Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем (книги онлайн txt) 📗
Ми сідаємо, я замовляю два какао, ми сидимо і мовчки дивимось один на одного, Віталя вже як відвідувач, а не як офіціант. Я бачу, що він катастрофічно стомлений, він стомився працювати, йому, вочевидь, набридло самому думати про своє життя, а жити так, як він жив раніше, він змучився ще більше.
— Віталя, — не витримую, — здається мені, що ти стомився жити.
— Да, стомився! І зараз волаю до Господа, чуєш, Господи, розірви мене своєю блискавкою, да, мене, своєю триклятою святою блискавкою, нехай мене поглине чорне ніщо, у якому я готовий пробути вічність, нехай мене чорти штрикають вилами у сраку, я витримаю, розумієш, я перенесу усі страждання, тільки їбани, а? їбани своєю блискавкою по моїй дурній макітрі…
Через два тижні Вія і Шрама поперли з їхньої конури, сказавши, як завжди, що вони козли, засрали всю хату, і сусіди скаржаться, і взагалі, пацани, сказала хазяйка, здається, ви підараси, якщо я не помиляюся.
— Помиляєтеся, — кажуть пацани, — коли ми в'їхали, квартира була більш засраною, ніж зараз, і сусіди у вас такі, що нам самим потрібно на них скаржитися.
— Ну то й що? — відповіла хазяйка. — Валіть давайте з моєї квартири.
— Нічого, Шрамєц, — заспокоював Сережу Вій, — все одно, аби заплатити за наступний місяць, нам не вистачає сто тридцять доларів, а за ті двадцять, що у нас залишилися, ман, нам вистачить добратися до нашого затхлого прокопченого димом з крематоріїв міста і жити собі, пускаючи радіоактивне повітря у дві дірки…
Савка дійсно повернувся до рідного міста, натомість Вій обрав інший шлях. Він перебрався до мене.
— Чувак, — сказав він мені, - я швидко знайду і нову роботу, і квартиру, буду жити сам, без Шрама, тим більше ти ж побачив, що я здатен і працювати, і знайти житло, і взагалі, я тобі не буду напрягом.
Спочатку я засумнівався, а потім таки розкинув мізками, і так, звісно, подумав я, Вій, здається, взявся за голову і, в принципі, здатен і працювати, і шукати житло, і взагалі, він же мій друг, можливо, я не такий йому друг, як Шрам, однак теж нічого. Давай, Віталя, перебирайся до мене, тиждень-другий поживеш, а там видно буде, знайдеш житло, роботу, дівчину, собаку, камін і вовняні шкарпетки. Давай, чого ж там.
— Нічого, — сказав Віталя і поліз до моєї ванної змивати з себе кіптяву та цвіль, як він сказав, засраних Дорогожичів і зариганої піцерії Челентано…
— Віталя, — запитав якось я, — от скажи мені, чому у тебе так завжди, чому тебе скрізь виганяють, і всюди, де ти буваєш, ти залишаєш або мокрі сліди свого, вибач, нікчемного існування, або, у кращому разі, свої мобільні телефони, чому ти постійно все губиш і все просипаєш? Я просто не можу зрозуміти, ти взагалі не збираєшся змінювати своє життя? Поясни мені.
— По-перше, ман, — із знахабнілим спокоєм в очах почав Вій, — нєфіг мене лікувати, а по-друге, я тобі скажу таку річ: у будь-якому випадку треба залишатися самим собою, розумієш?
— У твоєму випадку, Віталя, самим собою краще не залишатися, і чим швидше ти змінишся, тим швидше твоє життя посвітлішає…
— Життя, ман, воно скаче синусоїдами, розумієш, сьогодні мені класно, а завтра — хріново. Так завжди.
— А мені здається, що сьогодні тобі класно, і ти радієш тому, що тебе на халяву накурили, залили в тебе літру поганенького вина і запропонували дах над головою, а завтра, думаєш ти, якось буде…
— Якось буде, — сказав Віталя, так нічого й не зрозумівши і, здається, образившись.
Так і є, подумав я, так і є. Перші два дні він робив вигляд, що шукає роботу, а потім розпластався посеред кімнати і, без упину палячи цигарку за цигаркою, дивився телевізор.
— Диви! — кричав він. — Ця сука зняла новий кліп!
— Ага, — індиферентно промовляв я і міняв попільничку за попільничкою.
Дистанційка, здавалося, приросла до його долоні, а сам Віталя приріс до ліжка. Я влаштувався на роботу і кожного дня приходив знесилений. Від тієї роботи у мене їхав дах; приходячи додому, я хотів побути наодинці, почитати книжечку, заварити собі ромашковий чай, попарити ніжки, підлікувати свої подряпини і садна, які накладав на мене пролетарський спосіб життя. Я мріяв про тихенько граючого Джеймса Брауна або Рея Чарлза, а натомість отримував забиті доверху попільнички, брудні склянки, смердючі шкарпетки і лінивого та ситого Віталіка, який приохотився до нюхання своїх яєць. Він кожні п'ять хвилин залазив рукою у труси і підносив ту запашну руку до носа, він вже не досліджував стан своєї забрудненості, він це робив автоматично, ці дії були викликані несвідомими позивами його предків-пітекантропів. Одного разу, коли мій настрій перебував у стані між веселою істерикою й безумною ейфорію, я вирішив дослідити реакції самців Віталіка. У цей період Віталіки не грайливі, вони не полюють на здобич, а, навпаки, мляво, неначе накачані сіркою, відлежуються в затінку свого життя і чухають свою пухнасту шерстку, їхні ікла притупляються, власне, як нюх та зір. Я почав кидатися в нього прищіпками з балкона і зробив висновок, що реакція у нього дещо загальмована. Лише через три-чотири секунди після того, як я кину в нього прищіпку, він, піднімаючи свою довгу й худу руку з пролежнями, відмахується від можливої загрози.
Віталя перестав помічати й усі інші подразники. Одного разу він просто не помітив мене, коли я десь півгодини стояв навпроти нього і вдивлявся у його випнуту, майже заячу нижню губу і витріщені водянисті очі.
Не знати чого, але я мовчав, я нічого не говорив, я вичікував, сподівався, що він сам дійде думки стосовно своєї знахабнілої поведінки, я чекав того моменту, коли сміливо візьму невеличкий кухонний ніж і почну штрикати ним у Віталікове бліде, майже зелене тіло. І я дивитимуся, як сіра кров упереміш з нікотином заляпуватиме мої пожовтілі шпалери, я штрикатиму йому в очі коркотяги, я зриватиму йому ніздрі плоскогубцями, а під кінець я приведу зграю голодних і сексуально стурбованих псів, які відтрахають цього Вія в рани і під кінець з'їдять його понівечене тіло… Ще тиждень такого життя, і я втілю свої дикі фантазії в дійсність, яка виявиться для Віталіка фатальним фіналом…
— Віталя, — якось сказав я, — якщо і далі так житимеш — потрапиш у пекло…
— Не потраплю, — сухо відповів Вій, перемикаючи канали. — Бог симпатизує аутсайдерам…
— Помиляєшся, не симпатизує… А тепер… — раптово для себе промовив я й відчув, як шалена злоба динамічно підкочує до моєї шиї, - збирай свої лахи і пиздуй куди далі!!!!!!!
— Та зачекай ти, я ж ще не знайшов де жити, — підстрибнув він.
- І не знайдеш, Віталя, ти вже нічого не знайдеш, я розкусив тебе, я зрозумів твою натуру. Ха-ха! — істерично засміявся я. — Ти гівно, Віталя, і я вже ніколи тобі не повірю…
— Чекай, я завтра — обіцяю — почну нове життя, я вже завтра, чуєш, вже завтра у мене все буде, я ж талант, ман, згадай, як ми колись сиділи у мене. Га? Згадав? Усі сиділи, і ти сидів, жив у мене, ти бухав у мене і спав на моїх матрацах, ти слухав разом з нами нашу музику, ти також травився цим дешевим бухлом, ти пам'ятаєш, як ми колись нажерлись, і ти показував ногою патисон, га? Це ж ти у мене так, у мене, чувак…
Вій підстрибнув, життя знову довгою медичною голкою вжалило його у сраку, його мозок потроху, не кваплячись, аби не розгубити усі шестерні та підшипники, почав набирати обертів, почав думати, намотуючи мідний дріт мислення на котушки свідомості. Віталя заметушився, почав стріляти аргументами, очі стали колючими, як морські їжаки, мікросхеми заіскрили, а серце — це я відчув на відстані трьох метрів — закалатало з такою силою, що, здавалося, от-от розірве грудну клітку і вистрибне, почне душити мене, здавлювати всі артерії на моїй шиї: давай, суко, залиш мене в себе, нагодуй і дай нормально просрати своє життя, чуєш, воно щось погано просирається, коли тобі немає де жити, тоді ти просто змушений ворушити задом, а ти сам знаєш, що мені, жирному й хворому серцю, не тягатися з цією пласкою дупою, вона на порядок спритніша від мене…
