Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
— Мій добрий друг і знаний психотерапевт Віталій Ромашин, — сказав він уголос, закінчивши розмову.
— Вибачте, я не розумію.
— Ви зараз підете до нього, і він вам випише заспокійливі.
— Антидепресанти? — злякано прошепотіла Ніна.
— Боже збав! — наблизився до неї Карвадський. — Заспокійливе.
— Дякую, — сказала Ніна і закашлялась.
— Ось випийте.
— Дякую. Знаєте… от ви… ви досвідчений…
— Не перебільшуйте, — перервав він Ніну.
— Ні, я не про це. Ви порадьте… як мені краще підійти… ну…
— Підійти до розмови з ними? — «З ними» Карвадський промовив з неприхованим презирством. — Дуже просто. Ви приходите, сідаєте у крісло… в них є крісло?
Ніна кивнула.
— …сідаєте у крісло і говорите: Вася, Маша, мені треба з вами поговорити, справа в тім, що…
- І все?
- І все.
— Я не знаю…
— Все ви знаєте, запевняю вас. А зараз йдіть до Ромашина. Це другий поверх, кабінет двісті сім. По вівторках у нього прийомів немає, Ромашин сьогодні вільний, якщо не кіряє, хе-хе-хе.
Ромашин, назвавши Карвадського шарлатаном від медицини та алхіміком своєї справи, виписав амітриптилін й запросив Ніну на каву. Великі й вологі губи психотерапевта викликали у Ніни щире відторгнення, тому вона, пославшись на якісь невідкладні справи, вийшла з кабінету.
«Як дивно, — подумала Ніна, йдучи додому, — а цей Карвадський і слова не мовив про клімакс. А міг. Все ж таки він не в міру толерантний».
— Варя, — сказала Ніна, сидячи в затишному кріслі, що аж ніяк не сприяло серйозній розмові, - я хотіла б поговорити з тобою. Тільки з тобою, без Сергія…
— Та добре, без Сергія. Він зараз у замовника.
— Я хотіла б з тобою поговорити…
— Я тебе слухаю, Нін.
Не витримавши нервового напруження, Ніна розплакалася. Все її тіло тремтіло, немов у лихоманці, здавалося, що от-от — і вона знепритомніє.
— Варь, знаєш… Я хотіла б з тобою поговорити…
— З тобою все нормально? — захвилювалася Варя.
— Все нормально… просто… знаєш… знаєш… я була навіть у лікаря, я була у нього… знаєш… була у лікаря.
— Нін, ти чого плачеш? — сіла навпочіпки Варя, взявши суху Нінину руку. — Нін, що?
— Я вже і пігулки якісь приймаю, знаєш… мені треба з тобою поговорити… У мене… у мене проблеми, у мене нервові зриви.
— Що? Що у тебе?
— Зриви, розумієш, у мене настрій змінюється щохвилини, і я дуже втомлена — душа виснажена… Можливо, помру скоро. Я не знаю…
— Як помреш? Що ти говориш? А як же…
— Я не знаю…
Ніна замовкла. Нічого не говорила і Варя. Настала неймовірна тиша, так що чутно було, як на світильниках гудуть плафони.
Ніна повільно підвелася, обійняла Варю й почала її цілувати у чоло. Потім у щоки. У губи…
— Нін, ти що… — злякалася Варя, коли відчула, що Нінин цілунок був занадто вогким.
Ніну немов прошибло струмом. Підкосило ноги.
— Я, мабуть піду, добре?
— Ні, ти залишишся.
— Ні, Варюш, я піду… Мені зараз краще одній. Вибач. Вибач.
— Та чого ж… Господи, Нін…
— Вибач… вибач, добре? Пробач мене…
— Та припини вибачатися! — закричала Варя. Вона почала хапати якісь предмети, якісь брошури, що валялися на дивані, папки, пульт від телевізору, але все це випадало в неї з рук, створюючи непотрібний і нав’язливий шум.
— Я піду. Вибач.
— Нін… — протягнула Варя.
Але Ніна пішла.
«Які неврози? — думала вона, йдучи додому. — Які неврози? Кому цей цирк? Хоча…»
З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Ніна йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Мені було двадцять сім.
Життя змінюється. Я помітив, що навколо змінюється абсолютно все, навіть моє сприйняття якихось речей. В першу чергу сприйняття. Не змінювалося лише моє сприйняття класичної музики. Не знаю, чим це викликано. Певно, періодами людина протискається через якісь коліщатка, Хронос засмоктує, але певні ділянки мозку, які відповідають за пам’ять, і певні ділянки пам’яті, які відповідають за сприйняття музики, запам’ятовування мотивів, залишаються незмінними. Коли я чув якийсь мотив десятирічної давності, мене неодмінно охоплювала ностальгія, я сумував або просто згадував, як же воно було колись. Ситуація з класичною музикою інакша. Я ніколи не відчуваю якоїсь ностальгії… Можливо, це тому, що класична музика, пройшовши крізь мільйони вух, крізь десятиріччя, сторіччя, не залишає якогось видимого відбитку в пам’яті, не пов’язує з собою якісь певні події, тому що всі події — її власність, вони пройшли разом весь цей шлях, всю історію, всю часову стрічку…
Можливо, це лише моє бачення, можливо, у когось інакше. Ми такі різні…
Останні три місяці я слухав виключно класичну музику. Мені раптом здалося, що, слухаючи якусь іншу музику, я потім згадуватиму цей період з ностальгічною неприязністю, але нестримно захотілося нічого так і не згадати. Стривайте, а що ж було у вересні-жовтні дві тисячі восьмого? Щось було взагалі? Можливо, це такий собі експеримент, можливо — внутрішня потреба… Не знаю…
Нарешті в редакції мені вдалося вибити незапланований вихідний. Я вирішив провести його десь у місті.
Прокинувшись не дуже рано, я поснідав нашвидкуруч приготованим омлетом, одягнувся, прихопив із собою фотоапарат і подався до Маріїнського парку.
Я сидів на лавці й по-ашенбахівськи спостерігав за вродливим, але дуже вередливим хлопчиком. Він постійно намагався вкусити чи то няню, чи то бабусю за руку. Був він закутаний з голови до ніг, хоча особливо холодно не було. Так, справді, вже два тижні поспіль лив дощ, а в той день стояла суха, але вітряна погода, навіть на якісь хвилини визирнуло сонце.
Я почав фотографувати малого та його чи то бабусю, чи то няню, аж поки остання не закричала у мій бік:
— Своїх дітей будеш фотографірувать!
Ясно, подумав я, своїх дітей. Обов’язково буду. Обов’язково!
Вже більше року в мене не було постійної дівчини. Вже три місяці я взагалі, крім роботи, нічого не бачив, та і не хотілося мені поки пов’язувати своє життя з випадковою аспіранткою філологічного факультету або продюсершею якогось рекламного агентства. Невипадкові мені чомусь не зустрічалися.
З того часу, як я відчув процес дорослішання, пройшло десять з половиною років. За цей час багато чого змінилося, та, в принципі, все змінилося… Держава, у якій я живу, коло спілкування, роботи, вулиці, реклама на телебаченні, змінювалися випадкові жінки — вони проносилися, немов карусельні звірі, їхні обличчя миготіли, як світлофори вночі — жовтий, жовтий, жовтий, жовтий…
