Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Звiдки я знаю, — Алiса потяглася тiлом. Туга невимовно наступала разом iз сонцем, що вже рiвно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потiм усе урвалося; приглохли голоси, потемнiло, навiть кремовi штори зробилися тускними, а очi Алiси закрилися, мiцно так, мов жалюзi. I вiн почув шурхотiння шин авто, аж тодi забурчав мотор. I знайомий голос рiзонув тишу.
— Андрiй, — сказав Принц. Вiн пiзнiше зрозумiв, по спливаючих секундах, коли голос вiдлинув, що вимовив це iм'я як зовсiм чуже. Шарудiла липа, там, наприкiнцi двору, потiм ударили голоси, — один веселий, iнший зовсiм нерозбiрливий.
Андрiй пройшовся вiтальнею, розганяючи сонячну пилюку, пiдiйшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечi.
— Здоров, батя, — привiтався. Йому не видно було старого Побiденка, тiльки чорнi контури проти великого вiкна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволi розходився колами, засмоктуючи лiнькуватi, дрiбнi, наче мухи, постатi людей.
— Давно тебе не було…
— Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, — Андрiй потер долонi, вiйнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинностi, нi, спалаху, яскравого життєвого спалаху, пiсля якого наливаються важким тягарем ноги, а голова вiдмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадiйливо. Але тодi так старий не думав; навiть зараз, спостерiгаючи, як линяє небо, чорнi табуни крукiв висять над червоною купою верболозу. I найдивнiше: Принц думав про Алiсу. Невпинно, дивлячись у випорожнiлi очi сина, на роздуту шию, на йоршик сивiючого волосся, на шкiрянку, пiд якою вiдстовбурчувалася кобура з пiстолетом.
— Ходiм до столу, — сказав вiн, беручи сина за руку, так, як брав ранiш, але не вiдчув того, що було, i це його здивувало, заскочило, — як ото утнув непристойнiсть, зовсiм неприпустиму в його вiцi. Вони разом пройшли решту шляху вiд вiтальнi до кухнi, не промовивши одне одному i слова. I тiльки тут, на кухнi, де все до незвичного змiнилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрiя, очi блиснули. Напевне, вiн здогадався про причину перемiн, але швидко опанував себе, i далi вони мовчки сидiли, — наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тiнями дубовий стiл, нiчого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч i засмагле, проте змарнiлiсть проступала нездорово, i пiзнiше Принц здогадався, що то вiд очей, з якимось смолянистим блиском, як хто пiдсвiчував їх зсередини; такi очi бувають у шльондр; брови, чорнi та красивої форми, майже тобi жiночi, з малюнкiв, посiченi рубцями, ще де-не-де рожевими та свiжими; густе колись волосся, що вiн носив, вiдпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене пiд короткий їжачок.
— Геть сивий зробився, — сказав старий.
— Ну не молодiти ж, як тобi, — Андрiй викривив усмiшку, але вона сповзла, та усмiшка, як упав камiнь на дно глибокого колодязя — без шуму. Старий пропустив крiзь вуха, налив ще по чарцi.
— Чим займаєшся, сину?
— Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи нi… Бiзнесом, батя. Великим бiзнесом, — Андрiй смачно пережовував.
— Чого радiєш? Алiсо, ходи сюди i сiдай до столу.
— Хай тiльки спробує. Заганашу вiдразу, — рявкнув Андрiй.
— Тодi їдь звiдси, — тихо, не вагаючись, вiдповiв батько. — Нiчого командувати у моїй хатi. Затямив? Їдь до своїх бандюкiв, а мене з Алiсою облиш. I забери свої грошi.
— Т-с, батя. Я пожартував. Хiба не розумiєш… Тут мама сидiла.
— Ага, ти найбiльше думав про неї, коли кинув iнститут i подався за цiєю шльондрою.
— Iлона свята, батя, — Андрiй смачно облизав губи.
— Ага. У вас всi святi…
— А то нi, я до церкви ходжу… От тобi хрест, -
i Андрiй опасисто перехрестився, рвучко налив горiлки, поставив третю чарку, непомiтно пiдморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що вiн осторонь, не його дiло, а той, до кого звертається, сам винен i таке iнше; сказав: — Сiдай, зайчику. Я тебе не з'їм. Менi замухришки не йдуть у горлянку.
— Свиня. Збирайся i їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лаптi плетуть, мо', надумали тебе заганашить твої братки, так ти пiд мої штани надумав ховатися?
— Козел був i козлом лишився, — син налив ще горiлки, але не пив, а сидiв, уп'явшись очима в жовтий густий полудень. — Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрiв, щоб не будували вони тут свого свинюшника…
— А тобi яке дiло? — сердито перебив його Принц.
— Менi то вродь воно нiякого, але дуже великим людям така штука у них пiд носом не подобається. Ось так. Три днi у тебе. Домовся. Може, їм грошi потрiбнi, то отримають, але розумно, значить, тiльки нехай тут не смердять i не ганяють чортiв.
— Ти сам чорт. Чорта я вигодував, — старий хлебнув горiлки. — Та хiба на цьому камiннi щось путнє виросте…
— Ти фiлософом забацався, батя. Невже знову розпочав читати? Грамотний ахуєнно. Д-а-а-а. Ти повинен пишатися, що твiй син не в злиднях сидить, не ходить з простягнутою рукою. I честi не втрачає… — Андрiй одiрвав у курки ногу, вгризся зубами. — Ти оце на старостi геть сором розгубив, еге ж. Але я розумiю, розумiю… Мужики в нашому роду нiколи не переводилися. Але помирали, як останнє бидло. А я не хотiв бути бидлом, бо ти мене привчив, ти навчив мене не втрачати гiдностi.
Принц тiльки кахикнув. Алiса подалася до кiмнати.
— Скажи цiй блядi, щоб не спала у моїй кiмнатi.
— Тут твого нiчого немає. Зараз винесу грошi. I чвалай звiдси, поки не порозумнiшаєш.
— Почекай, батя… Не поспiшай. Встигнеш вiддати, хоча ти мене образиш. Обiдку, батя, я на тебе маю. Грошi — то лайно, але вони iнодi приємно, навiть частiше, нiж того треба, попахують флердоранжем. Я знаю, що ти не можеш пробачити смертi матерi. Сам собi, але чомусь я потрапив у коло ваших стосункiв. I намагався вирватися.
— Не хочу й говорити…
— Я думаю ось як: людина все життя сидить у шкаралупi.
Свiт закритий вiд неї. Треба розлупити цю шкаралупу, — видихнувши, заговорив Андрiй, розсипаючи по вiзитцi кокаїн.
— Ну i як…
— У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В iнший бiк занесло.
— Ще не пiзно.
— Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пiзно. Поїду я…
— Та лишайся, — старий Побiденко сидiв, звiсивши голову, хоча нiчого не вiдчував; йому не соромно було, але спекота вiд того, що нiчого не ворухнеться, нiяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.
— Нiхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. I тобi також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю дiваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старiсть накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вiчнiсть. Ти ж вiриш у неї. Вiч-нi-i-i-iсть. Нiхто не зрозумiє цього краще за того, хто позбавив себе цiєї можливостi. Не менi тебе вчити: є люди, якi приходять, ти їх зустрiчаєш, мов долю, але то тiльки миттєвiсть i примха. Старiсть душi. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти влiз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрiнемося. Не злися, — пiд дiєю кокаїну думки шпарували у Андрiя, вибухали срiбним, правдиво чи то впевнено трiщали його слова.
Старий почув, як зарипiла шкiрянка, вiйнуло дорогими парфумами i протяжно вискнула хвiртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустрiч ночi. Прийде ж таке у голову. I бiльше нiчого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухнi, але горiлки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вiтальнi. Потiм знову на вулицю, у фiолетовий запашний вечiр. Постукав у вiкно прибудови, але Лаврентiя не було. Так до самого ранку вiн просидiв у кухнi, слухаючи, як трiщать цвiркуни i вся нiчна живнiсть. Вiн подумав, що не варто, нi, що останнiм часом прислухається до всього навколишнього, i це задiває його, тривожить, хвилює, дiстає. Вiн подумав, що там, внизу, тисячi людей, але з ними нiколи не заговориш, бо вони самi безпораднi та байдужi, мов заляканi, звиклi до паскудного корму тварини, i вiн переляканий старiючий чоловiк, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, i ще щось, але думки такi тривожнi, зовсiм не подiбнi до тих, якi ледаче, осiннiми мухами роїлись у головi. Вiн згадав Лаврентiя, нових прибульцiв, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись вiн тверезо, навiть люто дивився на життя, i це допомагало, i вiн нiколи не був безпорадним. Справа не в Алiсi.
