Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія (читаемые книги читать TXT) 📗
– Настька, виходь!
– Не можу, уроки вчу…
– Олько, ходімо гуляти…
– Мене мама не пускає!
– Ганнусю! Йдеш на вулицю?
– Не йду, холодно дуже!..
– Славко, я тебе чекаю внизу…
– Славки нема вдома, вона у бабусі… – Славчина мама.
…Самотня, вона сідала на гойдалку і, мотляючи туди-сюди, могла просидіти на ній кілька годин і дивитись у небо. А додому їй не хотілося… Так ось відколи у неї з’явилася звичка повсякчас кудись іти. Вона втікала сама від себе!
…Затрималась у «трубі», сіла на стару приятельку – гойдалку… Мотляти ногами вже не вдавалося, бо виросла, і ноги досягали землі… Оглянула рідний дворик – нічого тут не змінилося… Дивилася на небо, яке ледь темніло крізь білизну снігової гущі (можна було лишень здогадуватись, що воно там є). Згадала дитячу забавку – відкрила рота і намагалась піймати сніг – у роті він танув, і ним можна було напитись… Сама з себе сміялася: за двадцять років нічого не змінилося – це її потішало так само, як і колись…
…Заглядала у теплі віконця, які освічували «трубу». За кожним із них жила якась родина, може, навіть, ті славки, ольки, настьки, яких вона не могла докликатись у дитинстві… І вони, обліплені діточками, у теплі і затишку, сиділи біля телевізорів чи пили на кухні чай і, скрушно хитаючи головою, приказували: «…Жах, що надворі робиться… Оце зима, так зима… Собацюру на вулицю не виженеш…»
…Їй не хотілося звідси йти, бо ті віконця хоч трохи зігрівали її своїм теплом. А за «трубою» була пітьма, та й іти було нікуди…
…Вона сиділа там годину, а може дві, а може й всі три… Згадала казку про дванадцять місяців, де дівчинка замерзала у лісі, шукаючи підсніжники, і її врятували…
А її рятувати ніхто не збирався… Нагрівшись отак вдосталь чужим теплом чужих вікон, вона побрела…
Світ за очі…
Материнство
Ганнуся лежала нерухомо у палаті для породіль, німо дивлячись у стелю, і ніхто її не турбував. Тільки настирлива муха час від часу дзижчала, б’ючись об вимиту до прозорості шибку і намагаючись дістатися у відкритий простір.
Змарніла, виснажена (пологи були важкими) жінка відчувала себе порожньою і спустошеною. Нило внизу живота, а те місце, звідки зовсім недавно з’явилась на світ закривавлена синя голівка живого створіння (вона ще не звикла до слова «син»), здавалося, пекло щойно виверженою лавою. «Все позаду, – думала вона. – Те, чого так чекала і боялась, – вже позаду…» Через кілька годин їй принесуть маленьку зморщену грудочку, закутану, мов кокон, у пелюшки, яка, коли виросте, називатиме її мамою.
Двадцять п’ять років чекала Ганнуся цієї події. Здається, ще з дитинства, колисаючи гумову ляльку в іграшковому візочку, підтикаючи їй з усіх боків підбите оксамитом одіяльце (щоб не застудилася, часом), і примовляючи: «Спи, моя маленька. Баю-баєньки…»
А сама спостерігала за дорослими мамками, які возили справжніх ляльок. Вона мріяла, що скоро вже виросте і теж матиме таку собі лялечку, і буде піклуватися про неї, і пестити, і буде, нарешті, комусь по-справжньому потрібна.
У дитинстві вони бавилися з приятельками у «дочки – матері». Це була гра у двох варіантах. Перший полягав у тому, що дівчата виносили з дому всі ляльки, які у них були, і, розкладаючи їх на лавиці, вигадували для кожної роль: «Це – госпіталь. Тут має бути лікар, медсестра (їм пов’язували білі хусточки), а тут – пацієнти (їх замотували так, наче повністю переламаних чи паралізованих). Тут – їхній будинок (розставляли мініатюрні горщечки, чайнички, інше начиння), це – їхні діти (розкладали пупсиків), окремо – гардероб (зшиті з маминою допомогою сукеночки, спіднички)… А тут – магазин (лялька-продавець торгувала за паперові гроші всім, що залишалося після розподілу речей). Ця гра тривала місяцями, адже кожна з героїнь виконувала певну місію. Всі вони ходили, їли, перевдягались, варили їсти, купували, робили якусь роботу – словом, оживали у дитячих руках, які ними вправно маніпулювали.
Інший варіант забави – коли ролі грали самі діти. Вони визначали між собою, хто буде мамою, хто – дитиною, хто – лікаркою, хто – продавцем. Це було вже не так цікаво, бо частенько призводило до сварок. Хтось сильніше, як треба, штрикнув іграшковим шприцом, хтось більше прагнув бути мамою, аніж дитиною, і обурювався, незадоволений жеребкуванням… Але так чи інакше всіх це дуже бавило. Яке щастя, що тоді не було плейстейшенів і діти, уникнувши комп’ютерної лихоманки, просто мріяли стати гарними мамами.
Ганнусю це вабило теж, але вона, як ніхто, усвідомлювала умовність гри. А їй було потрібне справжнє, не гумове чи пластмасове, створіння, яке потребувало б її догляду і ласки. І дуже швидко Ганнусина мама стала помічати, що недоїдки, які раніше ретельно збирали зі столу і складали в окремий міх (в суботу відвозили у село до рідні для свиней – гріх бо їжу викидати), стали кудись зникати. Спіймавши таки доньку на гарячому, мама занепокоєно запитала:
– Куди це ти, доню, помиї носиш? Бомжів підгодовуєш, чи що?
Ганнуся нічого не відповіла, а ввечері повернулась додому з несподіванкою – під плащем у неї грівся маленький, сірий, переляканий до смерті клубочок. Тремтіло щенятко, тремтіла і Ганнуся, чекаючи, що мама на те скаже. А почуте було передбаченим:
– Ти що, здуріла? Куди пса в двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі? Самим тісно. А пісяти – какати де буде? А прибирати хто буде? А як ми на роботі, а ви у школі, гуляти з ним хто буде? Тільки через мій труп!
Ганнуся, не ззуваючи черевики і не знімаючи плащ, сіла під двері і мовчки просиділа там кілька годин, притискаючи до грудей вже майже неживий від переляку рідний клубочок, і сльози цяпкали їй до подолу. В той раз мама таки пошкодувала Ганнусю, і Рекс (так його назвали) прожив у них близько тижня. Але старші частенько мають правду. І вже незабаром, нервозячись від застояного псячого запаху в тісній кімнаті й таємних підтирань то тут, то там темних плям на паласі, Ганнуся зрозуміла: пес – то не дитина, вірніше, дитина, але не людська. І Рекса віддали «у надійні руки» – знайомим, які мешкали у власному будинку. З нього виріс гарний вовчак. І скільки б Ганнуся не проходила повз їхні ворота, завжди вітала Рекса чим-небудь смачненьким.
Після того були ще хом’яки, морські свинки, декоративні миші – словом все, що за розмірами пасувало до малогабаритного помешкання.
Неждано-негадано ситуацію вирішила старша сестра. Вона вийшла заміж і завагітніла. І коли у неї народилась донечка, для Ганнусі настав справжній рай. Як нетерпляче заглядала вона до колиски, щоб помилуватись мініатюрним білосніжним личком, яке усміхалося до неї беззубим ротиком, а сестра сварилась: «Не заглядай до дитини, поки не хрещена». Хрещена, нехрещена – яка різниця, коли так хочеться нахилитися над немовлям і з ідіотським виразом обличчя проказати оте загальноприйняте і безглузде: «А-гу-у-у…»
Потім сестра вже була вдячна Ганнусі, бо крім неї з дитиною залишатись ніхто не хотів: чоловік – ще студент, бабцям – лячно, а на няньку грошей бракувало. І сестра спочатку боязко, ненадовго (я тільки в крамницю – одна нога там, друга тут…) залишала донечку з Ганнусею, стрімголов мчала додому, і згодом, впевнившись, що все гаразд, вже сміливіше відлучалася з хати. А далі – більше:
– Нам увечері на іменини. Посидиш, мала?…
– Нас на весілля запросили. Побудеш?…
А Ганнуся готова була днювати й ночувати, аби тільки мати змогу час від часу притулити до себе те беззахисне тепле тільце, і як у дитинстві приговорювати: «Ой ти ж моя малесенька, баю-баєньки…» А потім милуватися, як сестра, вивільнивши з під тісної блузи набубнявілі від молока груди, прикладала до них мініатюрні дитячі губенятка, які хапалися мертвою хваткою за живильне джерело, і обоє зливалися у єдине ціле. Ганнуся подумки уявляла себе на місці сестри, і тепло розливалося її тілом…
Поки Ганнуся була студенткою, деякі з її одноліток виходили заміж, вагітніли і ставали молодими мамами – гризли свою, сімейну, науку. Для студентки столичного вузу вони були наче люди з космосу, адже перед нею стояла інша мета – здобути належну освіту. А після того – хорошу роботу, щоб створити матеріальну базу для майбутньої родини. Все по-сучасному, як у американських фільмах. І це у містечку, де у двадцять років дівчина, що не віддалася, – вже стара панна. І навіть живучи вже кілька років з чоловіком все ще вагалася – придивлялася, занадто серйозним був крок: чи вартий він бути батьком її дитини, чи відповідально до цього поставиться?..
