Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗

Дідові листи і я. Лячно, котрого не торкнися. Ілюзорно крихкі, цупкі паперові спинки, схожі на висушену шкіру. Некролистофілія, а я – некролистофіл. Мені захотілося чогось живого, негайно, навіть не Дерека, для Дерека я була мерцем. Я написала смс Ханне, вона миттєво відгукнулася: «Післязавтра буду в тебе. І не сама!»

Лист перший

Люба моя Труді, безцінний дарунок долі, твоє обличчя і твій сміх – два мої виходи звідси в інший вимір. Сьогодні я бачив тебе уві сні, ти або сміялася, або раділа. Але ж не завжди ці два відчуття збігаються, правда? Ти дивилася у вікно, не знаю, що ти там бачила, можливо – наших дітей, як вони граються. Вони ж граються? Чи ще маленькі, щоб гратися на вулиці? На війні іноді здається, що всі займаються не тим, чим займалися в тому житті. Навіть діти. Хоча все це ілюзії, я усвідомлюю, що діти все одно залишаються дітьми. Я хочу в це вірити. Мені боляче, що ніяк не можу відчути їхнього віку, навіть сняться вони мені з різними обличчями, а подекуди – без облич. Не лякайся, рідна.

Я намагався потрапити до твого сну, але не зміг, бо відчув сморід крові, трохи солодкий, трохи липкий, я ніяк не можу видерти та перенести себе будь-куди без крові. Своєї, чужої. Це свідчить про те, що моє місце саме тут. Певний час я грішив на свого натільного хреста – наче постійно відчував кров Ісуса, але це минулося. Ти, звичайно, скажеш, що я впав в іпохондрію, і матимеш рацію, іпохондрія не краща схованка під час війни. Я пам’ятаю про це, моя люба, і обіцяю повернутися живим.

Зараз ми знаходимося в місті, що зветься дуже мирно, можна означити його як Kornfrieden [10]. Місто – п’янке або поживне, хіба вгадаєш? Не знаю, скільки ми тут перебуватимемо, я завжди думав, що війна дисциплінує, але все частіше відчуваю невизначеність подій, дивну плинність часу, непередбачуваність людей. Раніше всіх військових я підозрював у параної, пам’ятаєш, як я ораторствував на одній вечірці після прочитання мемуарів Людендорфа [11]? Ганс жартував тоді, що найупертіші та найагресивніші військові – це ті, що вивчали війни за мемуарами та мапами, надавали перевагу книжкам, а не солдатикам; смішні пасивні мілітаристи, котрі вважають, що зброя така сама легка і елегантна, як зображено на картинах митців. Я був саме таким! Утім, тепер я точно знаю, хто з художників ніколи не застосовував зброю, не брав її до рук і не пробував нею вбивати.

Так, параноїком я вважав і нашого генерала-квартирмейстера Еріха Фрідріха Вільгельма Людендорфа, і тільки тепер я усвідомлюю, що помилявся. На війні дійсно не можна нікому довіряти, я маю на увазі не тільки ворогів. Поряд з тобою йде стільки невігласів, бовдурів, навіжених дітей, клінічних ідіотів та піднесених романтиків (не знаю, хто з них гірший), що всі твої теорії тотальної війни, вибудувані до дрібниць, розбиваються, мов хвилі, об буї людських пороків, забобонів, дурощів та неосвіченості.

На війні героєм може стати кожний, це передбачено в кожній військовій п’єсі, хто б її не написав. Час від часу я думаю – а що буде з тими героями там, в іншому житті? Належність до героїв змінює людей, їхню поведінку, самооцінку, крій. За моєю спиною, в мені та зі мною завжди було моє походження, гени, освіта, родина. Це не гарантувало, але формувало самоповагу, викликало гідне ставлення до мене інших; закріплювало самоповагу та пошану за мною – надійніше, ніж закріплена відзнака на мундирі. Всі ці брязкальця можуть злетіти, стати тьмяними, вшановування героїв набридає швидше за переказування їхніх подвигів. І я залишуся бароном і правником, а прибиральник може перестати бути героєм, але вже ніколи не зможе бути прибиральником.

Сьогодні вкотре згадував Рільке з Часословом: «Ти, Боже мій, послав з усіх часів той час, коли мені і чужо, і чудно». Для мене завжди мій католицький натільний хрест буде важливішим за залізного хреста. І я переконаний, що мій Фюрер поділяє мою думку.

Пригортаю тебе та цілую, мій натільний хрестику, мій прихисток, моя дівчинко.

Лист другий

Я вдивляюся в твоє фото, Гертрудо. Скільки разів я вдивлявся в це фото, скільки часу я на тебе дивився – якби ж знати, тоді б точно сказав, скільки хвилин я був щасливим.

Подумки губами я рухаюся обрисом твого обличчя і завмираю на тій родимці, випуклій родимці, що на лівій скроні, на моєму піку кохання до тебе.

Твій проділ у волоссі, це – мій шлях. Тонкий, хвилястий, що зникає, знов виникає, але такий чистий та рідний. Тільки на цьому шляху мені затишно, тільки тут мені зрозуміло, що я роблю і чому я саме тут.

Днями мене занесло до однієї місцини [12], де я побачив цей костел. Він виглядав як зубожіла аристократка, що їх багато було на просторах воєнної та повоєнної Європи. Худі до гостроти панянки, з нескореними спинами, у затертих сукнях ніжних пастельних тонів, в котрі в’ївся пил, перетворивши вбрання на побите міллю кроляче хутро (цей відтінок тоскного сірого кольору всюди). У затертих сукнях зі шлярками кольору старечої білизни. Зі срібними хрестами на жилавих шиях. Срібні хрести, тьмяні від старості та занедбаності, не відтерті, бо заслабли руки, не звичні до тертя, ну і щоб ніхто не помітив і не вкрав останнє.

На таку аристократку і був схожий цей костел, я подумав, що він дуже дівочий. Нечасто костели справляють таке враження. Тут вінчався Оноре де Бальзак з місцевою шляхтянкою Евеліною Ганською. Я б хотів подарувати цей костел тобі. Не землі, котрі нам постійно обіцяють, а саме цей костел.

Не уявляв, що на цій землі випадково віднайду сліди одного з улюблених письменників. Пам’ятаєш його слова: «Шляхетність почуттів не завжди супроводжується шляхетністю манер»? Я сьогодні думав про віддзеркалення цієї фрази: шляхетність манер не завжди супроводжується шляхетністю почуттів. Мені час зізнатися тобі в дечому.

Цей вчинок не прикрашає мене, але ти так рясно прикрашаєш мене, що часто я почуваюся різдвяною ялинкою. Час зняти кілька кульок (чи, можливо всі? Я пишу це, й мене морозить, боюся, що ти зречешся мене, якщо ти зречешся мене – я перетворюся на тлін, наче в страшній казці).

Я тобі говорив про Моніку. Навіть називав її ім’я. Моніка – ніжна брюнетка з бровами, котрі були подібні на орла в польоті. Через цю особливість її брів, здавалося, що вона також може літати. Вона належала до відомого словацького роду, я часто навідувався до Пресбурга, я так пристрасно її кохав. Завжди тонкі млинці, схожі на мережані манжети, котрі подавала її годувальниця. З тягучим ванільним кремом, котрий був настільки густим, як і мої мрії про її поцілунки.

Мати не дуже тішилася з мого захоплення. Батько завжди зраджував її з сопраністками, він нерівно дихав у бік співачок, і вона казала: «Він знову послизнувся на черговій сопраністці». А стосовно мене: «А цей спіткнувся на альтистці». На високих голосах можна послизнутися, спотикаєшся виключно на низьких.

Батько мене підтримував, тоді він, певне, вперше заговорив зі мною про плотське, зауважив, що для жінки важливо мати розвинені легені та горлянку, і пошепки пояснив чому. Я не буду тобі переказувати його слова, але він тоді дуже здивував мене, бо я давно списав його покоління у статеві неуки. Я помилявся, люба.

Ти думаєш, навіщо я все це говорю? Я покинув Моніку не тому, що припинив її кохати, не тому, що дослухався до аргументів матері, і не тому, що протестував проти зауважень батька. Я злякався того, що починало відбуватися. Відштовхнув її, знаєш, так по-дитячому безглуздо, як тоді, коли одна гувернантка каже, що хтось вкрав плюшевого ведмедика у її вихованця, ти викидаєш у кущі свого власного ведмедика, бо вирішуєш, що все одно подумають на тебе. А зараз я думаю, а чи такий я був неправий? Коли я вже вирішив, що кидаю її, на прощання я так само галантно поцілував її пальці, руку її матері та подякував годувальниці за смачні млинці. Більше вони про мене нічого не чули, і я про них також не чув. Однаковий результат, хоча вони докладали зусиль, щоб мене почути, а я, відповідно, старався не почути їх ніколи. Я виграв.