Поклоніння ящірці - Дереш Любко (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Раптом озвалась Дзвінка:
— Міську, давай піду я. Я не приверну такої уваги, як Хіппі.
— А якшо там ще будуть ці гопніки?
Відповів Хіппі:
— Міську, я проведу її. Тим паче, ізолєнта схована в мене під вікном на хаті. Ти сама би не знайшла, — це вже адресувалося Дзвінці.
Спершу та спробувала щось заперечити, але хутко змирилася й дала мені пістолета.
— На, стережи його добре.
Вона легесенько поцілувала мене в губи й пішла до виходу. Хіппі слідом. Їх побачать удвох. Це видавалося правильним, хоч я й не міг пояснити, чому.
У хавірі залишилися ми двоє й пістоль поміж нами. Я зовсім не був упевнений у тому, що Фєдя боїться мене. Тепер він уже сидів рівно, не зводив із мене чіпких очей, рогівка яких запеклася від ненависті; сидів і розминав кісточки пальців, як це заведено робити у забіяк перед сутичкою; о ні, я зовсім не впевнений, що той скурвий бик мене боїться... Я повільно переконувався в одному: це я боюся його. Незважаючи на те, що нас розділяло п’ять метрів прогрітого простору і чотириста грамів холодної сталі. Із центру долинали звуки попсової дискотеки, яку раз по раз заглушував постріл грому.
Усе буде добре, заспокоював я себе. За півгодини прийдуть Дзвінка з Хіппі — і це лайно попливе у найкращий світ.
За кілька хвилин на обличчі мого ворога заграла легка посмішка. Ця класична, академічна усмішечка, яка за все його життя ні разу не віщувала чогось хорошого. З такою посмішкою він підходив, бажаючи трохи розім’яти на комусь свої руки.
Я чув: напруга наростає. Здавалось, у буду запхали невидимий ґенератор Ван дер Ґраафа. Вмить стало незатишно у цій просоченій пилюкою оранжевій спеці. І ця напруга з
(ящірки)
нізвідки...
Усе буде добре, заспокоював я себе.
Усе й справді було добре. Минула чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться. Я дивився на його білу
(але на оранжевий манер)
сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.
Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.
Тоді неприємності й почались.
Розділ 10.
— Вам усім пізда, поц. Я тобі базарю.
— Сиди тихо, — стримано відповів я. Деякий час він мовчав.
— Твоя дєвка мене хочє.
— Та ну?
Він сплюнув кров’ю.
— Та. Коли та сучька сказала, шоби ми йшли сюда тікі двоє, я бачьив, шо було в її очях. Вона хтіла мене.
Я промовчав. Бо чув: скажу не те.
— Чюєш, мудак? Вона тобі розказувала, як я її чють не виїбав у школі?
Я не реаґував. Косив очима на шпарини, крізь які виднілися блимання блискавиць. Дивився, чи не йдуть ще мої.
— Нє? Ну, блядь! Значьить, вона мене в натурі хочє, — Фєдя скривився у неприємній посмішці. Мені все частіше свербіло копнути в ту підленьку усмішечку, розчавити її каблуком, проламати всі зуби й примусити Фєдю проковтнути їх усіх — один за одним. А потім ще вискочити на грудну клітку і втерти її в порох, розмазати його лице по землі, лиш би стерти, стерти геть ту лиховісну посмішку, від якої в мене ворушилося волосся на шиї.
— Знаєш шо, поц? Я тобі розкажу, як усе було, якшо та сучька не захотіла. Знаєш, шо ше? Я буду їбати її ше сьо’дні вечором. Коли ти здохнеш. А перший раз я трахну її в тебе на очях, шоб ти здох від заздрості. А після твоєї смерті — шо десять хвилин, до самого ранку. Пойняв, ти, поц?!
Я сильніше стиснув ручку пістолета. Курок вмостився прямісінько під пальцем — мій новий маленький друг, який тільки й чекає, щоби на нього натиснули.
— Ти, мудак! Чюєш, шо я базарю? На твоіх очях! Бо тобі, кастрату, вона в жизьні не дала би, будь ти хочь сто раз її друган! В натурі, поц. Я просто поняв, яких пацанів дєвкі в натурі хочють... Ти копнув мене в носа, — ніби щойно нагадав собі Фєдя.
Я кивнув.
— Я тебе за то замочю, — проконстатував він ймовірний факт. — Замочю, і ніхто навіть не буде знати. І знаєш шо?
Я міцно стис зуби.
— Знаєш шо, мудак? Твоя тьола в мене буде по десять разів на день раком ставати.
— Заткни рило, — процідив я крізь стиснуті зуби.
— Ти ж гомік, пра’? Ти, і той твій волохатий підар-кєнт. Вона тє в жизьні не дасьть, а я буду її грати, скільки захочю, і коли захочю, поняв, ти, балбєс йобнутий? А ти будеш дохлим лежати, врубався?
— Завали свій риляк, бо зара’ схопиш кулю в лоба.
— Хрєна з два ти мені цими пустишками шось зробиш! Шо я, пустишок по звуку не відрізняю? Я до тебе доберусь. А потім — до неї. Знав би ти, які в неї м’які соски...
— Ти заткнешся сам, чи мені тебе тут притишити? Думаєш, я...
— Коли провести по них пальцем, вони тверднуть...
Я дивився поверх нього, на покриття буди: три балки, сухі й трухляві, як сірнички. На балках тримається весь дах (не слухаю). Дах складений із (не слухаю!) соломи. Солома стирчить з-під (не слухаю!!) балок у різні боки. В кутку халабуди — стара, хитка табуреточка (не слухаю!!!) домашньої роботи, притулена до стіни. Я визирав крізь шпари, вивчав фактуру дощок, рельєфність скалок — робив усе, щоби не слухати... не чути.
— Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...
Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...
— ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... — Фєдю почало трясти від реготу.
— ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...
просто...
— ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..
Я зірвався з місця — блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність — і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.
Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.
Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.
Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.
Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.
— Давай, вставай, підер ванючій! — Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся — моїм ременем, біс його забирай.
— Вставай! — він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.
Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.
— Чюєш, казьол? Вилазь сюда, — Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.
О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...
Грім.
— Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?
Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,
(якщо ти ще будеш дихати)
значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО — ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.
