Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Ми з Клаусом, безперечно, довідалися б іще чимало цікавого, але тут на сцену вийшли «Сірі шкарпетки», і Клаус, вибачившись, пішов до свого столика зі зрадливим виразом полегшення на обличчі. Він, напевно, належав до тих друзів Меггі, які не витримують її присутності більше ніж півгодини нараз.
Концерт більше ніж наполовину складався з дуже смішного для більшості присутніх шоу. Вокаліст групи під повільну музику блукав залом і примушував присутніх роззуватися і демонструвати йому колір своїх шкарпеток. Усіх, у кого вони виявлялися сірими, він примушував вийти на сцену і заспівати разом із ним одну з пісень групи. Переважно піснею, яку погоджувався виконати «доброволець», був безперечний хіт групи, який і дав їй назву: блюз «Сірі шкарпетки».
Вишикувані на сцені добровольці розгублено переступали з ноги на ногу, а вокаліст неквапливо приймав перед мікрофоном еротичну позу. Це зайняло у нього кілька хвилин, протягом яких зал стежив за ним, затамувавши подих. Потім він з придихом видихнув у мікрофон: «Блюз — це коли тобі важко», — і голосно зітхнув, як, мабуть, зітхають працівниці сексу по телефону.
А тоді почав співати. Протягом вечора пісню повторювали 8 разів. Я навіть запам'ятала текст. У приблизному перекладі він звучить так:
У пісні було ще кілька куплетів, виконуючи які вокаліст постійно забував слова, але зал чемно витримував паузу, поки співак напружував пам'ять, а потім усі дружно поверталися до знайомого тексту:
У кінці концерту вся група дружно сіла на сцені, роззулася — і кинула в публіку свої сірі шкарпетки, рясно просякнуті трудовим музикантським потом.
Усе це настільки мене захопило, що я перестала помічати все довкола, жадібним поглядом пожираючи сцену і вродливого хлопця марокканської зовнішності та голубими очима, який, широко посміхаючись, спостерігав зі сцени за тим, як знетямлені від захвату шанувальниці роздирають на частини його шкарпетки.
— Подобається? — хитро посміхаючись, запитала Меґґі.
Відповідь була зайвою.
— Якщо хочеш, можеш сходити за сцену і поговорити з ними про доброчинний концерт у Львові. Ми колись обговорювали проекти співпраці групи з «Лємберґ-Гільфе», можливо, вони вже щось вирішили. Вокаліста звати Маріо.
Не роздумуючи, я попрямувала до гримерної, якою служило одне з підсобних приміщень. Там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, витираючи піт великим рушником, відкорковував чергову пляшку.
«Шоу маст ґоу он! — прохрипів він, широко (трохи надто широко) посміхаючись. — Поки не закінчилося спонсорське пиво».
І перехилив пляшку собі до рота. З координацією у нього вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я почала сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з четвертої уже на сьогодні пляшки, після чого вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Оскільки я сама перебрала спонсорського пива, роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши такого висновку, я впевнено зробила ще один крок уперед.
— Шіт, — вилаявся Маріо. Сподіваюся, він мав на увазі пляму на майтках, а не мою появу.
— Хай! — сказала я. — Уперше була на вашому концерті, і мені дуже сподобалося.
— Супер! — Маріо спробував увічливо посміхнутися, але вийшло в нього знову надто широко. — А ти звідки?
— З України.
— Зі Львова чи з Києва?
— Із Соснівки, — збрехала я більше просто так, ніж із якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра.
— Звідки, звідки? — перепитав Маріо.
— Соснівка — це стара назва Чорнобиля. Батьки встигли вивезти мене ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Декого з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це й підуть зібрані вами сьогодні гроші.
Справа, напевно, була не лише в пиві, а й у завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію.
— Серіо? — не повірив Маріо. — А я думав, із Чорнобиля всіх вивезли.
— Можу я порозмовляти з вашим менеджером? — запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.
— У нас немає менеджера, але я — керівник групи, — сказав бас-гітарист. — У чому справа?
— Я хотіла б запропонувати вам виступити з концертом у Львові. На запрошення однієї із львівських груп. А потім запросити львівську групу до Бернсбаха. Мені здається, це було б і вам, і їм, і всім решта цікаво.
— Непогана ідея. Треба буде подумати. Давай обміняємося координатами і поговоримо на тверезу голову. — Він витяг записник. — До речі, в мого друга дівчина з Соснівки. Це недалеко від Львова і дуже далеко від Києва. Ніч поїздом, — сказав бас-гітарист, і я почервоніла ще більше.
Наступного ранку я прокинулася з головним болем і досить туманним уявленням про перебіг учорашніх подій.
Невже я й справді видудлила чотири пляшки пива, а потім завалила до чоловічої гримерної і почала пропонувати крутим західним рокерам концерти у Львові? З іншого боку, згадуючи залиті пивом квіти на геніталіях марокканця, мені важко було позбутися сумнівів, чи справді вони аж такі круті, як видається на перший погляд. У когось там, здається, дівчина із Соснівки. Теж, до речі, глибока провінція порівняно зі Львовом, як цей їхній Бернсбах порівняно з Баден-Баденом, а Баден-Баден — порівняно з Берліном. Усе, досить, треба йти снідати. Від сьогодні — сувора заборона на вживання алкоголю на три місяці і щоденні післяобідні прогулянки лісом. Може, почати бігати вранці? Щоб якось урегулювати кількість адреналіну в крові. Хоча не думаю, що це допоможе. Спробую надалі тримати себе в руках і більше не чіплятися до незнайомих чоловіків. Хочеться вірити, що принаймні моя по-протестантськи сувора «опер-сім'я» про це не здогадається.
— Сьогодні третя п'ятниця місяця, — як завжди, лаконічно, повідомила мене фрау Де Ляфорте за обіднім столом.
Це означало, що між другою і п'ятою в приміщенні гімназії члени «Лємберґ-Гільфе» пакуватимуть гуманітарну допомогу в ящики з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців, і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меґґі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Бернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що, відправляючи перші вантажі, у «Лємберґ-Гільфе» практикувалося підписування ящиків латинкою, але пізніше з'ясувалося, що більша частина речей зникла під час котроїсь із численних митних перевірок. Німці вирішили, ніби причиною стало те, що українські митники не розуміють латинських літер і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу члени «Лємберґ-Гільфе» намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню і попросили мене про допомогу, їм здавалося, що достатньо понадписувати все кирилицею, і подарунки потраплять за місцем призначення. Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, тому кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів.
