Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗

— Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Головним помічником молодшого двірника зробить!

— А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.

— І що ти у тому розумієш?! — дратувався.

— А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!

Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученята простягнув.

— Обідила ти мене, жінко, — процідив, малого на руки підхопив і пішов надвір.

Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у нього малого і пішла до Орисі.

— Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.

— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.

Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:

— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.

Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.

— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити…

Маруся всміхнулася, як окропом на лице.

— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?

Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала.

— Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу.

— Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?

Маруся розсміялася.

— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати?

Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила.

— А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю…

— І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.

— Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?

— Нащо?

— Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек!

— Голова? — не повірила Маруся.

Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може.

— Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.

— Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі відчуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене…

— Стривай, — перебила її Маруся — Ти оце мені прийшла про свої злягання розповідати чи плаття шити?

Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася… Згадала, як сама Льошку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і раптом тихо сказала:

— Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити!

Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не розревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки перебирати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають.

Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.

— Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.

— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.

— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.

— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.

Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала… Стьопку… Та що там думати — писати! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою бібліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася.

Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна.

— Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особливо потрібний.

Німець об явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня.

— Якась ти сьогодні сумна, Марусю.

З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило.

— Прости мені, Стьопо, Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала.

— Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а тепер і вона від мене відчепилася.

— Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її.

— Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала?

Розсміялася.

— Не зважай. Пусте…

— То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала.

— Дуже прошу, Стьопо. Вкинь міста в поштову скриньку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш?

— А що за лист?

— Дуже важливий. Дуже… — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш?

— То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надовго не зачиняй…

— Йди.

Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з перевірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста.

— Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вулицю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людьми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі припхалася вкрай розлючена Тетяна.

— Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду.

— Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому.

— Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася.

— Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка.