Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Ранком туман покрив сум'яття. Вiн знайшов Лаврентiя на будiвництвi, — вiдлюдько байдужим поглядом змiряв його, не запропонував сiдати. Принц Дакарський образився.
— Син приїздив. За скiльки рокiв. Свинство якесь получилося, — Побiденко витягнув цигарку, але вiдразу викинув: у ротi затхнуло горiлкою, безсонням, жахом. «Втрата,» — свiтонуло в головi. Бiлий спалах i бiльше нiчого.
— Ну то що…
— Та я ото думаю… Для чого цим бiдолахам, голоштанникам пнутися з усiх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?
— Ну, то твоє дiло.
— Еге ж…
Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такi пiснi можна почути лишень у передмiстi. Й Побiденку було сумно.
— З дiтьми завжди так, — нарештi сказав Лаврентiй, хитро блиснувши очима.
— Тобi то звiдки знати.
— А для цього не треба народжувати байстрюкiв. Ти собi не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подiбними одне на одного. Ти стiльки прожив i…
— Менi нiколи було думати про такi речi. Навiть про твого Бога.
— Вiн не мiй. Не блюзнiрствуй. Вiн любить усiх однаково. Але однакових людей не буває. Всi рiзнi. Кожному своє вiн вклав. А найбiльше — милосердя, любов, надiю, терпимiсть.
— Але якщо вiн iснує, то чому такий бардак?
— А ти хочеш, щоб вiн тебе огородив вiд усього, а ти плював на нього, ситий, розжирiлий, добившись статку, стати на один рiвень, тобi вiн дав право вибирати. I нiчого без його волi не вiдбувається.
— До чого це ти?…
— Напевне, до всiх. Ти сам вибрав, як i твiй син, куди йти. Вiн непоганий, добрий чоловiк, але нiхто сволоцюгою не народжується. А тодi приходить час, i треба вибирати. Зло i добро речi умовнi, але коли ти забуваєш, то, дивись, i вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обiрватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прiрвою. I тiльки вiра в Господа може тобi домогти.
— А де те добро?
— У Бога. I нiде бiльше. Вiн скрiзь, вiн в усьому.
Вiн творець, бо демон може тiльки збрехати, напустити красивостi, а водночас благоговiйно закотити очi в релiгiйному екстазi.
— Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.
— Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi — вибирай.
Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.
— Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.
— Не маю сумнiву, але треба жити…
Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, — зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.
— Передай людям, щоб були обережними.
— Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.
Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.
— Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?
— Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.
— Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.
— А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання — це грiх?
— Щось таке.
— Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.
— А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?
— Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму…
Якщо жiнка не викликає сум'яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.
— Звiдки тобi це знати?
— Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.
— Але вихiд…
Лаврентiй махнув роздратовано рукою.
— Я тобi вже тандичив скiльки, що тут тiльки миттєвiсть. Це наша тимчасова обитель, але як зав'яжеш тут, так i там, у тому свiтi зустрiнуть тебе.
— Не дуже я вiрю, що отам, — Принц тицьнув пальцем у землю, — що отам, з хробаками, чи у небi щось iснує.
— Тодi не роби зла, навiть тодi, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокiй приходить тiльки з Богом.
— Знову ти трандиш, мов те телебачення.
Вiн повернувся додому, покликав Алiсу. Нiхто не вiдгукнувся. Принц пересiк кухню, — плечi здригнулися вiд розкиданих по столу недоїдкiв. Порожньо. Вiн кликав початком неголосно, далi голос провалився у нутрощi й заклекотiв болем. Червоний мiсяць стояв у головi. Потiм нiчого, порожнеча. Довгi пальцi з витонченим манiкюром. Нiчого, тiльки пустота, пустота тiльки для нього, а для решти сповнена змiсту. Для нього свiт продовжував рухатися, але поволi, опадав, набираючи неiснуючих рис. I свiт, навколишнiй свiт обсипався, як пересохла глина з пiдошви. Це не було, як того разу з арабами. Досвiд брав своє. Вiдчай втрати робив його мозок гострим до безумства; i будинки, що зупинилися в неправдоподiбно ультрамариновому свiтлi, i дерева, i трава — вiдпали шматком пересохлої, зовсiм не потрiбної землi; навiть не шматок глею. Йому ввижався, нi, вiн вiдчував запах, ще не вивiтрiлий парфум Алiси; вiн перебирав грубими пучками її плаття, це нагадувало йому шовк її тiла. Проте уява уперто вiдмовлялася видобувати зi свiдомостi чи з пам'ятi її образ. Принц скiмлив дитиною, а потiм вперше за довгi роки почав молитися.
Вони прийшли далеко до вечора. Чинно порозсiдалися попiд червоною стiною, що нагадувала шкiру облiзлого пса. Пили пиво навпроти ощиреної, як зламаний зуб, новобудови, чвиркаючи крiзь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом, так, як люди, яким було заборонено, а зараз, вирвавшись на волю, вони з насолодою ковтали тютюновий дим, гiрко-солодке пиво. I Принц Дакарський знав, чому вони прийшли. Пролетiло спалахом у головi, тiльки на коротку миттєвiсть, а потiм все повернулося до Алiси. Вiн повагом вийшов на подвiр'я, пiдманив до себе Юзю i сказав:
— Ти знаєш, чого вони приходили?… А я от знаю. То монахи
з нашого монастиря. Передай Лаврентiю чи тому католику. Нехай кличуть мiлiцiю…
Юзя захiхiкав та зник. А вночi, коли Побiденко вийшов на узганок, то побачив червоне зарево, — султани чорного диму пiднiмалися над верболозом. Горiла буда Лаврентiя. Принц на це тiльки виголосив:
— Я попереджав.
— Пророк ти хєров, — хтось вiдповiв йому позаду, так, що Принц пiдтиснув плечi. Не обертаючись. Принц пiшов у солодi дня чужого, але дивовижно близького: так вiдчувають смерть, запахи троянд. У дитинствi, на свята з ним вiдбувалося подiбне. Таке вiн бачив, пригадалося; свята були комунiстичнi, але люд у цьому сонцi нагадував подiбне: як малий заскочив до стадiону, вибiленого, виметеного, ще без жодної людини, але повсюди червонi шовковi знамена. I вiтер. Тугий, свiжий, теплий вiтер. I прапори кругом стадiону трiщали розкидалися крилами, як свiжi рани, як дiрки у чужий свiт, що зле вишкiрювався, смугував, влазячи у чуже життя. Тиша рiзала разом з прапорами повiтря, трiщання знамен. Низьке чисте небо. I свiт вiдкривався, як у тирi, де ти неодмiнно переможеш, забуваючи, що мiшенi за хвилини пiднiмуться, а хтось iнший насолодиться iмiтацiєю смертi. Тодi для нього вiдкрилося щось те, чого вiн чекав, наче юнак марудився у вiдчаї, тупику кохання, поки не вивергнув сiм'я в громадському клозетi, прямо в купу лайна з бiлими червами глистiв. Але на початку — чарiвнiсть таїнства, гострий бiль, який спонукав жити i чужими очима дивитися на свiт. Червонi прапори, подув вiтру — захоплення, вiдраза, крок до смертi: вiн пролежав кiлька днiв без свiдомостi, а коли очуняв, то був зовсiм iншим чоловiком, навiк втративши iлюзiю, як людина, що вчадiла вiд запаху красивої, але отруйної квiтки. Це як трояндовий кущ, розпуклий багряним полум'ям, вибухом; або як мандруючи мiж свiтами дорослого i дитячого мiстечка, коли дощовi води зливаються, збiгають у гнилi озера, ти бачиш, широко вiдкриваючи очi, до чого тебе не довела уява: i вiтер, i прапори, i цю холодну пишноту чистого неба, що глибилося, вiдкидаючи, бо предмети довкруж нагадували iграшковi. Сонце, червоний кумач, бiлi лавки, пустирище стадiону. I по трьох днях, злiгши з невiдомою хворобою, вiн прокинувся з капшуками пiд очима, як буває у дорослих людей, якi пiзнали смак життя — паскудного, але життя. Щось подiбне виникало у ньому зараз. Так вiн дивився на вогнище. Думав про Алiсу, сина. I люди йому видавалися далекими, нi, не те щоби далекими, а зовсiм глухими для його розуму. Так, тодi до нього приходив страх.
