Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Денисенко Лариса (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
А потiм три мiсяцi. Три мiсяцi нереального життя. Вiд його «Привiт, щастя» до тепла поцiлунку на моїй скронi, правiй, яке вiн дарував менi щозустрiчi, наприкiнцi. I солоний присмак слiз щастя щоразу. Власний дощ, вiд якого не врятують нiякi парасольки. Три мiсяцi втрачених снiв. «Ти до мене не ходи, не дзвони, коли я бачу сни». Її «але чим ти займаєшся?» Юлька час вiд часу робить великi очi, наче хоче щось повiдомити, але мовчить. Вона захлинається зливами мого щастя. Три мiсяцi, якi можна вiдокремити в iнше життя, яке насправдi здатна прожити одна людина. Життя - укладка.
А потiм мовчання в трубцi. Але мене цiлком задовольняє просто чути його дихання. «Ти». Кажу я, наче видихаю щастя. Я сповнена щастям, я можу дарувати його iншим. Знову мовчання. А потiм - її голос. Нiжний, дiвочий. Потiм її «привiт», без його «щастя». Яке там щастя. Зустрiтися? Звiсно, ми можемо зустрiтися. Аякже. Просто зараз. Зараз? Добре. Напевно, ми зустрiлися з нею в кав'ярнi. Мабуть, випили кави, а може, й вина. Напевно, ми сидiли довго, довго мовчали, дивилися одна на одну. А може, наша зустрiч була коротка, наче пострiл? Можливо, була також чудова погода, а може бути - снiжило. Напевно, я буркотiла: «вибач, я не…»; «такого бiльше нiколи не…»; «все це пусте». Скорiш за все, вона мене пробачила, адже я була така розгублена, розчулена, вiдверта, слабка. Вона ж намагалася здаватися сильною, намагалася зрозумiти, пробачити, дивилася на мене така перелякана, як, можливо, нiколи. Вона зупиняла своєю затвердою ручкою мої самi не свої руки. Якими керувала моя майже втрачена совiсть.
Я дивилася в її очi. Два мазки ультрамаринової гуашi на тендiтному обличчi. Дивилася на маленький, дуже акуратний носик. На гарнi пальцi, на тонкий золотий обiдець обручки. Серце тремтiло, його колотило. Як вона була схожа на нього. Я подумала, що в них нiколи не буде суперечок щодо того, на кого подiбнi їхнi вродливi синьоокi дiти. Вона була надзвичайно схожа на нього, наче хтось старанно перенiс риси його обличчя на її лице. Його дружина. Лiна. Лiтера «л» така вишукана, приємна на смак. Я схрестила руки на грудях. Погладила серце великим пальцем. «Ш-ш-ш-ш», - заспокоювала я його, а воно гарчало на мене, як цуценя, що не хоче вiддавати м'ячика. «Ш-ш-ш-ш, вiддай, бо це чуже, вiддай, прошу». Благаю я, а воно зiщулюється в клубок, запобiгливо тремтить маленький хвостик. Але от i вiддало. Чуже. I заспокоїлося. Колись потiм. У життi-обкладинцi.
«Прислали б краще старшого». Каже щось поруч зi мною. Я повертаюся до життя-обкладинки. «Що?» «Я кажу, прислали б краще старшого, замiсть цього бовдура молодшого».
Це каже завiдувач господарством якогось iз судiв. Пузань з губками дамулi-капризулi пiд гостренькими погрожуючими ворогам лiворуч та праворуч вусами. «Ця мавпа стара. Молодший краще б розповiв, як переконливо можна вписати потреби в цифровiй камерi, цифрових фотоапаратах, ноутбуках, iншiй апаратурi у бюджет на пiдтримку програми розвитку районних судiв. От скажи менi, на дiдька лисого
менi потрiбно всi його цi екаунтiбiлiтi-дiбiлiтi та трансперенсi-туперенсi?» Що сказати, е.
«Хай, Ена. Вовк нiколи не стрибне першим. Нiколи. Пес стрибатиме, вiн звик радiти. Ти хотiла б народитися твариною?
Священна вiвця дає вовну на священнi килими. Вчора я втратив чужу свiдомiсть. Я дуже смiявся, тому що думав, що такого не буває. А сьогоднi второпав, що я народив нову людину. Ти усвiдомлюєш? Чоловiк може народити! Так! Варто лише втратити чужу свiдомiсть, i все. Готова нова людина. О, чекай. Прокинулася. Пiду годувати.
P. S. Я хотiв тiльки додати, що ти живеш минулим. Чужим життям. Це таке життя, як кусень пластилiну, в який малеча влiпила рудий, зелений, синiй та жовтий куснi, а ще - чомусь бiлий. Дивний бiлий колiр. Я вiдчув це сьогоднi, побачив твої вiдбитки пальцiв на своїх. Але вони були не зовсiм твої. Це були вкраденi тобою вiдбитки. Вони говорили зi мною. Вони сказали менi: «Привiт, щастя».
vi)
Додому. Мерщiй. Сьогоднi нiч була важкою, таке враження, що з першими весняними дощами (щось середнє мiж снiгом та дощем) Бог змив мiзки у великої кiлькостi людей. А головне управлiння державної автоiнспекцiї настiльки потребувало грошенят, що продало права найскаженiшим верствам населення. Або виробники та продавцi алкоголю знизили цiни на напої, що взагалi-то звучить занадто фантастично.
Тi з людей, хто вважає, що людська ушкоджена голова схожа на розчахнутий грецький горiх - останнi романтики сучасностi, якi нiколи не мали справу з такими головами. Принаймнi не бачили це зблизька. В мене не було часу на спiлкування з янголами та Циганом. Нiч я також позбавив уваги, коротке вiтання i все.
Машину нарештi полагодили. Автомайстерня (та, послугами якої я користуюся) має багато переваг, але одну ваду - майстри нiколи та нiкуди не поспiшають. За якiсть їхнiх робiт я пробачаю їм мої розхитанi нерви та затяжну необхiднiсть користуватися наземним громадським транспортом. Я ненавиджу громадський транспорт. Чи з цього можна зробити висновок, що я ненавиджу громадськiсть? Не певен. Хоча менi справдi бiльше подобаються iндивiдуалiсти, нiж суспiльнi дiячi. Автомайстерню менi порадив Будда. Напевно, пiсля щiльного спiлкування з моїм автомобiлем вiн дiйшов висновку, що саме така майстерня психологiчно пiдходить цiй машинi. Цiкаво, що балаканина Будди, яку я сприймав доволi iронiчно, все-таки на мене впливала. Коли я купив свою машину, я думав, що вона - жiночої статi, називав її - донечка. Будда поiнформував мене, що це - чоловiк. Я молив, щоб вiн позбавив мене вiд знання iнших подробиць долi цього чоловiка, що переродився в мою машину, i Будда пiшов менi назустрiч. Треба вiддати Буддi належне, коли хтось просив його не вантажити, вiн не вантажив. Але тепер я звертаюся до свого автомобiля, враховуючи його чоловiчу стать. Нiяких образливих «донечок».
Я їхав додому, почувався втомленим, але щасливим вiд того, що я прямую у власну квартиру, де зручно влаштуюсь i подарую собi години спокiйного сну. Ця квартира була моєю гордiстю. Не тому, що вона була шикарною - шикарною вона не була, але була зручною й затишною. Двi кiмнати. Широкi та свiтлi. Я довго обирав фарбу для стiн, щоб хата здавалася теплою. (Я з тих людей, на яких впливають кольори. Я достеменно знаю, що колiр моїх депресiй - темно-бузковий). Я доводив до сказу продавцiв фарб, намагався пояснити їм, що саме я шукаю. Принагiдно зауважу, що величезний вiдсоток тих, хто займається фарбами, на моє тверде переконання, страждають на дальтонiзм або кольорову аномалiю. Бачили б ви, який колiр вони вважають фiсташковим, теракотовим чи кораловим. Ви б знайшли, чому подивуватися. Нарештi я обрав тендiтний помаранчевий колiр, не яскравий, а такий, наче його розбавили молоком. Для iншої кiмнати, моєї спальнi, я обрав фарбу кольору листя щойно народженої кукурудзи. Не можу передати, чого менi вартувало пояснити, який саме колiр менi потрiбен. Колобок говорив, що в мене проблеми з визначеннями кольорiв. «В тебе взагалi проблеми з визначеннями. Для розумiння таких, як ти, треба винаходити спецiальнi словники». Колобок казав. «Може, пiдкинути таку iдею Борису? Хай почне укладати. Буде в нього ще один довгопис». Я штукарив.
Кухня в моїй хатi була велика. Моїй кухнi заздрили всi знайомi, напiвзнайомi та незнайомi жiнки, звiсно, з тих жiнок, яких хвилюють розмiри кухнi. А ще Колобок. Якого взагалi хвилюють розмiри. Кухня була кольору «кавового свiтанку». Як говорила Ксена. Вона, як нiхто iнший, розумiлася на кавових свiтанках. НАТО розумiвся на свiтанках, але не на кольорах. З iншого боку, йому вистачало одного погляду на форму вiйськового, щоб безпомилково визначити, який то рiд вiйськ. Менi б таку спостережливiсть. Ксена вважала, що я обрав дуже вдалий колiр для стiн в кухнi. Я теж так вважав, хоча якраз менi було невiдомо, який вiн - колiр кавових свiтанкiв, бо саме в цей час я iз задоволенням спав. Кухню я облаштував меблями цегляного кольору. Такi ж були вази - статурнi, наче iндiанки; миски, полумиски - комбiнованi зi скла та порцеляни; рiзноманiтнi шабатури зi спецiями, якi я щоразу привозив iз Туреччини. Люди везли шкiру та золото, я ж скуповував спецiї. Деякi з них я не мiг правильно iдентифiкувати, тому залишав загадковi турецькi назви, якi менi старанно виводили амари та вагiби. Невiдоме збуджувально дiє на певну категорiю жiнок.
