Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

– А що це ти там ховаєш за спиною, Петрусику?.. Негоже мати таємниці від колективу, – його голос вібрував підступністю й улесливістю, що мала б підкупити того, кому адресувалося звертання. – Чим ти вирішив на останок нас потішити?..

Скориставшись Петрусиковою розгубленістю, староста вихопив з його рук коробочку, яку той ревносно намагався вберегти. Натовп заводився з пів-оберту, і вже за мить петрусикова таємниця облетіла зацікавлене коло.

– Як бач, Петрусик наостанок вирішив одружитися?!! Гарне рішення, Петрусику, авжеж, не варто марнувати час, та ще й така нагода слушна, – поодиноке хихотіння поволі переростало у суцільний регіт, а підбадьорений сміхом староста не міг спинитися. – Недаремно кажуть – куй залізо, допоки гаряче!!! Так ось чому нашому Петрусикові не до науки стало!!!

Петрусик побілів, мов полотно, – як кілька років тому, відвойовуючи право на власний зошит… Він підійшов впритул до старости і несподівано рішуче, що неабияк насторожило, прошипів:

– Віддай…

– Ого!!! У Петрусикові прокинувся чоловік!!!

– Віддай, кажу тобі. Бо вріжу, – маленький Петрусик ледь сягав старості по плече, і загроза виглядала доволі кумедно.

– Ану, спробуй!!! Оце буде видовисько!!! – не зважаючи на усвідомлення першості, староста трохи зніяковів – він не чекав рішучого опору.

Петрусик рушив на нього.

– А ти спробуй но відбери… Жіноче серце треба вміти завойовувати, Дон Жуане… – і староста, довго не роздумовуючи, жбурнув коробочку у натовп… Вистава починала обридати, та дороги назад не було, і коробочка перелітала з рук у руки, а вслід за нею і роззлючений Петрусик, намагаючись схопити її у польоті і забувши про недавню виваженість і нові напрасовані штани.

– Віддай, – змолювався не знати до кого, бо ж коробочка щоразу міняла власника, кочуючи від насмішника до насмішника, аж допоки чиїмось необережним рухом була спрямована у напрямку відчиненого вікна… – Віддай, – вже ревів, а не благав Петрусик, рвонувши до відкритого простору… І хтось так само зойкнув, як торазу, перелякавшись, що Петрусик вилетить потойбіч услід за тим, що йому повноправно належить…

А потім настала цілковита тиша… Незграбна, дурнувата, недоречна, безглузда, незбагненна, неймовірна, пекельна, неприпустима, проте безперечна й німа… Петрусик випав із вікна…

…Пізніше була «невідкладна допомога», переляк викладачів, сплюндрований випускний, суцільна розгубленість, істерика, дурнувата посмішка старости, мої тихі сльози і коробочка із шлюбною каблучкою, підібрана на асфальті та захована у сумочку щонайдалі від паскудних людських очей…

…У моєї донечки дуже хороший тато. Щоправда, кульгає на одну ногу… Ще б пак… Після падіння з третього поверху…

ТОЛЕРАНЦІЯ

Двері костьолу були для неї надто важкими… Неабияких зусиль вимагалося щоразу, аби підважити їх закуту в позолоту громіздку височенну розкіш і натиснути на залізну клямку до кінця, аби ті двері відчинити… Ще б пак, клямка була завбільшки з дорослу людську руку від долоні по самий лікоть… Воно може так і треба – навіщо кволому до церкви?.. Нехай краще міцний та здоровий туди йде, а немічному до Божої милості зась…

Та вона вже знала, як потрапити у святая святих без фізичних зусиль… Роками відпрацьовувала тактику і стратегію… Головне, набратися терпіння і дочекатися, допоки з отих піднебесних дверей хтось виходитиме – церковний служка чи сповита у тугеньку мушлю черничка… Оті останні були найлагіднішими і ніколи не переспиняли – навпаки, ніяковіючи за неприступність храму Божого перед людською неміччю, притримували двері, поступаючись старій бабі дорогою…

– Слава Ісусу Христу, – ввічливо вклонялися безпомічній старості…

– Слава навіки, – вклонялася старість шанобливій чемності і опинялася врешті там, де, якщо вірити священику, був її рідний дім…

Цього разу костьол був інакшим, аніж щодня, ще більш урочистим, святковим, таким, якими бувають заможні люди у свята. На вході стояв величезний баняк зі свяченою водою та бляшаним горнятком. Потягнулася зморщеною слабкою рукою до горня, але тут же й схаменулася – ні, без сповіді не можна… Злизала спрагу з безкровних уст і човгала далі… Безліч квітів, весняних пахучих, сповивали п’янким ароматом вівтар, і святі образи у золочених рамах, і розп’яття, на якому втомлено схиливши голову і прикривши многостраждальні очі, дрімав дерев’яний Ісус… Звісно ж, сердешний, втомився: безліч людей протягом ночі вклякали перед його босими закривавленими ногами і просили, просили, просили… Ніхто й не замислився, як важко йому, отакому виснаженому, клопотати за кожного окремо та за всіх разом… І тихенько, аби не порушити його нетривкий і тривожний по всьому пережитому протягом ночі спокій, шкандибала перед знівечене ранами тіло і важко опускалася на слабкі у поцерованих рейтузах коліна, тулячись до кам’яної студеної сходинки, що вела нагору, під вівтар… Беззвучно вклякла у поклоні… Молилася… «Спочивай, солоденький, спочивай, серденько, синку Божий, бо ж такої долі, як тобі, не судилося нікому… А люди – вони знаєш які… слабкі… На них гніватися не можна…» Зморщені, висхлі, мов обезводнене русло, рученята покірно склалися долонька до долоньки і вже не тремтіли від слабкості, бо ними керував внутрішній голос – впевнений і спокійний, наче розмовляла з людиною, а не зі святим духом… Так, як колись розмовляла з власним сином, допоки Бозя не забрав його по довгих роках хвороби до себе… Уміла приговорювати тепло і заспокійливо, погладжуючи його сплюндроване паралічем тіло, та так, що той лежав і плакав, дослухаючись до її казання, бо ж воно западало в душу глибше, аніж слова священика, що приходив його висповідати перед смертю… Попри фізичну нетрібність був цілком при пам’яті, і єдиний гріх, яким згризався, то була власна хвороба… «Як же я піду на той світ, дорослий сорокарічний хлоп, і маму, стареньку немічну маму залишу самою… Де справедливість, Отче, скажіть мені, де справедливість, і що вона одна-однісінька у цім світі робитиме?…» А священик, гидливо роззираючись у всі боки серед цілковитої вбогості, подумки метикував, за що ця жеброта справить погріб та комашню, а вголос бубонів: «На все воля Божа, сину… На все Божа воля…» І йшов геть, притримуючи товстими пальцями сутану, аби, Боронь Боже, не підхопити за собою якоїсь невидимої зарази. А мама, усвідомлюючи синовий відчай, сідала поруч на ослінчик і приговорювала так, як не умів жоден священик у світі…

– Ти на нього, солоденький, не зважай… У нього робота така… Не може ж він кожному у душу залізти, вимучився вже мабуть, ходячи отак від хати до хати… Кожну людину треба порозуміти… А за мене не хвилюйся… Я дам собі раду… Головне, аби тобі там було спокійно і затишно, а я тут вже якось свій вік докапарю і до тебе подамся на небо… І знову ми будемо разом, лишень тебе вже нічого не болітиме і ми будемо знову щасливі, – гладила синове безкровне личко, витягала з-за пазухи стареньку запрану хустину і, ледь торкаючись, аби не завдати болю, втирала йому сльози… Благо, помогли люди сина поховати, а комашню якось не судилося… Та й коли ж оте все було…

Тулилася до сходів перед вівтарем та все приговорювала до дерев’яного розп’яття…

– То як там, Сину Божий, поживає моє потятко, кровиночка моя?… Добре йому, мабуть, поруч тебе… Спокійно, нічого не болить… Видиш, хвилювався він за мене, з’їдався, як бабу стару на світі лишити… А я що… Ого-го!!! Живу собі та й живу, і нічого мені не бракує… Трохи кістки ниють уночі, і взимку була в хаті студінь, бо шибу вітром рознесло… Але то нічого, пусте… Я рядниною попідтикала, та й перебулося… Що старій бабі треба – аби тепло було і кістки не боліли… Ще поїсти дрібку, але це вже як коли вдасться… Люди ж бо добрі навколо… Завжди щось подадуть… Отак сяду собі попід церквою та все дивлюся на них, дивлюся… Гарно вдягнені, чистенькі, охайні… Тільки радості чомусь у їхніх очах нема… Наче не розуміють, яке то насправді щастя – жити… Може тому, що заклопотані дуже, і ніколи їм про це думати… Біжать кудись, поспішають, сердяться наче на когось, що й голови догори не підведуть… А я сиджу мовчки та й дивлюся на них, нічого не просячи… Радісно мені, що сонце світить… Хочеться, щоб всі це бачили… Часом хтось і схаменеться – підведе голову догори, а часом і приспиниться – особливо, коли дзвони зачинають калатати… Ой, як же гарно виспівують храмні дзвони… Кращої мелодії я не чула у своїм житті… Завдяки тим дзвонам і я сита… Почнеться, буває, переспів, і люди мимоволі спиняються поруч церви, наче миттєве прозріння до них приходить… Постоять отак, постоять, послухають, перехрестяться, мене помітять, і тут же до гаманця потягнуться і вже щось подають… Але ж я не прошу нічого, лишень дякую… Що й казати, не знав мій синочок-небіжчик, що люди добрі насправді, та й не дадуть бабі з голоду вмерти… Та все плакав перед смертю, та все плакав… Тож ти йому передай, сину Божий, що жива й здорова, аби він хоч на тім світі за мене не страждав… Ади, яка весна на світ прийшла… Сонечко гріє – кістки вигріває, все цвіте навколо, що аж памороки до голови йдуть… Потятка [46] виспівують на деревах… А я, як на те дивлюся, то часом думаю, що я вже у раю… То ж, мабуть, таким рай і є, сину Божий… А на людей не сердися, мій солоденький… Вни самі не відають, що творять… Бачу, змучили тебе своїми проханнями, що ти оченята додолу опустив та й дрімаєш… Вони самі збагнути не можуть, чого хочуть, та все просять, просять… А я дякую тобі, що за нас всіх відмучився, бо хто ще тягар такий годен винести, як не ти… Видиш, бабі старій добре на цім світі, то ж порадій за мене так, як баба тішиться життю… Та годі вже… Не буду дурного белькотіти… Спочити тобі треба… Не гнівайся…