Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
— А де він? — в один голос сказали за столом. — Де Вонук?
— Нема. Сховався, — сказала Одноока Мама, яка нарешті знайшла своє око.
— Треба його знайти і поговорити, — кинув пропозицію чолов'яга, з репкуватим писком селянина, з ясними ознаками параної. — І притягти.
— Годі міняти закони. Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка, з видом топ-моделі, бізнес-леді.
— Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат.
— Як?
— Бо ви всі його клієнти, — прокавчав Вонук, несподівано виринувши з-під спідниці сухореброї бабери, знімаючи автомобільну шину з шиї. — І до чого тут це, до чого? — Вонук тицяв на автомобільну шину куцим пальчиком. — Козли. Я вже давно не краду автопокришок.
— А… — кат сьорбнув кисленького винця. — Тебе-то я першого знайду. Це ти пищав про кинджальний вогонь по натовпу. А у мене там дві шестирічні дівчинки. Вони такі гарні. Я в Онопрієнка для них брав автографи.
Тоцький закопилив свою верблюжу губу, чвиркнув шоколадом.
— А давайте всі разом прикінчимо цього катюгу, цього душогуба і збоченця, — сказав Тоцький.
— Накладем мораторій, — видав міністр внутрішніх справ.
— Мораторій давно накладено, — відповіла прем'єр-міністр, бізнес-леді і гнівно подивилася на Тоцького.
Ми висіли над усім цим скопищем, і Зося вирікав. Вирікав так, що у мене засвербіли руки, щоб йому почепити на шию велетенського хреста. І вкинути разом з тим хрестом до басейну.
— Алекс, яка різниця між злодієм, що мешкає на задрипаній дачі, і між Бабаєм?
— Закон.
— Молодчина. Ти прогресуєш.
— Але… Дегенератизм — запорука тихого і спокійного життя. Краще бути кретином. Але настільки, щоб тебе полишили в спокої. Я ніколи не намагався тягатися із законом, — сказав я, не дивлячись на Зосю.
— Ти правий. Колись був. Час — незмінна штука, тому і людина лишається стабільно тупою. Ось отих, їх відділяє межа закону, і вони ніколи не порозуміються. Можна зґвалтувати по закону, а можна просто зґвалтувати.
Зала ширшала, обличчя прозорішали, і нарешті вони зробилися майже невидимими. Фігури вскакували одна в одну. Зося піднявся на мент повітрям над головами святкуючих, примирених сторін. Порочний святий. Ангел смерті. Ось що виникло у мене. А потім я сказав:
— Новий закон — це свіже вино, його не варто вливати у старі міхи. А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль.
— Ну, це вже не до мене, — і Зося зник, гадаю, назавжди.
Фанні увійшла до зали у звичайнісінькі двері. Зникли голоси. Лишилися запахи. Фанні поправила зачіску вигнувшись тугим тілом, елегантно відкинула волосся і побризкала парфумами шию. Так роблять жінки в ліфті, на вулиці, коли поспішають або на побачення, або просто грають своєю істотою на весь світ. Вона усміхнулася. Усміхнулася мені. Складки одягу окреслювали її худорляве, але розкішне тіло: стегна, груди, впале лоно. Очі дівчини сором'язливо потупилися донизу.
— Ходім, — сказала Фанні.
Це темний, задрапований чорним оксамитом коридор. Ліворуч і праворуч стояли свіжовитесані труни. Мій знайомий, гачконосий, мій давній приятель гробар, сидів у самому кінці на жовтій плямі. Гробар домайстровував, дотісував свій останній витвір. Перетягнув у потрібний бік. Весело підморгнув мені.
— Хороших у хороші труни, поганих у погані, — і знову зареготав.
— Допомогти? — запропонував я.
— У мене вже є помічник, а ти йди, куди треба йти.
Саме там я побачив її волосся, розкидане у ванній по білих кахлях, з бірюзовим відливом, наче це відбувалося наприкінці осені, і життя поволі виходило з мене, не лишаючи місця для досвіду, а в повітрі стояв лише смуток, і нічого більше. Так виходило, так хотілося, але кімнатами снували сизі тугі тіні, і більше нікого. Так, як тоді, коли я повернувся від китаянки, але нікого не застав, окрім порожнечі в домі, навіть оболонки парфумів не висіли прощальними знаменами. Я не згадував, як після амнезії, дозволяючи кволому досвіду повзати липкими мацаками десь тим, що називається життя. І нічого більше, нічого більше… Більше нічого не могло бути, бо я думав про те, що Фанні ніколи не повернеться до мене, і ще доскіпливіше чіплявся за ілюзію, що життя — то паскудний спогад, як і кохання, лише його треба шукати в чужих людях. Я ошелешено крутнув головою. Почув дзвін і шурхіт повітря, наче кришталеві та діамантові підвіски зависли у повітрі, зовсім нерухомі, а струсонулися від однієї моєї думки.
У цих сонцях, що вибігали та забігали в кімнату, несподівано щось хряснуло, і я дійсно побачив коси, жіночі коси, що пахли бергамотом, що стриміли з ванної і ворушилися зміями. І потім я почув: хто покликав тебе, чи ти справді вирішив, що в житті можна щось вирішувати, дивлячись у фіолетову безодню.
Вперше я побачив її оголену. Фанні закуталася в пухнастого рушника, стала переді мною. Ми жадібно і ніжно цілувалися. Мої губи торкалися її тіла, кожної виїмки, доки не зупинилися на її сороміцьких губах, а язик проникав у жіноче таїнство глибше і глибше. Її губи повільно наблизилися до головки мого члена, обхопили його, я проникав у рожевий анус кінчиком язика, стискав тугі сідниці, і вона говорила, і говорив я. Це не був безумний танок пристрасті двох звірюк. Це було кохання, де слова нічого не варті. Ми відкидалися, сходили потом, знову припадали одне до одного. Ми шукали те, що губилося давно, і нарешті знаходили. Така правда, така правда, така правда… Ми входили одне в одного, кожен насолоджуючись тілом іншого, а не намагаючись задовольнити когось. Так, тільки так можна принести насолоду, коли сам відчуваєш і прагнеш її. Мене збуджувало дихання, запах тіла, поту, жіночих білей; запах волосся. Пружного волосся, що звивалося між моїми пальцями, її стегна і половинки сідничок, її клітор на моїх губах. Мій член у її роті, її і мої губи на очах. Лускіт дихання і язик у вушній раковині. Тремтливі і неподатливі груди, невеликі, але тугі, із затверділими сосками. За вікнами, за білою занавіскою летіла фіолетова безодня вечора. Ми лежали горілиць, і сон не йшов до нас… Крізь дрімоту вона сказала:
— Пора…
Світло ударило, засліпило. Дзвінкий дитячий сміх Фанні. Плечі її тремтіли крильцями метелика. Перед нами стояла маленька, гарна наша знайома китаянка, з пересувною тацею на коліщатках. На таці білі порцелянові чашки. Непорочно чисті. На обличчі китаянки неприкаяний фаталізм її народу. Дівчина чемно вклонилася, скромно не глянула на широко, по-хлопчачому розкинуті ноги Фанні.
— Це не нам, — хриплуватим голосом роз'яснила Фанні.
— Що за їдло?
Китаянка усміхнулася, і очі в неї заблищали двома камінчиками.
— Риба фугу, — сказала китаянка.
— За особливим рецептом.
— Зрозуміло.
Фанні м'яко взяла мене за руку і підвела до невеликого віконця. Прочинила заслінку. Я знову побачив задрапований у чорне довгий коридор. Віка на трунах були відкриті. Гробар сидів по ліву руч, а по праву не хто інший, як Ротислав. Ротислав говорив: «глосі мої, папели мої…» Струнка, рівна постать китаянки котила перед собою візок з паруючим супом, а позаду неї — велетенський нерозпуклий зелений бутон троянди. Вихід на тому кінці, трикутний вихід жовтого кольору, оперезаний різноколірними стрічками, з неймовірною швидкістю став наближатися, і мені видалося, чи то насправді хтось інший вийшов з мене, затим з Фанні. Ми знову в залі, широкому залі. Люди в розірваних мундирах, з вилізлими, як у раків, очима, в помаранчевих та біло-синіх краватках лежали покотом, одне на одному, в обіймах, міцніших за смерть. Блювотиння, вивернуті вульви та анальні кишки. Мене охопив смуток. По-справжньому, відчуваючи, як холодніють кінцівки, і вправду було страшно за Фанні, хоча я точно знав, що це не ми і що ми не можемо бути причетними до всього цього. Тендітна китаянка пройшлася з візком. Білі порцелянові чашки були порожніми. Коли вона і вони встигли виконати кожен своє, звісно. Риба фугу — вишуканий делікатес, але якщо його приготувати не за рецептом, недбало, умисне, не знаючи, — це смертоносна отрута. Витончений схід! Який там миш'як! Це я знав. Іноді моя колишня кондомниця бавилася такими делікатесами. І жива.
