Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
Я почувалася ніяково. Я не знала, як слід поводитися з колишніми однокурсницями, кидатися їм на шию, верещати, цілуватися і розповідати про діточок? Не можу сказати, що під час навчання ми з Дорою були близькими подругами, але ми разом ходили в кіно, в нас була спільна компанія, навіть один закоханий у неї юнак кинув її і причепився до мене зі словами: «Я більше не довіряю гарним жінкам». Я його розуміла, я також не те щоб дуже довіряла гарним жінкам, наприклад, власній матері. Дору можна було фотографувати, робити з фотокарток листівки та сміливо відправляти на фронт усім солдатам Рейху, вони б були у захваті. Діду, мабуть, також сподобалося б, якби він міг усвідомити, що його справою займається саме вона. Білява, сіроока, вродлива.
Розумна Дора швидко вирішила мою проблему щодо стилю поведінки. Секретарка, схожа на сіру чаплю завдяки своїм тоненьким ніжкам у дивних панчохах кольору осуги, довгому носу та сірому костюму, люб’язно провела мене до її кабінету. Дора підвелася й простягла мені руку. «Доброго дня, пані Вайхен. Рада бачити тебе, Марто». Відповідаючи на її потиск, я не могла не вирячитися на неї. Дора схудла, зістригла свої кучері, що породжували дівочу заздрість, і стала дуже схожою на акторку Шарон Стоун. Настільки, що на кінчику мого язика вже виробляло акробатичні етюди питання: «Чи ти носиш трусики?» Несподіване запитання до керівника департаменту. Дора була вдягнена у сукню з важкого шовку теплого жовтавого кольору, на її шиї бовталася низка необробленого бурштину. Мати говорила про таких жінок, що вони безпомилково відчувають свої переваги. «Проходьте. Вам зручніше на ви чи на ти?» – «Перепрошую, але поки не вирішила». – «Я вас слухаю».
На Дориному столі лежала тека, в мене не дуже гарний зір, але я побачила, що то були матеріали, пов’язані з дідом. «Нещодавно помер мій дід, Отто фон Вайхен, він був, еее…»
«Марто, я знаю, ким був ваш дід, але майже ніхто не зрозумів, ким він став. У нас дуже мало свідчень. Мало матеріалів. Я дам вам цю теку, щоб ви мали нагоду з усім ознайомитись, а деякі папери навіть скопіювати». Я подякувала. «Але навряд чи вам це щось дасть. Нам це не дало нічого. Крім усвідомлення того факту, що ваш дід збожеволів, коли перебував на території України, в передмісті Житомира, в 1943 році. Причини його божевілля нам невідомі. Сам він, як ви розумієте, нічого пояснити не міг. Лікарі, керівництво – також. Стандарті відписки: реакція на стресову ситуацію, причому ніхто не знає, що саме то був за стрес. Певно сильніший за саму війну. Ніхто нічого не зрозумів. Очевидним і доведеним є тільки одне: його божевілля. В теці не так мало папірців, але, незважаючи на те, що кожний ущент заповнений літерами, печатками, підписами, насправді – вони беззмістовні. В нашій роботі таке постійно трапляється.
Ми не знаємо, чи відчував він свою провину, чи саме це відчуття спричинило його стан. Поки він самостійно пересувався і міг координувати хоча б своє тіло, а не мозок, то збирав речі, пов’язані з єврейською культурою, релігією, мовою та побутом. До речі, ніхто не знає, де він це діставав. Або хто йому це приносив. Як у нього опинився цей капелюх? Де він взяв самовчитель, котрим не міг користуватися? Жодної інформації. Він непогано малював. Малював власні портрети в реалістичній манері, але трохи дивні».
Я не стала ділитися з Дорою версією медсестри, кого їй нагадували ці портрети.
«Марто, я розумію, навіщо вам це потрібно. Багато наших співвітчизників хотіли б вірити в те, що їхні батьки, діди та прадіди розкаялися, що вони не чинили злочинів, що вони стали на бік опору. Ми ретельно вивчаємо кожний випадок. Ми ніколи не закриваємо справу, тому що свідчення можуть надійти з будь-якого джерела в будь-який час. Когось вони стосуються безпосередньо, когось опосередковано, але ми все збираємо, перевіряємо, накопичуємо та використовуємо. Ані смерть, ані виголошений вирок не закривають ці справи, ці справи живуть та свідчать».
Чому всі чиновники так швидко втрачають своє «я» (адже в неї воно було!) і починають «микати» де треба і де не треба. «Я можу подивитися матеріали?» – «Прошу». Дійсно, нічого цікавого, таке враження, що ніхто нічого не розумів і тоді. Дід дратував керівництво, дратував лікарів, він був прикрим, незрозумілим та обтяжливим випадком. Руйнівник злагоджених статистичних показників. Щодо цього зауважувалося двічі.
Я побачила копії трьох листів діда, дві фотокартки, на одній була зображена моя бабуся, великий портрет: молода жінка з такими неймовірними очима, про які часто говорять: «За них не шкода зрадити Батьківщину». Дід замість цього вирішив знищити кілька чужих батьківщин. На іншій фотокартці – молодий дід, мабуть, з приятелем, обидва у військовій формі. «А… це?» – «Барон Ганс Ленц. Кращий друг вашого діда. Воював на території Великобританії. Досі перебуває в міжнародному розшуку, хоча двічі надходили свідчення про його смерть. У першому випадку це була помилка спецслужб, в іншому – винахідливе інсценування. Власне, завдяки цій виставі органи Об’єднаного Королівства остаточно впевнилися в тому, що пан Ленц живий, здоровий і, крім того, дозволяє собі час від часу знущатися з усіх нас, наче грається в сліпого та дзвонаря». Отже, кращий друг діда виявився нацистським злочинцем та жартівником, а чого ще я чекала? Що дід товаришував з бійцями Французького Опору? На фотокартці Ганс Ленц був красенем з тих, у яких панночки із захмарною уявою закохуються навіть тоді, коли бачать, як ті нахиляються з сокирою в руках над скривавленим тілом. Мені закортіло знайти його і негайно.
«А де четвертий лист?» – «Що? Не знаю, про який четвертий лист йдеться. Ці матеріали, згідно з нашим офіційним запитом, передав повірений вашої родини, пан Олаф Кох. Ми контактували виключно з ним. Якщо ви щось знаєте про четвертий лист, то повинні про це розповісти». – «Я нічого не знаю. Думала, що їх має бути чотири. Хоча я сама надаю перевагу непарним числам, але тут уже нічого не вдієш». Дора уважно подивилася на мене, але нічого не відповіла. Я ледь не вимовила за неї: «Ви маєте право мовчати, маєте право на один телефонний дзвінок…» І тільки-но я встигла про це подумати, як задзвонив мобільний. «Будь-ласка», – сказала ввічлива Дора та чемно відійшла до вікна.
«Привіт. Як ти?» Це була Наташа. З телефону Дерека. Ліфт, у якому підіймалося моє серце, впав у шахту. Наташа вкрала його телефон, як тітка Ельзе сміх свого чоловіка. Якби я знала, що дід настільки її активує, я б воліла, щоб він не оживав. Я сказала, що почуваюся непогано, але зараз мені незручно говорити, бо я в Міністерстві юстиції на офіційній зустрічі. «Я просто хотіла тобі сказати, що я знайшла одну людину. Він зможе зробити тобі запрошення до України і допоможе з усіма запитами, якщо ти цього хочеш. Зателефонуй мені. Бувай». Від фінансових аналітиків ще ніхто не втікав, навіть гроші.
Я зітхнула і почала переписувати координати дідової військової частини, інші географічні подробиці. «Можна скопіювати фотокартки?» – «Навіщо? Оригінали залишилися у вашій родині». Я подумала, що фотокартки, певне, знаходяться між листами. Але перевіряти це під пильним поглядом Дори не хотілося. «Пошукаю». – «Щось іще?» Я хитнула головою, наче, ні. «До побачення. Якщо ви отримаєте інформацію стосовно цієї справи, ви повинні нас поінформувати. Перед тим, як іти, підпишіть дві типові заяви, вас з ними ознайомить моя секретарка». Добре, що я не стиснула її в обіймах і не почала розповідати про своїх чарівних малюків. Думаю, вона б попросила секретарку викликати мені «швидку» або завела на мене окремий файл. Хоча, певно, він уже є.
Кав’ярня, де ми домовилися зустрітися з нехай медичною, але все-таки сестрою, Терезою, знаходилася неподалік. Я упіймала себе на думці, що моє життя перетворилося на шпигунську стрічку: старі листи, невідомі люди, зустрічі в незрозумілих закладах. Подекуди, коли я виходила на вулицю вранці, було тихо, але лунала музика з відчиненого вікна, мені здавалося, що я – героїня блокбастеру, хотілося розкинути руки та полетіти рятувати Всесвіт або коханого. Зараз мені хотілося вдягнути темні окуляри.