Навчи її робити це - Малігон Анна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
– От наївна! Та знаю я твого таточка як облупленого. І він мене знає. Я спочатку зв’язалася з ним, «вела переговори». Але так ні до чого доброго й не домовилась. Він так перелякався! Навіть відкупитися хотів, аби тільки я тебе не чіпала. А ти думаєш, він просто так їхав би сюди? Вочевидь щось запідозрив.
Вечір несподіванок тривав. Лізі стало так гірко, ніби всі довкола змовилися і тримали її за божевільну, жаліючи, як жаліють невиліковно хворих.
– Тоді… Я не знаю! – у Лізи забракло слів.
– Зате я знаю. А знаєш що? Доживемо до завтра. Тоді видно буде. – І Марта почала ще інтенсивніше втирати масло, глибоко задумавшись.
– Розстебни ланцюжок, – попросила Ліза, відчувши, як Мартині пальці ходять її потилицею, – так буде зручніше.
– У жодному разі! Ти не повинна сьогодні його скидати, – впевнено заперечила Марта.
І Ліза згадала про стерту гравюру.
– Я бачила на змійці літери. Що вони означають?
– Ну, так як пні колись були деревами, так ті літери колись були словами. Але й час не може стерти їхнє значення. Я теж бачу лише літери. І мама моя їх бачила. Але напис бачили тільки найдавніші наші родички. «MagistraVitae» – запам’ятай це. У перекладі з латини – наставниця життя.
– Слухай, Марто, не ображайся, але… ти ніколи не думала, що саме ця змійка тягне через усі покоління ланцюжок проклять? Ти ж не знаєш, звідки вона взялася? І чи справді це родовий оберіг чи навпаки?
– Ніхто цього не знає.
– Може, порвати цей проклятий ланцюжок! Хоча б сьогодні! Усі біди й нещастя, всіх двійнят гріховних, усі недуги…
– Хм… Порвати? Чи обірвати… Знову ти підганяєш події. Значить, не оцінила. Я так і думала, що ти не зовсім наша. Ну що ж. Обірву, хай так і буде.
Натомість Марта із застиглою усмішкою по-котячому зиркнула, ніби щось пригадуючи.
– Але про Ішвару все ж розкажу – царство їй небесне.
Ліза вже й не сподівалася, що Марта торкнеться тієї теми, а тому змирилась. Але то був-таки вечір одкровень.
– Урешті, для тебе – нічого цікавого, що могло б вразити більше, ніж те, що ти підступно вивідала. Я б і згнила в тому інтернаті, якби одного дня не зустріла її. А вона мене відразу помітила. Казала, що завжди бачить «інакших». І жити навчила, і з житлом потім допомогла. Але головне – все перевернула, отут. – Марта приклала пальця до голови. – Я ніколи не знала, скільки їй років, вона була набагато старшою, але в гарній формі. А ще в неї була дуже заможна родина, яку Ішвара старанно приховувала, як і справжнє ім’я. Про своє минуле вона не дуже любила розповідати. Була слухняною донькою, добре вчилася, для неї готували кар’єру дипломата… А потім заявила, що хоче служити в якомусь спецпідрозділі. Звісно, сім’я була шокована. А Ішвара тим часом таємно уже проходила підготовку, здавала нормативи. Коли батько дізнався, що вона бере участь у «боях без правил», поставив їй жорсткий ультиматум. Звісно, вони хотіли бачити її цілою і живою. І тоді Ішвара від них пішла… Як склалося її життя потім, вона особливо не розголошувала. Принаймні мені. Знаю тільки, що їздила в Ірак за контрактом.
– Воювати?
– Ні, полуниці збирати! Хіба за щастям туди їздять? Повернулася, добре заробивши грошей, а на додачу – кілька травм і важку хворобу. Це потім дуже позначилося на ній. Але суть не в тому. Я тоді довго не могла зрозуміти, навіщо я їй здалася? Вона була вплутана в такі діла, знаєш? І оберталася в колі дуже впливових людей. Чим займалися ті люди – також не розголошувалось. Але вочевидь не добрими справами. І лише потім я здогадалася: вона мене готувала. Розумієш?
– До чого?
– Не знаю. Мабуть, до якоїсь особливої місії. Вона побачила в мені те, що було приховано від інших. «У тобі – подвійний вогонь!» – сказала мені Ішвара на першій зустрічі. «Ти маєш слухатися свого внутрішнього створіння, яке ще тільки зростає». А потім були практики… Були спуски й підйоми. Вчення, яке несла Ішвара, приймалося одиницями, інші відступали, побачивши дно пекла. Суть її вчення я не буду тобі переповідати, то зайве. Скільки було в неї таких, як я, – не знаю й досі. Але, думаю, небагато. Вона не хотіла знайомити нас завчасно. А потім – не встигла… Мабуть, хтось її підставив. Хтось із впливових. Але Ішвара – живіша за всіх живих! Я вдячна їй. Тепер у мене міцний хребет.
– А тоді… Ти ж могла захищатися! Ну, коли він тебе заманив…
– Досить! – Марта раптом занервувала. – Ти теж багато чого могла! Натомість сиділа тут, як прибита. Та мені б твої умови!
І лише зараз Ліза зрозуміла те відчуття, яким отруєна Марта. Відчуття несправедливості, всеохопної образи. Чому саме їй, безвольній здохлячці, дісталися всі життєві блага, батьківська турбота, зручна нішка у жорстокому хаосі? Ревність. Відчуття, таке чуже для Лізи і таке близьке для її сестри. Але тепер Ліза щиро їй заздрила, бо хотілося бути такою ж сильною, загартованою, цинічно-прекрасною, як Марта. Але сили не вистачало. А Марта ж іще, мабуть, талановита.
– Я сиділа на місці, бо мені нецікаво. Нецікаво жити, боротися невідомо за що, споживати плоди чиєїсь творчості, клепати за когось роботу… Ти вже стільки розповіла мені, Марто! Я маю право ще на одненьке запитання? – Ліза губила слова й думки, її язик помітно заплітався – чи то від випитого, чи від надмірних переживань.
– Питай.
– Зачитай мені хоч уривок… Я ніколи не читала твоїх романів чи… оповідань, не знаю, що ти там пишеш. Сама ж колись обмовилась.
– Я не пишу прози. Бачиш, он скільки її довкола й без мого втручання!
– То ти поетка?
– Голосно сказано. Так, іноді бавлюсь по вихідних. Але я так просто нічого не читатиму. Тоді й ти маєш виконати моє бажання.
– Залежить яке…
– Цілком доречне, як на мене. Знаєш, твоя біда не астма.
– А що ж? Ну, говори, тобі видніше. Ти ж у нас «всезнаюча»!
– І скажу. Твоя біда – страх перед польотом. Перед великим злетом. Не зовсім той… точніше, зовсім не той, що ти переборола в літаку. Твоя біда – відсутність крил, Лізо. Майже орнітофобія…
– Чому? Чому «майже»?
– Бо ще не все втрачено. Деякі навіть дуже важкі хвороби успішно лікуються. Потрібен лише талановитий лікар.
– Знову рольові ігри?
– А звідки тобі знати, де ігри, а де справжнє життя? Ти зараз чиста, намащена, одним словом – готова.
– До чого?
– До великого злету. Тільки нам треба трохи впасти в дитинство і здертися на дах.
– Ти що, збожеволіла? Я ніколи вище свого четвертого поверху навіть не підіймалася, а про вихід на дах узагалі не чула.
– А він таки існує! Я все перевірила. І підготувала.
– Я й не сумнівалася. Але… ти щось хочеш зробити зі мною.
– Не бійся. Гірше вже не буде. Я навчу тебе літати. Давай, одягни мій подарунок. Тобі ж сподобалася сукня? То хай це буде тепер «одяг вічності».
Ліза відчула, що починає тверезіти. А заливати тривогу вже не було чим. Та й біль у низу живота розгулявся, розрісся не на жарт. Захотілось згорнутися калачиком і заснути, як раніше, коли ще в її житті не було Марти. Але Марта вже тримала в руках жовту сукню… Довелося знову їй підкоритися, щоб завершити гру.
…Вони опинилися на даху, де поміж округлих супутникових антен стирчали звичайні старі розкаряки – наче хрести, що попереджали грішників про небезпеку. Марта запалила червону свічку й дала її Лізі:
– Ось, міцно тримай, не випусти! Хай твій шлях буде світлим.
– Вона тепла така… І медом пахне.
– Аякже. Прямо як материнське тепло. Тепер вибач, знову доведеться зав’язати тобі очі.
– Навіщо?
– Щоб тебе нічого не відволікало. Щоб тобі солодким було передчуття польоту.
– А може, не треба цього, Марто?
– Роби, що я кажу! – і Марта туго зав’язала Лізі очі.
Важкий повний місяць висів над сонним містом, як переповнений гіркотою самогубець. Десь поряд, на теплому бетоні, дрімали голуби, проглядаючи свої високі пташині сни. Лізі мабуть уперше за все життя стало так невимовно моторошно, що захотілося зупинити цей спектакль, закричати і втекти у свою затишну нішу. Але голосу вже не було, як і домашнього затишку, то ж втеча не мала сенсу. Марта обняла її за плечі й повільно підвела до краю, розвернувши обличчям до себе. Ліза відразу відчула той «край» – межу, за якою все має або завершитись, або розпочатись. Вона мужньо тримала свічку, стискаючи її так, що віск обм’як і втратив форму. Ніяк не могла пояснити собі такої мовчазної покори і такої потужної любові до Марти.
