Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Але кайф стану повного сп'яніння і полягає саме в готовності до ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого. Подолати все задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від шляхетності.

Процес самопереконання плавно прямував до успішного завершення, а ми перебували вже у Меґґі вдома, після третьої чарки текіли, коли розмова про Львів на деякий час принишкла. Меґґі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені зі світового письменства приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим, починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок, у яких із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж у холодній країні Достоєвського, Герцена і крейсера «Аврора».

І коли я зупинилася, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б такою сміливістю, але так і не змогла пригадати нікого, крім Роксоляни, хоча і в цьому випадку не була цілковито певна, освідчилася вона першою султанові, чи таки він їй, Меґґі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.

Якщо Ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанях, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розслабтеся і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися в кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, ніби спеціально створеним із метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, зґвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Отож-бо, спробуйте задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони.

Вранці ні Меґґі, ні Роберт, уже не кажучи про мене, не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком був Маріо, який намагався з'ясувати в мене особливості львівського клімату, аби заздалегідь запастися потрібним одягом. Пізніше Меґґі розповіла мені, що Маріо з Робертом — пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора посварилися. Хоча й не надовго. Гуманітарну допомогу до Львова допакували і відправили. Про концерти в Україні ніхто більше не згадував.

Пристрасті по-італійськи. Берто

Пересування вздовж французького кордону, або Розширення географічного, еротичного та інших світоглядів

Усе почалося незадовго до закінчення мого перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден-Бадена, так і в музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі з цих полотен, щоправда, значно новіших і створених переважно нашими сучасниками, можна зустріти навіть на стінах віталень місцевих мешканців — і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, для цього варто лише запам'ятати, що Вольфґанґ Ґрімзе — це той, хто зобразив будівлю ратуші у місті Бернсбах, і зображення це висить на стіні в помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфґанґ Ґрумзе — це художник, який теж зобразив будівлю ратуші в місті Бернсбах, і зображення це теж висить на стіні в помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс — це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю «нової об'єктивності» в німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це, ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав ратуші міста Бернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стінах помешкань родин Зальцбахкльоцентах і Кльоцбахзальцентах. Навіть якби члени цих родин скинулися і придбали одну картину на всіх, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні.

Уже зовсім незабаром я мала ощасливити своїм приїздом рідних і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляфорте, а, можливо, й зовсім навпаки.

Незадовго до від'їзду у мене раптом з'явилася ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену перманентною економічною кризою батьківщину і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну — студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями, закладу. Повагавшися трохи, котрий саме обрати, я надала перевагу Фрайбурґу перед Гайдельберґом, бо хоч у Гайдельберґу до мене вже побували брати Ґрімм, Е.Т.А. Гофман і навіть Адельберт фон Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали й мешкали не лише Мартін Гайдеґґер та Едмунд Гуссерль, а й Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Марину Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей», капелу народної пісні і танцю «Черемош» і хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея — повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі?

Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в'їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу і щасливо почати нове життя в новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, отож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в'їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював уславлений український науковець Дмитро Чижевський.

Я знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість із яких — львів'яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Грами, котрі працювали в німецьких сім'ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом із батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того, тут існувало ще й товариство «старих українців», емігрантів із повоєнних часів, які зустрічалися щодругої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурґа. Після відправи товариство запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панові президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив до України вже понад двадцять років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотна адреса:

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно перетинати кордони, а й давала дозвіл на працю в країні з одним із найвищих у Європі рівнем заробітної плати протягом трьох місяців на рік. Моя попередня «Опер-віза» дозволяла працювати лише в «опер-сім'ї». Остання була зобов'язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням та платити 3 марки за годину роботи, тоді як «не опер» довелося б заплатити 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати прибиральницю-слов'янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки навіть уважали, що користуватися послугами саме слов'янок — це доброчинність, і, спостерігаючи за процесом прибирання, співчутливо розпитували про те, чи правда, що люди в Україні живуть значно бідніше, ніж у Німеччині.