Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— Є мадонна з її білою хмаркою довкола голови. Є моя лопата і є місце у бараку, і ще є проміжок поміж голодом та здиханням. Я мушу тільки знайти цей проміжок, бо їжа сильніша за мене. Холодна обмежувальна святість Фені думає правильно. Вона справедлива, коли виділяє мені порцію їжі. Навіщо мені ходити на базар, табір тримає мене зачиненим для мого ж добра. Наді мною можна сміятися тільки там, де я не на своєму місці. А в таборі я на місці, вартовий уранці впізнав мене і помахав мені рукою, щоб я ішов до воріт. А пес біля нього залишився лежати на своєму прогрітому асфальті, він теж мене знає. І майданчик для перекличок знає мене, дорогу до свого барака я знайду із заплющеними очима. Мені не потрібні відгули, у мене є табір, і табір має мене. Мені потрібні тільки мої нари, хліб від Фєні і моя бляшана миска. Навіть Лео Ауберґ мені не потрібен.

Голод — це предмет.

Янгол проник у мозок.

Янгол голоду не думає. Він думає правильно.

Він завжди присутній.

Він знає мої можливості і знає свій напрямок.

Він знає, звідки я родом, і знає, як він діє на мене.

Він знав ще до того, як зустрів мене, і знає моє майбутнє.

Він проникає в усі капіляри, як ртуть, і залишається там назавжди. Солодкий смак у роті. Повітря стискає шлунок і груди. Страх — це занадто багато.

Все стало легким.

Янгол голоду з відкритими очима рухається тільки в один бік. Він ходить колами, все ближче і ближче, він балансує на гойдалці дихання. Він знає, де у мозку міститься туга за домом, а у повітрі — глухі кути.

Янгол повітря з відкритим голодом рухається в інший бік.

Він шепоче собі і мені у вухо: там, де навантажують, можуть і розвантажити. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. Бо його самого обмануть.

Він знає, що таке власний хліб і хліб зі щоки, він посилає попереду себе білого зайця.

Він каже, що скоро повернеться, а сам нікуди не йде.

Коли він приходить, це відчувається відразу.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Голод — це предмет.

Після того як ми з'їли свої порції в їдальні, треба відсунути дерев'яні столи і лавки до стіни. Іноді нам дозволяють по суботах потанцювати до за п'ятнадцять дванадцята. А потім ми знову все прибираємо. Рівно о дванадцятій із радіорупора звучить радянський гімн і кожен повинен поспішати у свій барак. По суботах вартові здебільшого у хорошому настрої від самогонки з цукрового буряку, тож недовго нарватися на кулю. Якщо у неділю вранці когось знаходять у дворі, це називається спробою втечі. А те, що насправді він поспішав до туалету в самих лише підштаниках, бо його вичищений від усього кишківник не міг уже перетравлювати навіть овочевої зупи, не вважається виправданням. Але навіть попри це ми іноді танцюємо танго суботніми вечорами у їдальні. Коли ти танцюєш, то живеш на кінчиках пальців, як мадонна місячного сяйва у кафе «Мартіні» з того світу, звідки ти прибув. У танцювальній залі з гірляндами і лампами, з вечірніми сукнями, брошками, краватками, мереживними хустинками і запонками. Моя мама з двома локонами, закрученими у спіралі, з піднятим догори у кокон волоссям, схожим на кошичок із виноградної лози, танцює у світло-брунатних сандалях на високих обцасах із тоненькими ремінцями, схожими на шматочки шкіри, коли чистять грушку. Вона вбрана у зелену атласну сукню, а точно на тому місці, де серце, у неї брошка з чотирма смарагдами, ніби квітка конюшини. А мій батько вбраний у костюм пісочно-сірого кольору з білою мереживною хустинкою у кишені маринарки і білою гвоздикою у петлиці.

А я танцюю як депортований і ношу вошей у своїй фуфайці і смердючі онучі у ґумових калошах, і мені крутиться в голові, коли я згадую про танцювальну залу вдома, і від того, що у мене порожньо в шлунку. Я танцюю з однією із двох Ціррі, з Ціррі Каунц, у неї на руках шовковисті волосинки. Інша, у якої родимка завбільшки з оливку на безіменному пальці, називається Ціррі Вандшнайдер. Ціррі Каунц під час танцю переконує мене, що вона приїхала з Кастенгольца, а не як усі, з Вурмльоха. І що її мама виросла в Аґнетельні, а батько у Волькендорфі. Що її батьки переїхали до Кастенгольца ще до її народження, бо батько купив там великий виноградник.

— Ще є село, яке називається Ліблінґ, — кажу я їй. — І місто Ґросшам [2], але не у Семигороді, а у Банаті.

— Про Банат я нічого не знаю, — відповідає Цірі. — Не орієнтуюся там взагалі.

— Я теж не орієнтуюся, — кажу я і повертаюся довкола неї у своїй просяклій потом фуфайці. Її просякла потом фуфайка теж обертається довкола мене. Вся їдальня обертається. Марно намагатися зрозуміти хоча б щось, коли все довкола кружляє.

— Дерев'яні будинки за табором теж не обов'язково розуміти, — кажу я. — Вони називаються фінськими будиночками, але живуть у них російськомовні українці.

Після паузи починається танго. Я танцюю з іншою Ціррі. Наша співачка Лоні Міх стоїть на півкроку перед музикантами. Коли звучить палома, вона робить ще крок уперед, бо хоче мати цю пісню тільки для себе. Руки і ноги у неї нерухомі, очі вона зводить догори, головою хитає. Її зоб тремтить, голос стає хрипким, як звук глибоководного джерела:

Коли танцюють палому як слід, усі повинні мовчати. Тут кожен втрачає дар мови і думає тільки про те, про що повинен, навіть якщо думається йому через силу. Тоді кожен несе перед собою свою тугу, ніби важку скриню. Ціррі збивається з ритму, і я міцно притискаю руку їй до спини, аж поки вона не починає знову рухатися як слід. Вона відвернула від мене голову, щоб я не бачив її обличчя. Її спина тремтить, я відчуваю, як вона плаче. Її шморгання досить гучне, я мовчу. А що я міг би сказати крім того, щоб вона перестала плакати?!

Оскільки без пальців неможливо танцювати, Труді Пелікан сидить на лавці, а я сідаю до неї. Вона відморозила пальці ще першої зими. А влітку їх потрощила бричка з вапном. Восени їй їх ампутували, бо бактерії проникли під пов'язку. Відтоді Труді Пелікан ходить на п'ятках, схиляє плечі вперед, а сама відхиляється назад. Від цього її спина стає круглою, а руки штивніють, мов руків'я від лопати. Оскільки тепер вона не може працювати ні на будові, ні на фабриці, ні в гаражі, то починаючи від другої табірної зими вона допомагає у медпункті.

Ми кажемо на медпункт, що це просто кімната для помирання. Труді Пелікан говорить:

— Ми не маємо нічого, щоб допомогти хворим. Хіба що іхтіол для натирання.

Фельдшерка-росіянка вважає, що німці помирають хвилями. Зимова хвиля найбільша. Літня іде відразу за нею за кількістю епідемій. Восени дозріває тютюн, тоді починається осіння хвиля. Вони отруюються тютюновою самогонкою, яка ще дешевша за вугільну. А різати собі вени склом немає сенсу, так само як намагатися відрубати собі ногу або руку.

— Так само марно, але ще важче, — каже Труді Пелікан, — битися головою об стіну, поки не впадеш замертво.

Більшість людей у таборі ти знаєш тільки в обличчя. З перекличок, з їдальні. Я знав, що багатьох більше немає. Але якщо вони не померли на моїх очах, я не вважав їх покійними. Я уникав питання, де вони тепер. Якщо ти постійно бачиш, як хтось помирає у тебе на очах і випереджає у цьому помиранні тебе самого, твій страх росте. А з часом цей страх стає всесильним і надзвичайно схожим до байдужості. Бо інакше, як примусити себе діяти оперативно, коли знаходиш мерця. Треба якомога швидше роздягнути його, поки він ще не застиг і поки ніхто інший не присвоїв собі одяг. Треба забрати з-під подушки його заощаджений хліб, поки цього не зробив хтось замість тебе. Усе це — наша метода скорботи. Коли за мерцем прийдуть до барака, для табірного керівництва не повинно залишитися нічого, крім самого тіла.