Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
– Справа не в тому, чи живеш ти дитинством, чи воно в тобі? – запитую.
– Нє-а-а, – віслючий сміх.
Пальці. Це те заборонене, до чого ти не повертаєшся, і хтось забороняє туди повертатися. Відрізає від нього, і вже справа не в болю, не в сміхові і не в найщасливіших чи щасливих днях життя. Ти просто не бачиш його. Пальці показують, наче готові виколоти власні очі.
З досвіду я знаю, що це не чергова заліпуха; це навіть не міф, який частково базується на спогадах та галюцинаціях, частково опоетизованих чи покладених на музику. Це конкретна і жорстка ідеологія, колись навіть доведена до ієрархії, якою може рухатися тільки хронічний наркоман, що сидить на системі, тобто ніколи не перевищує дози, а перебуває в стані, який йому потрібний, завжди, вдень і вночі. Чи це подорожі містичними краями, чи це гуляння по і над свідомістю, чи це звичайна тобі інтелектуальна балаканина, що не керується ніяким законом від А до Я. Існуюче в неіснуючому. Психолог може це роз’яснити травмами дитинства, але нічим нас новим не здивує. Дитинство є у них тією болячкою, яка всмоктує наркотик все більше і більше, в міру того, як ви вживаєте одну пігулку аспірину за іншою, коли голова не перестає боліти. Травми ніколи не лікуються, навіть не заліковуються, вони потроху зводять людину в могилу. Але банально, приходиться визнати, що всі ми прийшли на цей бісівський карнавал з глибокого дитинства, що ніяк не вміщає наша пам’ять, а за словами Діми Кольта, Хтось забороняє пам’ятати. Олдові хіпі та старіючі поодинокі гнило-зубі панки називають це або Богом, або Сатаною. Проникати в цю систему також безглуздо, як із сотового додзвонитися до телефонної будки, що на Хрещатику. Наразі вони не намагаються навіть провести чітку лінію між цими значеннями, і більшість спокійно може пересуватися з однієї площини в іншу, маючи здоровий мотив, що ніколи не виголошується вголос: втрачати нема чого.
З точки зору олдового хіпі-наркомана, до яких належала більшість київських інтелектуалів, з сімей істеблішменту, яких вуличний наркоман презирливо охрестив мажором, то сам Діма Кольт скурвився, тобто зробився баригою. З інших джерел було відомо, що він розлучився, почав вживати не тільки опіуху, а ширявся всім, щоб тільки вперло, понесло в сльот; щоб давити тяжкими думками розірваний клаптик свого життя. Але це те саме, що красномовно виголосити біля парламенту, щоб оного скасувати, а всю ту лободу, що пре з телевізора, знищити і самих призвідників перевішати. Ось так народжуються клієнти з чужої ідеї. Більш прозоро – все це на рівні базікання, гунявого і банального. Щойно з’являється чим вмазатися, той, хто збаришував, робиться світилом, ідолом, гуру, світлою зіркою, сонцем ясним наркомана. Але це вже нижня градація. Такі наркомани катають чумові колеса, стирчать на голці, переходять на день-два на синьку, тобто алкоголь. Їх називають тупими торчками. Перший будь-який наркоман зі стажем відмовить їм від свого двору. Моралі, як такої, в розумінні пересічного обивателя чи університетської мавпи, у наркомана не існує. Як не існує її у смердючого бомжа, що перебивається, чим Бог пошле. Як вона відсутня у більш чи менш привілейованих верств суспільства, наразі майже відсутня в нашому дохлому голуб’ятнику.
Пальці. Альма. Альма. Альма. Вона виходить, у неї горять рівним світлом очі… Очі у неї темні, зараз темні, як небо, кігтем розірване над головою. У Альми тихі, сивиною повиті очі. У неї спина струнка, як струна, пружність ходи і далекі кроки відбиваються тихими дзвониками щастя. Пальці. У Альми нема обличчя. Пальці. У неї багато облич. Тисячолуння. Широке лоно. Пальці хтиво лізуть до штанів.
А у вікнах пливе чавунний туман. Сьома вечора. Пальці. У мене буде сьогодні Альма. Пальці. Да. Да. Да. Це звучить чарівною музикою.
– Ти панк? Хіпі? – запитую.
– Слакер, – чітко вирубавши з тягучого повітря, говорить Діма Кольт.
Пальці. Вася Клім виїбе сьогодні хіпаря Елтона. Що за Елтон? А… а… а… Вони нюхали клей, ще коли їм по десять років було. Потім Вася Клім піднявся і перейшов на чорну. Його такий, як ти, грьобаний психолог навчив. Ішачий регіт. Раніше Елтон був Едіком, зараз стане пєдіком. Пальці. Елтон колись затирив у Васі заначку. Давно. Клею. Густого. Клей давав кольорові глюки. Блін, такі глюки! Тоді ще ходили до Лаври двадцяті тролейбуси. Так ті тролейбуси по небу рогами крешуть Хрест. А Залізну Бабу над Лаврою оддрючив безголовий Ілля Муромець. Уявляєш? – перепитують пальці. А псих каже, що вам лікуватися треба. Вася не проти, але мені треба піднятися. Пальці. В колонії для неповнолітніх, каже псих, там і піднімешся. Так Вася Клім і піднявся. На примусовому лікуванні. Присів на чорну. Відразу. А зараз буде дрючити при чесному люді в задницю цього хіпаря. П’ятнадцять. Сигналять пальці. Васі Кліму п’ятнадцять. Ти часом не знаєш з Чоколовки того психа? Діма Кольт нахабніє. Але йому треба лишитися з Альмою. Чорт би його забрав, цього напівголосого, глухого виблядка. Він почне розносити по пушерах свій товар. Раніше вони сюди самі приходили. Товклися смердючою юрмою, бзділи. Але вели себе досить пристойно. Потім хтось привів свояка, наркомана у шкірі, і все пішло прахом. Скільки-то років праці та конспірації пішло прахом. «Шкіряний» лигнув синьки і почав прямо у під’їзді пускати пузирі. Пузирив він довго. Пушера браво розбирали товар. Ліниво, мирно потискаючи краба, вони вели спокійну балачку. А над «шкіряним» схилився весь синьожупанний наряд. З доками і понятими. І місцевий психолог, тобто я. «Шкіряний» спузирився на хєр, перебравши барбітури та дешевого міцного вина. Ми тоді бігли дворами, і нічого страшнішого у своєму житті я не переживав. Бігти в невідомість. В ніч, коли кроків не чути.
Психолог, психіатр для наркомана, справжнього, а не тупорилого торчка, – це перш за все мент у білому халаті. Психолог намагається втиснути наркомана в ближчий і далекий водночас для нього світ, обклавши умовностями. Наркоман зневажливо ставиться до них. І дотримується їх, якщо тільки вже межа між ним і суспільством нагадує полохливе провалля. Анархія наркомана – це його стихія. Тому-то в неформальних об’єднаннях гуляє цей принцип. Наркоманія – один із пасивних виявів протесту державі, яка не хоче поважати чужої думки. Іншого мислення. В цьому сенсі назвати зібрання панків якимось ідеологічним тотемом було б смішно. Повернути до нормального життя як наркомана, так і алкоголіка вкрай тяжко. Зловживання борщем не менша вада.
Раніш нариків якщо і запроторювали за ґрати, то не за вживання чи зловживання наркотичними препаратами, а тільки під тією маркою, що вони чужі нинішньому суспільству. Вони були чужими, будуть і є чужими. Його пасивність – це прихований зміст боротьби, що міститься в черепушці інтелектуала. Системне святенництво, непрохідна тупість чиновника, дядька від орала, що намагається збагнути це не як шматок міської культури, а як потворне явище деградації. Місто для нього потворне. Тому столиця розквітає раз у раз пишними шароварами та недолугими бандуристами, з яких один чи два є величиною в повному розумінні слова, а решта – заробітчанське паразитування на черговій ідеї. Наша система не набагато потворніша за наркоманію, тому що агонізує і прогресує не так швидко, але симптоми безпричинної ейфорії – наявні. Забороняти все, щоб мати зиск. До останньої фрази ми ще повернемося.
Я втомився. Втомився вичитувати цей брєд. Задрипаний брєд. Літо вилизує місто до смертельного блиску. Весна, із запаленими статевими залозами, з набряклими венами, з вологими ласкавими очима, готовими віддатися до останнього і все надолужувати знову, зійшла так швидко, а розваг у місті то прибавлялося, то зменшувалося. Амплітуда стрибала, горіли шланги. Новий закон не зробив кращого мента, дешевшу «кришу».
Напередодні Євробачення Вася Клім зібрав свою контору, як пишно, сапонувши дві хапки драпу, називає свою немиту кодлу. Його кодла, з якихось ідеологічних міркувань, не п’є пепсі-коли. Говорять, це тому, що на пепсі міцно сидять хіпани. Блін. Вони всі там підари. Ми всіх їх опустимо. Вася Клім з-під порубцьованих брів пускає чорного біса.
