Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Цирк мені не сподобався. У ньому було холодно і страшно, і я більше ніколи не був у цирку, і навіть зараз навряд чи мене заманять туди тілесні принади гімнасток.
Ще дві години тому я сидів в актовій залі нашої школи і нервував з приводу атестату, який мені мала вручити наша директорка. Господи, як же я не хотів туди йти, сидіти поруч зі своїми однокласниками, але Даша мене таки змусила.
— Давай, — сказала вона, — ти маєш хоч останній день побути, як усі.
— Я все життя, як усі.
— Але ж ти нас усіх зневажаєш. Ти ж у нас один такий розумний, а всі інші… - ледь не кричала на мене Даша.
— Тебе ж я не зневажаю, — збрехав я.
— Це тому, що ми трахаємося ледь не щодня.
Якби ж вона тоді знала, що насправді я зневажаю і її. Можливо, її — найбільше. Якби вона знала, то, певно, багатьох неприємностей можна було б уникнути…
Все ж таки я пішов. Наш трудовик Наум Донатович (ось чому мені так щільно засів Коржавін у голові) підганяв всі три випускні класи. Колись він був директором цієї школи, ще тоді, коли у ній навчалася моя мати і мій батько, а потім став звичайним трудовиком, одним з трьох, які вчителювали у нашій школі. Тоді йому було вже за сімдесят, і він не пив, не палив, не крив матом своїх учнів, як то робили і, певно, роблять його колеги, а був почесним вчителем школи, заслуженим діячем освіти, носив орден. Скільки я пам’ятаю, він завжди виступав за збереження традицій у школі, а з тим був головним організатором всіляких випускних, шкільних балів та кавеенів.
Коли ми дружною ордою вламувалися до актової зали, Наум Донатович виловив мене з цього парадного та алкогольно-збудженого натовпу і, підвівши до вікна, за яким потроху насувалася ніч, благально промовив:
— Андрію, я тебе слізно прошу, тільки без своїх штук. Я взагалі-то розумів, на що він натякав, але ніяких штук вчиняти не збирався, тому з виглядом щирого здивування сказав, що я взагалі не розумію, про що він.
Підбігла Даша. Обличчя її світилося так, що мені захотілося вчавити їй у рота лимон. Господи, як же вона мене дратувала! За ці два тижні, скільки ми були разом, я жодного разу не дозволяв їй наблизитись до мене настільки, щоб відчути мене, збагнути, але навпаки, тримав подалі, стежив, щоб її підступна нога не ступила на мою приватну територію і на дюйм, а Даша, сама це розуміючи, тим не менш сумлінно й не без очевидної гордості поширювала всілякі плітки стосовно нашої так званої любові.
Якщо чесно, мені тоді було однаково. На Дашиному місці могла опинитися будь-яка інша. Таня або Свєта. Дашею могла бути Іра чи, в гіршому випадку, Настя. Але була Даша, і моє роздратування щодня лише зростало. Я її зневажав. Я її соромився. І тоді, коли вона підбігла до мене, Наум Донатович, певно все-все розуміючи, глянув мені у вічі й поблажливо відпустив.
— Ну біжіть.
І це «ну біжіть» настільки мене роздратувало, що я просто фізично відчув, як великий ком презирства підступає десь до горла.
Я не хочу з нею нікуди бігти! Я не люблю її! Ми лише два тижні просто трахалися. Ми навіть майже не цілувалися! Наумчику, ти ж розумний дідок, ну зроби щось, чуєш, зроби, не відпускай мене зараз так просто… Не треба…
В актовій залі сиділи мої батьки, вони сиділи і чекали, поки ж я зайду, а я зайду з нею, з квадратною й фарбованою у чорний колір баскетболісткою, вдягненою у якусь надто вульгарну сукню. Цей блядський фасон, ці босоніжки, що чимось нагадують сандалії древніх римлян, з шкіряними зав’язками, які огортають ноги ледь не до колін. Цей жахливий макіяж. Даша, ну навіщо тобі такий вульгарний колір тіней, навіщо стільки блискіток, невже не можна було обійтися без зачіски, без цієї зачіски, яку роблять дружкам на сільських весіллях… о, Даша, а он і твої батьки. Мама твоя, дивись, виблискує золотом… менше посміхайтеся, тьотя Зоя, а то вкрадуть! І тато! О, я знаю як він мене ненавидить, твій тато. Я знаю, що цей відгодований прикордонник, від якого смердить фальшивими паспортами та контрабандним тютюном, вважає мене інтелігентом і педерастом! Вони скоро сядуть десь недалеко від моїх батьків, сядуть і дивитимуться, як їхня донечка отримує диплом відмінниці, і медальку на шию, золоту медальку! А от і Наум Донатович пішов. Не дочекався нас, підганяє, швидше, швидше, дітки, зараз усім видадуть по диплому і відпустять на всі чотири сторони заливати пельку водярою, як то робили всі-всі випуски — заливали у себе стільки спирту, скільки не випивали всі трудовики нашої школи за навчальний рік. Але ми з тобою, Даша, нікуди не поспішаємо, а стоїмо мовчки і дивимось — я безцільно у вікно, де зграя мошок скупчилася навколо ліхтаря, а ти дивишся на мене, не можеш зрозуміти, чому я такий холодний і чому я тебе зневажаю. А просто так, просто тому, що я такий.
— Чому ти такий? — ось ти вже і поцікавилась.
— Я тобі потім скажу.
— Коли ти мені скажеш?
— Потім. Пішли, — і вказав на двері актової зали.
Ну що ж, подумав я тоді, зрештою, мої батьки побачать хоч якусь дівчину. І я був упевнений, що Даша сильно розчарує маму, адже вона так само, як і я, терпіти не може блискітки під очима та сукні такого блядського фасону…
Даша мене обіймала за руку, яка висіла немов мертва. Ми зайшли до актової зали. Заскрипіли фанерні відкидні крісла, всі почали обертатися, дивитися, чи бува це не директорка прийшла, адже всім уже давно набридло сидіти й дивитися на порожню сцену, адже у замовлених кафе на столах стояло офіційно дозволене вино, а під столами кілька ящиків з водярою, цією живильною вологою для майбутніх банкірів, менеджерів та водіїв маршруток.
Кілька секунд, обліплені зацікавленими поглядами, ми стояли й вишукували вільне місце, і коли я вже побачив рятувальну пролисину порожніх крісел зліва від сцени, Даша нічого кращого не придумала, як поцілувати мене у щоку й повести в інший бік від наміченої мною цілі, де також виявились вільні місця. У натовпі я побачив усміхнене обличчя мами та здивоване тата. А за ними, трохи далі, за ними, там, поміж інших батьківських спин, сиділа Маша, яку я просив не приходити, адже було б через що пертися на інший кінець міста. І от вона сиділа у незмінній білій майці, з лискучими засмаглими плечима, з розчарованою чи то посмішкою, чи то гримасою. Вона дивилася не на мене, а на Дашу, вона дивилася, і в ці півтори секунди я зміг розгледіти по її виразу обличчя невдоволеність мною, моїм вибором, невдоволеність атмосферою.
Ми сіли. Прийшла директорка, хтось вигравав туш, запрошували на сцену випускників, урочисто вручали атестати, точніше, лише вкладиші з оцінками. Безпосередньо самі атестати мали видати за кілька днів, щоб ми по п’яні не розвалили школу й не повбивали вчителів, цей атестат був таким собі заручником, який мав контролювати нашу поведінку.
Заручником себе відчував і я.
— Дюш, — звернулась до мене Даша зляканим голосом, — Дю-уш, ти ж мене соромишся!
— Ні, - сухо відповів я під оплески, які лунали у честь чергового прищавого учня, що виперся на сцену.
— Дюш, я ж бачу! Чого ти такий!
— Та нічого, блядь, я не такий! Нічого! Не чіпай мене зараз. ОК? Все, відчепися і не висни на мені!
— Але ж…
— Та все, забудь!
Я був жорстоким настільки, наскільки міг собі дозволити, а дозволити я міг собі в той вечір багато.
— А я тебе люблю… — почала вона плакати.
Я це знав. Я це знав дуже добре, я це чув від усіх її подружок, чув їхні благання ні в якому разі не кидати її принаймні зараз, тому що все це замішано на якихось її психологічних травмах, які нещасна дівчинка отримала ще у дев’ятому класі. І навіть мати її підходила до мене і просила не скривдити її Дашеньку.
