Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

ВІТАЛЬКА ВТОП…

…Віконні шиби напувалися сонячним теплом так, що, здавалося, хата от-от лусне – як комар, набухаючи людською кров’ю… Баба Ганя вийшла на ґанок, мружачи єдине зряче око – друге по катаракті затягнулося плівкою і до світла було нечутливим. Сонячні промені пересвідчились у бабиній підсліпкуватості і винувато ковзнули їй на черево та зпрацьовані руки, що від світла здалися прозорими, мов на рентгені, і густо проорані синявими жилами. У руках тримала листівку, щойно розрізану кухонним ножем рівно на лінії згину, аби, боронь Боже, не пошкодити текст. Листівка, принесена сільською поштаркою, була від невістки зі східної України. І баба Ганя не хотіла, аби надірвалося бодай одне слово з розповіді про те, як поживає у далеких краях її син та онуки.

Баба Ганя урочисто винесла листа за ворота, аби всі бачили, що діти її шанують і не забувають. Поважно витягнула з конверта тричі складений аркуш паперу і вперлася в нього єдиним видющим оком, тримаючи на витягнутій руці – зблизька навіть зряче око нічого не бачило.

Та сонце заліпило текст білою плямою і окрім розмитих літер вгледіти нічого не вдавалося. Зрозумівши, що без сторонньої допомоги не обійтися, стала озиратися по вулиці – ану, як хтось надійде.

На сусідському паркані зависла кульгава Марька – вона зазвичай патрулювала вулицю, форпост покидала зрідка та виключно за нагальною потребою, і була в курсі всього. Забачивши сусідку з листом, її скарлючене фізичною вадою тіло витягнулось догори, мов у нетерплячого голодного пса-волоцюги, що занюхав у чужих руках кістку.

– Шо, Ганьо, преса ти даяка прийшла? – єдина Марьчина донька подалася у свій час ще далі від Ганьчиного сина – десь у Росію, і листів додому не надсилала. Марьку з’їдала образа на доньку і гірка заздрість до чужого щастя.

При інших обставинах Ганя би й голови не повернула у сусідчин бік – та від заздрощів та самотності полюбляла заливати за комір. Проте ситуація вимагала сторонньої допомоги, і бабі довелось зрадити принципам.

– Пой лем гев [47], Марько… Поможеш ми, бо не годна м прочитати ані слова.

Марька припадала на одну ногу, проте зір мала добрий і радо закульгала до сусідки – принаймні, знатиме з перших уст, що коїться у Ганьчиній родині. Тепер тій не вдасться нічого приховати, повсякчас виспівуючи дифірамби невістці-східнячці.

Вмостившись поруч на лавиці перед сусідським будинком, Марька взяла в руки аркуші, на яких безтурботно плигали по літерах сонячні зайчики. Баба Ганя зайорзала – надто рвучко сусідка взялася до роботи.

– Ти ми, Марько, письмо не пірви… Я го пак до иншаких покладу, шпаргов [48] перев’яжу, обися не потратили [49], і, як спання до ня не йде, буду переказувати, ге псалми…

Маря не зважала на сусідчине бубоніння, а завзято взялася до роботи.

– «Здрастуйте, дорога мамо…»

– Видиш, Марько, мамов ня кличе… – на очах у баби Гані виступили сльози радості… – Ади, Одарчин Петро теж потягнувся у варош жити… Уже пітнадцять року, як узяв си паніку городську… А тота ізясь Одарці каже «Шановна Дарино Петрівно». Петро юй на тото: «Чом не кажеш мамі «мамо». Яка вна тобі «Дарина Петрівна». У нас так не заведено… А вна йому на то: «Мама лем єдна на світі є… І як вна є твоя мама, то не значить, що вна і моя мама… І мені наплювати, що у вас на периферії заведено, а що не заведено…» А моя невістка, Марько, кличе ня мамов з першого дня, як ся вдала… Я ти казала, Марько, же з невістков ми повезло…

Злість перекосила сусідчине обличчя – її донька нагуляла собі у Московії коплака від якогось алкоголіка і лишила у інтернаті. Онука Марька за свого життя так і не бачила. Зціпила зуби і читала далі:

– «…У нас дуже красиве літо і багате на врожай… Абрикосів доспіло стільки, що не встигаємо зривати, а ногами топчемо, і дуже жалко нам за це, бо на роботу ходить треба і нема коли домашнім хазяйством зайнятися… Лучче б було, якби Ви до нас переїхали, хотя б на літо, і помогли б варення абрикосового наварити…»

…Марька спинилася читати і здивовано підвела голову:

– Ганьо, як тото вни абрикоси ногами топчуть?! Што то за ґаздиня [50], же не годна у керті порядок заонанджати [51]?! То лем москалі годні такоє чинити [52], оби абрикоси їм на голови падали, а вни не годні з тим порадити, ге?

Баба Ганя трохи знітилась:

– Сказано тобі, же на роботу ходять… Муй Василь не такий, оби горі пупом лягти і нич не робити… Не п’є, не курить… Видиш, мене до себе кличуть? Ти мені, Марько, ліпше розтолкуй, што то такоє – варення… То майже їдєння даякоє…

– Што я знаву, Ганьо… Тоту мову тяжко втямити… Ади, Іван йде, вун ся у вароши вучив… Той точно знає…

– Слава Ісусу Христу, – чемно привітався з бабами Іван, він закінчив у місті сільськогосподарський технікум.

– Слава навіки, – хором відповіли йому баби.

– Пой лем гев, Іванку, маєме до тебе діло, – баба Ганя без прелюдій приступила до справи. – Ади, маву письмо од невістки… Айбо знаєш, вни всі тамки дуже вчені, а понаписувуть такоє, же дурна баба не годна вучитати…

Іван підійшов до лавиці і залюбки взявся допомогти – баба Ганя доводилась йому далекою родичкою.

– …Найпершоє ми повіш – што тото такоє «варення» по-їхньому? – баба Ганя заглядала вченому Іванові просто до рота, мов учень-двійочник, котрого повідомили про те, що він залишається вдруге в тому самому класі.

– Ну Ви даєте, бабо! – Іван забрав від Марі листа, пробігаючи його очима. – Варення – то по-нашому лекварь… Гебисьте з неба упали на тоту землю, же такого не знаєте… Давайте, я вам уже все до кінця розтолкую.

Іван присів поруч, не зважаючи на те, що Марька косила на нього невдоволеним поглядом, позбавлена почесної місії, і почав читати далі…

– «…Васька так переївся днями тих абрикосів, що мав понос і два дні з уборної не виходив…»

– Ану лем почекай, неборе… Не годна м утямити тоту їхню вумну бесіду… Што тото такоє понос, і яка тото уборна? Уборна є там, де ся прибиравуть, ци што?

– Йой, бабо-бабо, темна Ви людина! Понос – то по-нашому срачка. А уборна – то звичайнісінький будар [53], лем такий, же у хижі, з комфортом, а не у керті з дощок зліплений…

Марька потай святкувала тріумф – не все так гладко у Ганьчиній родині, як та змальовує:

– Тать шо тото, Ганьо, за невістка така, оби не годна була дітвака [54] посокотити… По абрикосах топчуть, із земли їдять червивоє, а пак їм черева лускають… Усе м казала – нигда [55] з москальки порядної ґаздині не буде… А там, на Вкраїні, самі москальки…

Баба Ганя промовчала – й сама нерадо колись сприйняла звістку про те, що її Василь знайшов собі східнячку. Та що було робити – проти любові не попреш. Хоч потай жалкувала, що взяв не місцеву. Своє – то своє… І до роботи охоче, і у бесіді просте, без викрутасів…

Іван тим часом вів далі:

«…А недавно у нас сталося лихо – меншенький, Віталька, втоп…»

… На цих словах Іван замовк. Не міг взяти до тями, як легко і безтурботно сповіщалося про страшне лихо. Баби не збагнули прочитаного також.

– Зажди лем, Іванку, – перепитувала Ганя, не второпавши нічого. – Шо тото такоє – «втоп»?..

Іван не наважувався отак рубанути і з ходу все роз’яснити. Язик затерп, наче у кабінеті стоматолога після анестезії. Вже не радий був, що трапився їм попід руку.

Марька допетрала першою…

– Діво пресвята, Богородице… Тать утоп – то втопився, долу ріков пушов, по-нашому!!! Господи, Ганьо, тать тота твоя невістка не годна була внука ти посокотити!!! Я ти давно казала, же москалі – то не люди!!!