Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗
— Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день.
— Он воно як…
— Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий.
— Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир.
— Люблю тебе і до скону любитиму.
— Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив!
Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове.
Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.
— А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.
— Де ж ти так довго… — Він ті сльози втримати намагається, а вони — ще дужче!
— От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш…
— Чекай… Дай лише торкнутися, — по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.
У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.
Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…
Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.
Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.
За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.
— Прошу любити і поважати! — наказав перший секретар райкому партії. — Микола Миколайович Поперек — новий голова рокитнянського колгоспу.
— А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчина мати.
— Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове забезпечення сільськогосподарських підприємств молодими, — ще раз показав на Поперека, — перспективними кадрами.
Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.
— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома над пляшкою. — Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?
Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.
— Мабуть, знають…
— Що?!
— Що п'єш, — сказала.
— Я не п'ю! — крикнув Льошка. — Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти…
— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.
Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.
— І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.
— От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.
Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня дисципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми привезти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села пізно, вилазив з «Волги» біля контори й одразу ж починав кричати на Льошку, мов на пацана якого.
— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозволяв? — чи — Де рознарядка на прополювання буряку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.
У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти горлянку, нічого робити тут не збирається.
Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і красиво розкладав папери на стоси.
— Миколо Миколайовичу! — вривався до голови хтось із колгоспників. — У степу КамАЗ став. Карданвал «полетів»…
Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер виходив, стукав, заходив і гарячково повторював про карданвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.
— Олексію? Зайди до мене.
Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, наказував ліквідувати безгосподарність у вигляді карданвала, який «полетів» у КамАЗа.
— Зробимо, — відповідав Льошка.
За місяць головування Поперека в Рокитному колгоспники уже йшли напряму до заступника, хоч Поперек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партійну дисципліну і наслідки ігнорування керівника господарства, якого у Рокитне рекомендувала не баба. Дуся з сусідньої вулиці, а районний комітет партії, погодивши кандидатуру перед тим з обласним комітетом партії.
Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і доповідати:
— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на КамАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бобика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданвалом. Я вже з ними зідзвонився і домовився.
— Дозволяю, — благодушно погоджувався голова, і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянський колгосп розвалився б за день.
Льошка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорували, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огірками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче схаменеться, пляшку викине, жінку обніме.
— Марусю, їдьмо з Рокитного…
— Десь краще побачив?
— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут, ноги об мене витирають.
— Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — некомпетентне воно колгоспом керувати.
