Пластик - Чех Артем (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— А Льоні поблизу ніде нема?
— Спить твій Льоня. Десь у відділку, аспид, цноту свою стереже…
Я підійшов до Леопольда і обійняв його худе, майже ефірне тіло.
— Я вас так люблю, Лємкусе.
Той осміхнувся, потріпав мене по голові, глянув уважно прямісінько в очі й запитав:
— Розради шукаєш? Знаю, знаю… Мої співчуття, синку. Був тут сьогодні Льоня: про тебе питав, взагалі, багато про що випитував. Не бійся, я тебе не видам. Якщо хочеш, можеш залишатися тут: я тобі постелю, кашка-малашка, пивце…
— Дякую, мені є де жити. Ви ж не думаєте, що це я вбив свого батька. І Валєру? — так, між іншим запитав я.
Ну звичайно, він не думає.
— Думаю, — спокійно сказав Лємкус, обережно лаштуючись на пластиковий ящик з-під мінеральної води. — А то чого б ти ховався? Я не знаю усіх причин, тільки здається мені, що вони були не досить вагомі…
У мене по спині пройшла лава криги…
— Як… як ви можете думати, що це я. Та я ж… та ну вас у баню, якого лєшого? Чо б це мені…
— Хіба не ти?
— Ні, не я.
— Ох, пиздиш, братику! — У голосі Лємкуса явно відчувались нотки іронії та якоїсь небаченої до цього неповаги до мене.
— А ось і не пиздю! — ледь не плакав я, знімаючи жовті парафінові напливи з латунного свічника.
А може «пизжу»? Чи все-таки «пиздю»?
І він, бризкаючи на мене слиною, демонічно розреготався.
— Я піду… мабуть, — з гіркотою сказав я і зібрався вже йти, коли Лємкус міцно схопив мене за плечі й почав щодуху трясти!
— Качєлі! Качєлі! І не все ведь погарєлі! — кричав він.
— Та пустіть! — рознервувався я.
— Усе, усе, усе. — Він відпустив мене, показуючи руки, мовляв, не бійся, шутю я так. — Це я шутю так, — сказав нарешті Лємкус. — Хотів подивитися, чи стане тобі нервів?
- І шо? Стало? — безслізно схлипував я.
— Та де там тобі! Я все розумію, хлопчику мій, такий важкий для тебе час. Знаєш, я теж колись переживав смерть близької мені людини…
— Потім розповісте. Мені й без вашої близької людини хріново. Ви краще скажіть, чи не здається вам усе це підозрілим, ну, те, що вбили двох євреїв…
— Більше, ніж підозріло! — крикнув він. — Тут замішано багато чого. Позакидали до кліток усіх, хто міг бути причетним або, що не виключено, є причетним. І тебе хочуть кинути! Ага, замкнути, да-да, Льоня аж піною сходить, так хоче закрити! Аби не псували «обліко морале»! — і він підморгнув мені, наче у змові.
— Ми з тобою будемо, молодий чоловіче, у комплоті!
— В чому? — не зрозумів я. — В компоті?
— В комплоті, у змові себто. Ти і я! Ну, якщо ти десь маєш дах над головою, то нехай і він чи вона, чи хто там, у дідька, тебе прихистив, теж буде у змові разом із нами… Таємниця трьох невідомих…
— Мені не смішно, — сказав я і сів на лаву. Такого я ще не переживав. — Такого я ще не переживав. Я ж до вас прийшов за розрадою, а тепер ось — маю: ви смієтеся з мене, глузуєте, а це що — справедливо, чи я схожий на П'єро, якому можна виписувати потиличники?!
— На кого ти схожий, так це на маленького зацькованого хлопчика, якому, ніде правди діти, потрібна сильна чоловіча рука, — і він знову мені підморгнув, — ходім у келію, мальчік мой, канфетку дам тобі я…
— Та ви що, знущаєтесь?! — закричав я.
— Тс-с-с-с, нас почують. Стіни також мають вуха…
— Які вуха, які стіни, отче, я ж до вас за розрадою, я ж до вас, як до рідного батька, я ж виплакатися хотів, пораду почути, а ви…
— А я, — перебив мене Лємкус, — козел! Знаю, знаю, он тільки що Нателла приходила, казала, що я як той горний казьол, да! а я глянув на неї, перехрестив і відпустив з миром. Сама каза горная. Давай, — інтонація Лємкуса миттєво змінилася на лагіднішу, якщо не пестливішу, — я тобі чаю заварю, а? Бідолашний мій, давай, ходімо…
— Ну да, — погодився я, важко зітхнув, і ми пішли до його келії пити суничний чай.
Лємкус довго розповідав мені про всякі релігійні штуки, конфесійні забобони, Божі заповіді, казав, що якщо його розіб'є параліч, то нікому буде читати проповіді, а завтра намічається хода нечистих, яке організував Третій університет, і що йому треба бути там, і хоч від людей він починає страждати на маніакальний стан, тим не менше, завтра такий день, що має статися багато гріхів і йому доведеться бігати, неначе юродивому по сорок другій вулиці в Нью-Йорку, з великим обрядовим срібним хрестом і кричати, що диявол точить вас зсередини — зупиніться! Або взагалі так: диявол ховається в сирі! Не їжте сиру!
- І твої болі, синку, — додав він, — лише твої болі, адже не зрозуміти ситому голодного, і хоч я намагаюся тобі співчувати й тебе розуміти, однак буду відвертим, що це мені важкувато вдається: у мене гарний настрій, мені несказанно фартить, і я, можливо, проведу ще кілька потрібних обрядів, і звалю звідси куди подалі, може, до Риги повернуся. Вони, я чув, увійшли до цього, як його, Євросоюзу, ну, ти розумієш про шо я тут…
— Розумію, — уже крізь сон сказав я й позіхнув.
— Можеш поспати, як хочеш. Не бійся, сюди ніхто просто так не зайде…
— Дякую, — сказав я і заснув.
Уже крізь сон я відчув, як Лємкус накрив мене вовняною колючою ковдрою…
І снилося мені… Знаючи, що більшість людей терпіти не може, коли розповідають чужі сни, особливо якщо вони не мають нічого спільного з реальністю і не мають наслідків у подальшій історії, одразу хочу застерегти цих людей: усе, що виділено далі курсивом, — зміст мого сну, тому можете сміливо не читати цей уривок, а починати зі слів «А потім я почув жіночій голос…»
І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечіпаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…Діставшись цирку, я скидаю з себе мирське вбрання й одягаюсь у трико пурпурного кольору та циліндр заввишки 75 сантиметрів.І от я бігаю по колу, долаючи повний цикл окружності, себто 44 ярди (якщо враховувати те, що діаметр кола — 13 метрів, що є, власне, 14,22 ярдів), за дві секунди, що є швидше за біг коня (враховуючи окружність і довжину дистанції, тим самим зменшуючи наш уявний градус повороту відносно розміру коня) утричі. Ці нехитрі розрахунки я роблю прямісінько уві сні. Роблю розрахунки, скачу по колу і кричу, немов справжній кінь (хоча, як я вже казав, я швидше за нього): — Іго-го! Мене нахльостують батогами, однак це навіть якось підбурює. Я бігаю, а люди на трибунах аплодують і сміються. Але тут на арену випускають абсолютно голу дівчинку з червоним волоссям, заплетеним у дві невеличкі кіски. На дівчинці написано «Любов». Дівчинка кричить: — Хочеш, я навчу тебе жити? Це стане тобі в пригоді при виборі професії.Я заперечно хитаю головою. Вона продовжує:- Давай навчу! Давай! Вона сміється і кашляє. Її обличчя знівечене великим ротом, з якого виглядає величезний волоський горіх. Мені нічого не залишається, як просто тікати від неї. Адже я її боюся. Так, я розумію, що поки в її роті великий горіх, вона не зможе мене вкусити, але страх, маючи великі (думаю, більші, ніж горіх) очі, змушує піддатися не логіці, а інстинкту самозбереження. І, як на зло, ноги мої стають ватними, а рухи повільними. Я не хочу дивитись назад, проте озираюсь і бачу, як дівчинка женеться за мною, а на її дитячому тілі починає виростати волосся. Лише б устигнути, лише б сховатися! Куди? Ми бігаємо по колу, і навіть директор цирку, сивий і сонний дідусь мене не врятує — мене це бентежить, адже ця дівчинка з написом «Любов» нікому не підвладна. А люди з ненавистю сміються і кричать. — А-а-а-а!!! — кричать вони. У голові моїй шумить, я падаю на підлогу, всипану деревною стружкою і залиту котячою сечею. Дихати важко. І от люди зникають, дівчинка відлітає і лише один прожектор залишається моїм нав'язливим співрозмовником. Він світить білим яскравим світлом просто мені в очі, якими я тільки й бачу це світло. Тепер прожектор світить уже на якогось чоловіка, який гордовито й неквапливо виходить із-за ширми. — Браво! — говорить він. — Бравісимо, — і плескає в долоні, - так ти і є той самий?…Який, до біса, той самий, — думаю я і намагаюсь підвестися. У мене це благополучно виходить. — Мене називають Луанда, — каже Луанда. Він підходить до мене, кладе руку на плече й другою рукою встромлює спицю. Прямісінько в чакру. Насправді, десь у живіт, але у сні я розумію це як чакру. І от він починає співати:
