Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія (читаемые книги читать TXT) 📗
Цього року обіцяли, що зима буде лютою. Тому баба Олена поспішала зробити все завчас – вибирала картоплю, щоби встигнути до перших морозів, шаткувала капусту, мастила піч, домовлялася за дрова – все так, як щороку. Благо, Іван, як завжди, грошей вислав, може, й не так багато, та скільки їй, старенькій, треба, – головне, щоб у хаті було тепло та наварено. Так, начебто чекала на синів приїзд кожен день. Все згадувала, як він останнього разу приїхав, нікому ані слова не сказав, з’явився у селі, як грім серед ясного неба. А баба Олена, як побачила його голову у воротах, то ледь не зомліла, ноги відмовилися їй служити, лиш сповзла тихенько на ослінчик та й почала безмовно плакати – така безпомічна, зворушлива, наче мала дитина. А Іван згріб її у свої обійми, аж тріщали кістки, та й сміявся до неї:
– Та що ви, мамо, плачете – син додому приїхав, а ви, замість того, щоб гостину ладити, сльозами подоли мочите?
Та й накривали столи, та й зійшлося півсела до Діжаків, кожному цікаво було подивитися, яким той Іван за кордоном став, а він і не змінився – який був добряга, таким і залишився. Ледь встигав кожному даруночка витягувати зі своїх бездонних пакунків. Нікого не обійшов, кожному щось дісталося. А Олена плавала у новій хустці, мов лебідь – де й дівся біль у попереку та слабкість у ногах…
– А невістку коли привезеш, Іване, до хати, бо матері тяжко самій – стара вже, потребує допомоги. Чи оті ішпанські невісти уже незвиклі до сільської роботи?..
А той лиш віджартовувався та підсміювався:
– Не поспішайте, вуйку. Я як привезу, то вже разом з онуками. А ви тим часом іспанську вчіть, щоб могли з ними шпрехати. Ха-ха!..
Два тижні тоді пролетіли, як мить, і коли Іван поїхав, то бабі Олені стало вдвічі важче. Якось за той короткий час вона призвичаїлася до того, що людно у хаті, що завжди хтось забіжить слівцем перекинутись – колишні Іванові однокласники, чи друзі по технікуму (хоч обмаль їх залишилося у селі – всі повтікали до міста). А деколи просто сусід загляне – розпитати, як там за кордоном життя-буття, і чи багато там наших, і чи говорять вони по-іспанськи, а рідну мову вже, мабуть, забули зовсім…
І розповідав їм Іван, що він там серед своїх, і бідаків наших там вистачає, бо вся чорнова робота – то для українців. І вся артіль його, в якій він працює, – наші заробітчани з гір. І хоч кожен з них намагається мову чужинську щонайшвидше вивчити, та між собою розмовляють виключно українською, бо то єдине, що нагадує їм про рідну домівку. І як зберуться деколи у рідкісний вільний вечір земляки, то кожні посиденьки закінчуються чомусь тим, що всі несподівано замовкають, і дивляться у небо, на зорі, і кожен думає щось сокровенне, а те сокровенне у них усіх виявляється одне-єдине, бо ті ж самі зорі десь світять за тисячі кілометрів над їхніми далекими хатами… І кожному – клубок у горлі, бо як ходили байстрюками українці по світу сто років тому, так і зараз ходять. І нікого там, у світах, не цікавить, чи є вільною та Україна, а чи невільною і від кого вільною, і для кого вільною. А знають лише одне – обездоленим є той народ, який іде у далекий чужий світ, щоб заробити копійчину, лишаючи вдома шматок свого серця…
Була у Івана і своя маленька таємниця – єдина за все життя, яку мав від матері. Не те, щоб таїв, та вважав, що на все свій час. Бо зустрів у тих ішпаніях голубоньку на все життя – і не їхню чужомовну, а просту і рідну українську карооку Оксану, яка так само, як і він шукала по світах, де копійчину заробити. І серце його стискалося, коли вони між собою говорили:
– Тобі б, Оксанонько, вдома сидіти, дітей бавити, ґаздівство вести, а не по світах блукати, як оте перекотиполе.
– Нема у мене дому, Іванку, – казала відверта східнячка Оксана, – сирота я. Мама померла рано, а батько з того горя спився та й незабаром услід за нею пішов. Мене тітка взяла на виховання, а там своїх було четверо. Тому всі тихцем і раділи, коли я з хати пішла. Мені легше, ніж тобі, бо тебе назад рідна домівка тягне, а я – як вітер у полі.
– Нічого, Оксаночко, будеш скоро як справжня ґаздиня – матимеш і рідну домівку, і маму, а про діточок ми подбаємо самі, – і сміявся запальним сміхом, погладжуючи їй живіт.
Про Оксану баба Олена нічого не знала. То за тих два тижні намагалася дати Іванові стільки тепла і ласки (хоч, може, було то якось незграбно, по-простому), щоб вистачило йому на чужині надовго. То білизну йому випере, то мешти його тихенько витре, то почовгає ранесенько до сусідки, поки той ще спить, аби дитині теплого молока принести, щойно здоєного…
А Іван вже заходився порядки наводити – і стріху латати, бо в дощ вже у багатьох кутках текло, і паркан новий ставити, і стайню лагодити… А Діжачка все зводила руки та заклопотано гойкала:
– Та ти ж, сину, додому приїхав спочити трохи, а не від панщини – до панщини…
І ті два тижні промайнули так, що коли хата несподівано спорожніла, то баба Олена геть розчулилась, що аж злягла… Ані не зізналася потім синові, що два тижні з ліжка не вставала – дякувати, сусіди виходили.
… З того часу, як наступала зима, баба Олена завжди готувалася на той світ. Єдине, що її тримало – то це надія, що от-от несподівано з-за паркану, як минулого разу, вигулькне Іванова голова, і вона мусить його дочекатися. Так їй і сусіди казали:
– Ви, бабо Олено, не умрете, аж поки ваш Іван не приїде, бо він вам того ніколи не простить.
І коли часом до неї забігала та ж жаліслива сусідка чи якась родичка, аби дізнатися про здоров’я, чи може чогось треба, то не раз бачила, як стара Діжачка сидить перед ввімкнутим телевізором і уважно слухає новини про все, що діється за кордоном. Для неї ж бо закордон – це та далека недосяжна місцина, де знаходиться її син. І з неї по-доброму сміялися: «Що, бабо Олено, знову політінформація?»
… Цього року зима настала напрочуд стрімко і несподівано. Казали люди, що відбуваються якісь теплові зміни на земній кулі, і ще якісь речі, які Діжачка зовсім не розуміла. Але судячи з того, що розгинатися їй ставало дедалі важче, а ноги напухали і боліли так, що вже без ціпка не могла ступити кроку, то було зрозуміло – цю зиму пережити їй буде важко. Стан здоров’я про це повідомляв раніше, ніж гідрометеоцентр з телевізора.
Тієї неділі до церкви вона не пішла – не мала сили. Гадала, полежить день-два та й покращає. З останніх сил напередодні обійшла нехитре своє ґаздівство – погодувала худобу, прикрила стайню, акуратно поклала обтяті гумаки біля порогу, вернувшись до хати.
Повимітала усі кутки, підкинула дров у піч, протерла на образах неіснуючу пилюку, зняла домашню хустку, фартушок, все ретельно порозкладала на стільці та й лягла собі. Оглянула ще раз задоволено кімнату – добре бо у неї, затишно, охайно, тільки тихо дуже. Але нічого. Треба спочити…
На вулиці потріскував перший ранковий морозець. «І це лише початок листопада, а що буде далі», – гомонів люд, прямуючи до церкви, та горян холодами не здивуєш. Цих загартованих суворим життям людей не здивуєш нічим – ні холодом, ні голодом, ані всесвітнім потопом. Головне – вчасно повиймати зі скринь теплі хустки та кожухи.
Раптом селом пронеслася несподівана звістка: «Ци чуєте, Діжачкин Іван приїхав!». А той ще не встиг ногою ступити з автобуса на рідну землю, як про його приїзд знало півсела.
– Та ж Іван не сам приїхав! Невісту із собов привіз! Матір Діва Пресвята Богородице, та невіста тучна така, що Діжачка, видать, недовго онуків чекатиме.
А Іван, підставляючи руку, щоб зручно було вийти з автобуса, не знав з якого боку дмухати на Оксану, яка несла у своїм лоні їхню діжацьку файту, його, Іванове, дитя, яким він уже марив вдень і вночі.
– Доброго дня, – кивав він землякам услід.
– Як ся маєте, вуйку? Дай вам, Боже, здоров’ячка… А ви все молодієте, вуйно…
– А ти, видать, матері підмогу привіз. Нарешті, дочекалася Діжачка свого щастя!
– Ану, хлопці, біжіть до баби Олени, най пироги на стіл ладить. Дочекалась нарешті дорогого гостя…
