможуть менi пiд час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тодi до наступного тижня!» «До наступного!» «Звiсно, я вам ще нагадаю, i тему вашої лекцiї ми проговоримо на вихiдних, але дiтей до зустрiчi з вами я почну готувати завтра!»
Я так i не зрозумiв, в який спосiб я погодився дати урок однокласникам Емiля Полонського? Вiн менi за це дорого заплатить.
РОЗДIЛ IX
Щонайменше про колишнiх чоловiкiв ваших дiвчат та колишнiх
вiйськових, а також про церкву
«Доброго вечора!» Цiкаво, цих слiдчих вчать розмовляти таким тоном, що навiть простi слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати пiсля Енсерпнiї! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонiвно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила менi до рук цупкого папiрця. «Дякую».
Про всяк випадок сказав я. Цупкий папiрець виявився почесною грамотою, пiдписаною мiнiстром внутрiшнiх справ. «Це точно менi?» «Певною мiрою так». «За що?» «Що за що?» «Це менi за що?» Не змiг стриматися я. «Це - почесна грамота для твого малого». «Для Мiлiка? За що?» «Неймовiрно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твiй запитав, чи є в нас почеснi грамоти. Я кажу, що звiсно, є. Тодi вiн попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тiльки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогоднi». Далi ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою вiд Мiнiстра внутрiшнiх справ.
