Рекреації - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги онлайн без .txt) 📗
Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.
— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.
— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.
— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.
— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.
— Ганьба нам, — погодився Гриць.
Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.
— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.
— А в якому він номері? — запитала Марта.
— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…
— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.
— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.
— Він на всьому заробляє гроші…
— Він талановитий хлопець, але велике гівно…
— Він повівся так, як завжди…
— Він ставить над нами свої досліди…
— Він ніколи мені не подобався…
— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…
— Він погано скінчить…
— Його повісять за «ядение человеческаго мяса»…
— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.
— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…
Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.
— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.
— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.
— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.
— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.
— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.
— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.
— Або сидить у клозеті…
— Або висить на люстрі…
— Або заклав вуха ватою…
— Або накрив телефон подушкою…
— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.
І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.
— Любо глянути, — сказав Мартофляк.
Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.
— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.
— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…
— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!
— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.
— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.
— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.
— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.
— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.
— Хватит! — вибухнув лейтенант. — Немедленно выйти и строиться! Хватит! Кончилось ваше время!
На вулиці їх вишикували просто перед готелем, у колону по двоє. За якісь десять-п'ятнадцять хвилин десантники повністю очистили готель від гостей свята — заспаних, напіводягнених, у мальовничому карнавальному шматті — й погнали всіх у напрямку до площі Ринок.
— Не растягиваться, не растягиваться, бстрее! — командували з боків сержанти й автоматами підштовхували надміру вайлуватих. Вони майже бігли — Ангели, Сарацини й Козаки і всі інші, вони не розуміли, що сталося, але їх підганяли автоматами, їх вихопили з нагрітих ранкових ліжок і тепер кудись гнали, може, щоб прочитати лекцію з цивільної оборони, може, щоб розстріляти. Ніхто нічого не знав.
— Напевно, воєнний стан, — задихаючись шепнув Мартофляк. Марта йшла поруч із ним, така нажахана, в цьому халаті на голе тіло.
— Мені страшно, — сказала вона. — Що з нашими дітьми?
— Не варто наперед розпачати, ми ж нічого не знаємо, — спробував заспокоїти її Мартофляк.
— Я не хотіла сюди їхати, навіщо я їхала, — не вгавала Марта.
— Принаймні маємо шанс померти в один день, — сказав Мартофляк.
— Зьома, дембель давай! — крикнув Немирич до одного з солдатів.
Але у відповідь дістав добрячого стусана в спину. Гриць хотів було відповісти йому тим же, щоб знав, шмаркач, як руками махати, але Немирич з усієї сили обійняв його і притис до себе.
— Не чіпай гівно, Грицю, — сказав він. — Вони синки, служби не бачили, паскуди, салабони, парашники!..
Тільки Хомський був цілком незворушний, слухняно крокував у парі з якимось молодим католицьким священиком.
На вулицях уже давно розвиднілося, і всі могли бачити, як багато солдатів шниряє містом. Усі бічні вулиці були перегороджені вантажівками й бетеерами. Гриць скреготів зубами і стискав кулаки.
— Лажа, знову лажа, — повторював він.
Вони захопили все на світі: телеграф, пошту, мости, банки і готелі, вони захопили Кремль і Ермітаж, а також усі інші стратегічні споруди, вони мають танки й снаряди, операція була проведена блискавично, з допомогою хімічної зброї та колючого дроту, вони відібрали ключі від усіх в'язниць і психічних лікарень, вони накрили нас, як голих у лазні, за дві-три години вся влада перейшла до них, тепер вони зможуть остаточно навести порядок і оголосити вимріяну війну решті земної кулі, вони накажуть нам лягти долілиць на бруківку, а потім будуть командувати «встать-лечь», і ми вставатимемо, а потім знову лягатимемо за командою, адже вони захопили Київ і Львів, і навіть Запоріжжя вони захопили, і все за якісь дві-три години, хтось дуже ретельно все продумав, хтось отримає Золоту Зірку, адже тепер вони всюди, і навіть у Музеї українського мистецтва розташували гауптвахту, а в кафедральному соборі — караульне приміщення, і ми нічого не вдіємо, Марто, моя маленька, я зможу тільки пропустити твої кулі крізь себе, от і все, а хлопці вже хай собі викручуються як знають, зрештою, бути розстріляним — не найгірша смерть для поета, ах, які непоправні втрати вкотре понесе рідна література, розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, якщо вони допустять до цього, щоб у нас були нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків, це головна справа, головна мета, як по-дурному все вийшло, я не хотів тебе кривдити, Марто, я вже не встигну розповісти тобі про все, і про Хому, який тебе кохає, і про Гриця, народженого в Караганді, і про Юрка, якому відбирають останній його рік, чи, щонайбільше, два, але я пишаюся, що зараз, отут, я разом з цими хлопцями, що нас кинуть до однієї величезної ями, разом з цими Жидами, Повіями й Циганами, я пишаюся, що був знайомий з цими хлопцями, це чудові поети і найперше тому підтвердження — те, як вони помруть, але по-іншому й не буває, та й навіщо жити, коли навіть у нашій улюбленій кав'ярні вони розташували вузол зв'язку, а на сьомому небі — ракетний полігон, навіщо жити, коли вони читатимуть наші душі своїми радарами і викликатимуть нас на шосту ранку мити їхні забльовані сортири; куди мудріше буде не дожити до цього, а тому слід спровокувати когось із них, скажімо, харкнути йому в пику, і він не втримається, пустить автоматну чергу, бо він пам'ятає про честь військового, вище за яку в цьому світі лише наказ командувача, і я зробив би такий фокус уже зараз, негайно, але спершу мені треба пропустити крізь себе твої кулі, я ж не можу доручити це Хомському, хоч він і кохає тебе, але твоя рука в моїй, ми давно вже не трималися за руки, востаннє років сім тому, коли ти носила Оксанку і малювала мої портрети губною помадою на всіх дзеркалах нашого дому…
