Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Денисенко Лариса (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
Ванна кiмната, де знаходили собi вiдпочинок наркоманськi подружки брата Iрини, була об'єднана з туалетом. Кольору коралiв. З мозаїчними вставками, на яких маленькi чоловiчки з'ясовували стосунки за допомогою домашнього начиння. Колобок говорив, що таке оздоблення для ванної кiмнати мiг вибрати тiльки мазохiст чи гомосексуалiст. Я не зважав. Вони менi подобалися. Коли Будда подовгу стирчав у туалетi, в мене складалося враження, що вiн веде напутливi розмови з чоловiчками, пояснює їм, що людство створене зовсiм не для того, щоб битися каганцями та рогачиками. «Авжеж, - казав якийсь iз них. - Ще є мотики, кайла та ломи». Будда по-фiлософському зiтхав. (Вiдверто кажучи, не знаю, як це, але переконаний, що Будда робив саме так.)
Цю квартиру я купив на «вдячнi грошi» пiсля довгого вештання найманими хатами. Було б наївно думати, що я змiг придбати квартиру за свою заробiтну плату. Колись у революцiйнi часи двi iсторичнi наволочi спiлкувалися на тему оплати працi бюджетникiв. Ленiн та Бухарiн. «А чому ви визначили такi мiзернi грошi для лiкарiв та вчителiв?» Спитала одна з них в iншої. «Тому що поважнi ж професiї. Їх люди прогодують». Була вiдповiдь. Той час вiдiйшов, тi наволочi - так само, натомiсть той пiдхiд перетворився на стiйкий звичай. Квартиру я купив саме на «вдячнi грошi». Простiше кажучи - на хабарi, на те, чим «прогодують люди». Хоча я не вважаю цi виплати хабарами. Не можна заборонити людям бути вдячними. Це якось не по-християнськи. Якщо хтось вважає, що пакунок з коньяком, 100 й бiльше доларiв чи ще щось допоможе менi бути уважнiшим пiд час операцiї або потiм забезпечити хворому належний догляд, - я не з тих людей, хто буде з цим сперечатися. Кожен говорив, що його вдячнiсть буде необмежна. Але кожен її обмежував. Втiм, одного разу я помiтив, що цих меж вистачить на нову двокiмнатну хату, якщо хтось iще позичить грошей. I Колобок їх менi позичив.
Переконаний у тому, що якби телевiзiйникам спало на думку пройтися шляхами моїх помешкань, вони б створили серiальний шедевр. Тому що мої хатнi господарi були оригiнальними персонажами. От, наприклад, Геня. Геня турботливо запитував мене, чи я не алконавт? Я чесно вiдповiв, що вживаю спиртне дуже рiдко, але iнодi трапляється. «Добре». Зрадiв маленький, сором'язливий Геня з рожевими щiчками. Я не додумався поставити йому тотожне запитання. А дарма. Тому що Геня вживав часто. Ви можете сказати: а тобi яка рiзниця, скiльки вiн вживає? А нiякої, якби не одне «але». Коли Геня напивався, вiн пригадував не ту адресу, де вiн мешкав з однiєю кралею, а ту адресу, де мешкав я. Вночi або вранцi мене будив дзвiн розбитого скла. Це Геня входив до хати крiзь вiкно. Спочатку вiн намагався вiдкрити дверi ключем вiд квартири кралi, а вже потiм, сиплячи чортами, йшов надвiр, щоб завiтати до мене у вiкно. Вдень йому було дуже соромно, вiн давав менi грошi на те, щоб я вставив скло, i зникав. Але майже щотижня таке повторювалося. Майстер, який щоразу вставляв менi скло, почав дивитися на мене з пiдозрою. «Слухай, давай ми спробуємо закрити вiкна муляжем дверей, може, вiн походить - походить, потикається - потикається, та й пiде собi», - запропонував НАТО. Ми так i зробили. НАТО - визнаний вiйськовий стратег i тактик. Вiн не пiшов собi. Вiн десь узяв сокиру, прорубав муляж i знову побив скло. П'яний чолов'яга, який ввалюється у ваш сон пiд супровiд дзвону розбитого скла, це - нiщо у порiвняннi з таким самим п'яним чолов'ягою з сокирою.
Чи взяти Дусю. Колишню балерину, яку звiльнили з театру в 26 рокiв, тому що вона звабила генерала КДБ, а дружина цього генерала вирiшила поставитися до цього трохи непоблажливо. Вiдтодi вже понад 20 рокiв Дуся жила тим, що здавала квартиру в центрi. Це дозволяло їй не знати розмiру мiнiмальної заробiтної плати. Дуся думала, що їй досi 26, такий висновок я роблю з того, що вона носила викличний одяг. Такий, що за певних обставин кортить стягти. Бодай мало б кортiти, якби Дуся була молодшою й апетитнiшою. Вiд її оголених нiг, на якi я часом натикався, в мене були синцi. Сама снасть. У Дусi були свої звички. Час вiд часу я заставав її в своєму туалетi чи у своїй ваннiй кiмнатi. Зазвичай у дуже дивний для вiзитiв час. «Була поруч, як схопило-о-о-о». Це могло бути чудовим поясненням для вiдвiдувань туалету. Як лiкар, я розумiю, що може схопити справдi нестерпно. Але менi було важко уявити собi, як людину може раптом «схопити» помитися в чужiй ваннiй на свiтанку. Коли я не мiг приховати незадоволення, Дуся погрозливо тицяла в мене пальцем i казала: «Не забувай, що це - моя квартира!» Мабуть, то були просто нагадування. Пiд час першої спiвбесiди з Дусею вона спитала мене, чи буду я водити до себе жiнок. «Нi, борони Боже». Я вiдповiв. Тому що в мене був великий досвiд спiлкування з господарями квартир. «О'кей». Просто вiдреагувала Дуся. Якби ж я знав, що це моє зiзнання буде сприйнято нею як сигнал - хлопчик вiльний. I це надасть їй наснаги пропонувати в жiнки себе.
Але це ще нiчого. Принаймнi вона була весела й пригощала мене кавою з зеленим лiкером, вiд якого починала здаватися менi звабливою мавкою. А якщо згадати тiтку Полiну - ото була жiнка. «Тiтка Поля Вибий Око». Тiтка Полiна була надзвичайно практичною жiночкою. Коли вона зметикувала, що я - лiкар, постiйно приводила до мене родичiв, знайомих та «подруньок», вже не кажучи про те, що змушувала мене опiкуватися її власними проблемами. Виглядало це так. Тiльки-но я звiльнюся з операцiї, мию руки й думаю, чи не перехопити щось у вiльнi 15 хвилин, у маленькому дзеркалi, що висить над рукомийником, бачу похмурого лоба тiтки Полiни. «Ох, синку, бiда за бiдою». Полiна каже. «В моєї подруньки щось на оцi». Спочатку я намагався пояснити, що я - хiрург-травматолог. Але Полiна робила такий розгублений вигляд, однiєю рукою тримала мене за рукав, другою - потискувала руку й не вгавала: «То що ж поробиш, синку, що ж поробиш. Ти ж, мабуть, знаєш, синку, якогось хорошого лiкаря, га? Це - моя кума». I починала вiдчайдушно рюмсати. Квартиру вона здавала знамениту. До того ж дешево брала. Велика, простора квартира тiтки Полiни, поблизу лiкарнi. Це було важливо, тому що в той час я не мав машини. Але я був вимушений виїхати.
Скiльки ж їх було? Мартина Федорiвна на моє прохання прибрати штучнi квiти, якими була прикрашена вся квартира так рясно, що я почувався, наче в могилi, сказала менi: «Дорогенький, але ж ви в такий спосiб зiпсуєте стиль!» Валентина Олексiївна постiйно менi щось пропонувала: починаючи зi своєї недолугої доньки, закiнчуючи золотою зубною ламанню померлого дядечка. Максимко любив випити моє пиво чи залишити свого злого бультер'єра Пупса, який дивився на мене так, наче побачив великий набiр смачненьких маслакiв. З Пупсом я навчився вправлятися, дражнив його палицею, аж поки той не стискав її щелепами, а розiмкнути щелепи самотужки вже не мiг. Чудова прикраса для палиць у виглядi злого песика. Так я це називав. Друзями ми не стали. З Максимком теж. Арiадна Венедиктiвна позичала в мене грошi. I не повертала. Шкода, що нiхто не вигадав спецiальних полиць для арiадн венедиктiвнiв. «Ви маєте пишатися, чiко, що допомагаєте професору». Казала Арiадна. Вона була професоркою-iспанiсткою. За допомогою моїх грошей «зубожiла стараннями держави» професорка задовольняла свою пристрасть до шовкових хусток.
Бабця Акулiна погрожувала менi тим, що в її роду були циганки, тому якщо я замислю щось зле, в мене зникне прутень. «Зовсiм зникне?»
Я дивувався. «Як i не було». Вона пiдтверджувала. Перевiряти не хотiлося. Ще вона мала пiдозри, що я розводжу плодову мiль, тому вона нишпорила по всiй хатi, зазирала в кожний кут - намагалася знайти недогризки яблук i груш. Якi я, певна рiч, спецiально ховав за шафи. Пiдхарчовував мiль. А ще була Тамара Павлiвна, яка мала жагу до спiлкування. I подруги Тамари Павлiвни, якi теж хотiли спiлкуватися. Влаштовувати вечiрки. «Ти все одно чергуєш уночi».
Цi бруднi чашки, з яких я дiзнавався, якiй помадi кожна з них надавала перевагу. I донька Тамари Павлiвни, яка любила заїхати, щоб подивитися мої вiдеокасети й позайматися коханням зi своїми хлопцями, замiсть навчатися в унiверситетi. А ще були два колишнiх чоловiка Тамари Павлiвни, якi сприймали мене як третього колишнього чоловiка Тамари Павлiвни й потребували мого спiвчуття: «Яка ж Тамарка хвойда, це ж була моя квартира, все вiддав їй, як рогуль останнiй, а вона…» Потребували також окремого лiжка: «Де ж менi ще перекантуватися, колего?» У Тамари не було звички забирати в них ключi.
