Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗

– «Швидку»! – закричав хтось.

В авто вона прийшла до тями, відкрила очі. Руки холодні. Вона нічого не могла говорити. Я бачив, як обличчя поступово змінює колір, очі провалюються, а ніс загострюється.

– Отруєння, – сказав лікар, невисокий, широкоплечий, з гітлерівськими вусиками під червоним носом. Він нас майже силоміць випер. І ми сиділи в сірому коридорі, з облупленими шматками штукатурки, виходили покурити на ґанок. Прийшов Гриша Силка, тримаючи в руках кашкета, і я зрозумів, що він біг.

– Як вона?

– Сказали, отруєння, – видав замість відповіді Кабан.

– А її хлопець там? – запитав Силка.

– Не було. Я її одну бачив, – сказав Вєнька, дивлячись під ноги. – А шо, Гриша? Знову ти кіпіш наводиш?

– Та нічого. Я, мабуть, піду до Солдатенка, – спокійно сказав він, а у нас хребти від цього похололи.

– Гриша, ти б помовчав! – гаркнув Пономарь.

– Робота, Сергій, у мене така. Добре. Охороняйте. А я навідаюся до Батраків. – І Гриша вийшов, не надягаючи картуза. За п’ять хвилин він повернувся з Солдатенком, з допитливими, як у такси, очима, котрий чухав червону ґулю на носі. Привітався, сів поруч. Ангел смерті, різонуло мені. Саме такими вони і бувають, нічим не примітні, невиразні.

Марго померла рівно о дванадцятій ночі. А перед смертю прийшла до пам’яті і сказала:

– Передайте, що у нього все буде добре…

На пероні стояли Пономарь, Кабан, Вєнька, Черевик, Гриша Силка, Солдатенко. Ми дивилися, як оцинковану труну затягують мужики у синіх брудних комбінезонах, сопучи і сходячи похмільним потом. Трохи осторонь, ближче до входу у вагон, попід руку з матір’ю Марго – Діма Гальперін. Батька я не побачив. Коли поїзд рушив, ми ще трохи постояли, аж поки вагон не блиснув склом, зникаючи за поворотом у зелених високих травах. Так само мовчки підійшли до зупинки автобуса, а Гриша Силка сказав Солдатенкові:

– Погано, що ця історія таки закінчилася на Марго.

– Рід приходить і відходить, – Солдатенко витягнув з ніздрі волосину, чхнув. – Ходімо всі гуртом пропустимо по чарочці. За Марго. Світла була дитина.

І ми всі, здіймаючи пилюку, подалися до чайної, що напроти вокзальної зупинки… Ми пили червоне густе вино, а я подумав: ті, хто живе серед нас, учать нас жертвувати, а натомість виходять боягузами. Так я тоді подумав, тягнучи холодне вино, слухаючи, як базікають Кабан і Солдатенко. За вікном лежала земля – пустельна і безлюдна. Тільки у груднині давило, з лівого боку. Марго мертва, і ніхто її не поверне.

– А хіба серед паскуд жити краще? – несподівано сказав я вголос, і всі повернули до мене голови.

Якщо я закрию навіки очі, то хотів би побачити синє небо. Пізніше, коли поїзд мчав мене у ніч, а зелені хмари билися у вікна, мені приснилася Марго, і я знав, що більше сюди не повернуся. Хоча через двадцять років я прийшов у ці місця, але нічого такого не побачив. Сонячний полудень, з вилущеним крихким металевим звуком, що тремтів у високому небі так довго, що можна було встигнути дійти до ринку, випити склянку газованої води з малиновим сиропом; потім до цього звуку приєднувалося приземлене – загрозливе і люте дзижчання ос, і їхні укуси відчувалися майже на запах, шурхотіння скручених лапок на білій гладкій поверхні візка, з прозорими колбами – одна з червоним густим сиропом, друга повна чистої шипучої води; трохи вгорі, на підвіконні будинку з різьбленими віконницями, мав би сидіти рудий котяра, з нахабною бандитською харею. І далі вибалком тягнеться Лубенська, по краях невеликі будиночки, наче стулки мушлі у велетенському руслі висохлої ріки; різкий поворот – і все губиться в одноманітному пейзажі добротних будинків, що тягнуться аж до кінця, перетинається з гострою, як чорне лезо ножа, двісті двадцять четвертою трасою, що об’єднує дві столиці – нинішню і колишню… І з роздратуванням я зрозумів, спльовуючи пісок після дороги, що цього вже немає. І ніщо не має сенсу. Мій жаль за Марго не заступить часу. Ріка обміліла. А може, то тільки в юності вона була глибокою, як і наші надії. Не знаю. Не треба шукати відповіді. Людина бачить світ, яким він є насправді.

12 серпня 2005 року, Хорол-Київ

Альма

1

Ми прийшли в цей світ учитися смерті, а не жити…

Він прислуховується до рою звуків, що видають чорні жили високовольтних дротів, наче намагається відділити майбутнє від нинішнього. Жовте блюдо автовокзалу. Чотири зелених ларки, перевернутою труною, над карликовими будиночками кінця вісімнадцятого століття, залізний магазин Пахніцького.

Альма виходить на вулицю, а за спиною у неї розквітають абрикоси. Залишила відчинене вікно, і її обличчя відбивається в тремтячій, на одній петлі, кватирці. Більше він нічого не бачить, і його сонний мозок ні фіга не витримує. Йому снилася абрикоса у бірюзовому небі, люди, які виносять труну, голосіння. Й Альма лежить у труні, закидана абрикосовим квітом. У неї рожева шия…

Саме на цьому я ловлю Дімака Кольта. На Альмі. Кольт мешкає у хрущобі на Льва Толстого, що дивом не потрапила під глобальну політику збагачення народу. Діма не підар, навіть не онаніст. Подібних йому в Англії, здається, прозвали слакерами. Дімі подобається це слово. Він просто преться. Я завжди застаю його за мапою Києва, наліпленою на стіні з наскрізними дірами за часів енної світової війни. Альма окремо. Часто, нанишпорюючи тугу від ацетону жилу, він плутається в часі, намагається дати раду дошкульним, як пронос, глюкам: чи була направду Альма?

Мені пофіг. Я розглядаю мапу Києва – червоним помічені точки, де пушерують, і чорним, де ти дістаєш усілякого барахла, змішуєш усі інгредієнти в один закінчений продукт. Червоним аптек зараз помічено менше. Але Діма не стирчить перед мапою, значить, у нього сльот. І він, запустивши руку в матню драних шортів, гуняво витягує знайому пісеньку про Альму. Його нереальність повертає мене у світ розірваних світанків, і нічого паскудного в цьому нема. Ми починаємо крутитися, як два ілюзіоністи. Нам не треба доводити, що ми вляпалися в гівно. Нікуди ми не вляпались. Нас вляпала система, але не та, на якій сидить Діма. Він професійний наркоман. Професійний тим, що ця грьобана система зробила його професіоналом, так потрактовує сіє явище Діма.

Я вам не лох на виданні. Я лікар. Лікар-нарколог. І єдине, що я можу зробити для Кольта, – щоб він не опинився у пронафталіненій дірі під назвою Донецька зона, або Павлівка. Моя професія – допомагати, але не так, як вам гадається. Якщо у ваш шарабан залітає хоч одна твереза думка. Здихають не від…, а від… Це щось вам говорить? Ні. Не прикидайтеся ідіотами. Коли вас притисне, що ви канючите? Аспірин. Да-ам. Тоді краще злийте всю парашу, гидливо поморщивши носика, в туалет. Перед цим не передумайте продезінфікувати руки. І все інше. Я правильно сказав? А раптом, чого доброго, щось не так, і ви мене запишете у вороги всього живого? Головне – ідея, чи не так? Бляді, всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами? Ідеї інтернаціональні. Відпиляна голова, куля в потилицю. А решту ви самі відшукаєте.

Про Альму я знав тільки те, що мешкає вона далеко, звідки не повертаються. І чи жива вона взагалі, для нас обох, посвячених в її історію, не має ніякого значення. Будь це нав’язлива галюцинація або наркотичне марення. Але це красива квітка – Альма. Альма. Альма. І вона існує поза нами. Так говорить Кольт. Він від народження німий. Майже. Але прийнято так вважати. Насправді в дитинстві п’яний мент грохнув його по голові кулаком просто для годиться, коли приборкував п’яного сусіда. Я можу лише гадати, з чого це почалося. Мене не хвилює ваша думка, як і не хвилює це Дімака Кольта. Він на сльоті. Він в ульоті. Пальцями. Шия витягується. Дашок зведених пальців, великий перетинає. Не чіпай мене, док, я з Альмою. Сигналізує далі й лягає на своє ложе з рваною ковдрою в іржавих плямах. Плями крові у нього з вух. Вірніше, вони з’являються, коли у вухах гуркоче надломом вулиць грім. І Діма тоді на три місяці полишений звуків. Напівнімий і глухий.