Duty free - Форостина Оксана (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Їй важко було повірити, що цих людей народили ті самі варвари, які висилали людей у Сибір, ховали у роялях горілку від дружин та на майские малювали білою фарбою різьблені горіхові меблі. Інколи, щоправда, докази волали очевидністю, коли з нетрів квартири з’являлися представники найстаршого покоління — зі специфічною, непідвладною рокам виправкою, із широкими вилицями, у піджаках з орденськими планками поверх затертих сорочок. На тлі їхньої автентичної вимови та пластики було виразно помітно, що ці, молодші, вже нахапалися дзюркотливих місцевих інтонацій, українізмів, полонізмів та інших сибаритських звичок (наприклад, ходить в город на каву).
І хоча тепер вони ніби стали у цьому місті лише національною меншиною, інколи з комплексом вини, саме їм належала влада над найсвітлішими й найчистішими помешканнями, найзатишнішими вулицями, найкращими панорамами. Вони не змовлялися, так виходило саме по собі: багато хто з мешканців оцих найсвітліших і найчистіших помешкань виїжджав з міста — в Німеччину, Штати, Ізраїль, Москву, яка невдовзі також стала закордоном, і залишав квартири найближчій родині або примудрявся — на початках за тіньовими схемами — продавати знайомим зі свого кола. Всі ці операції вимагали певної довіри, адже складалися з фіктивних обмінів, уписувань, хабарів потрібним людям, конвертації грошей у коштовності, переховування коштовностей і загалом дотримання режиму секретності, адже утаєні від держави гроші могли стати легкою здобиччю бандитів, а радянські громадяни, які наважилися на еміґрацію, найчастіше «по єврейській лінії», на останньому етапі багаторічного прощання (з кожною інстанцією окремо й дуже особисто!) ставали практично безправними. Власники аґенції, в якій працювала Ванда, вочевидь, почали здобувати стаж у роботі з нерухомістю ще в ті часи. Їх виказувала російська мова, але не лише вона: радше це була російська мова плюс суміш діловитості, впевненості та навіть нахрапистості, характерної для людей, які вважають довколишній простір своїм, бодай з тієї причини, що дуже добре його знають. Ванда мусила подумки визнати, що вони майже бездоганно орієнтувалися в усіх цих тонкощах — віці того чи іншого будинку, необхідності капітального ремонту та заміни дерев’яних перекриттів на бетонні, графіках водопостачання, тискові води у водогоні (для деяких клієнтів навіть це питання вирішувалося, до того ж — за пляшку, треба було лише знайти мужичка з водоканалу, який мав відповідний ключ), міській топографії врешті-решт. У будь-якому разі — значно краще, ніж претенденти на маклерів «у першому поколінні».
Робота Ванди в аґенції спочатку полягала у тому, аби передивлятися виставлені на продаж через оголошення квартири, знайомитися з власниками та переконувати їх продати квартиру аґенції. Трохи згодом її підпустили й до клієнтів.
До цього вона не уявляла, наскільки запущеним може бути побут людей, яким силою тих чи інших обставин дісталися величезні помешкання з чотириметровими стінами й різьбленими одвірками, з ліпниною й чудернацькими візерунками пічних кахлів. Колись в юності їй доводилося бувати в таких, вони належали її приятелям, тим самим неконвенційним «визволителям», і загалом було видно, що їхні власники не особливо переймаються побутом. З іншого боку, перейматися побутом у ті часи за всього бажання було важко, адже навіть звичайний кран у ванній купувався через знайомих. Так само теперішнє коло її спілкування ставилося до «затишку в домі» вельми відсторонено. Проте тепер вона побачила цілком інший світ: їй доводилося оглядати квартири, схожі на сквоти. Їхні стіни були вкриті якимось симбіозом запаху і кольору, це був той випадок, коли колір стін слугував очевидним джерелом запаху, а насичений запах надавав особливого відтінку поверхні. Отже, запах — смаженої їжі, старого одягу, брудного вапна, сирості й заіржавілих труб, масних шпалер, кіптяви й котів, хвороб і старості, стійкий запах газу на кухні від старої плити, запах тисячі й однієї органічної субстанції, що в’їлася у мозаїку паркету.
Їй також траплялися геть екстремальні місця, як от прибудови-шпаківні на піддашшях («Проходите на останній поверх, далі ще одні сходи, далі проходите один коридор, потім двері і ще один, а там уже наша квартира. Ні, коду на під’їзді нема»), непевні й хисткі, а якщо щиро — геть ненадійні, але безмежно симпатичні через можливість нескінченно розглядати зоряне осіннє небо з вікна на рівні даху. Або підвальні помешкання: внутрішній дворик на Ринку, в якому вона, задихаючись від вологи, знайшла немічного старушка у двох малесеньких кімнатках із мокрими стінами, настільки темними й непривітними, що вони здавалися в’язничною камерою, якби не п’єц, килими на стінах і тумбочка з ліками. Двері з так званого помешкання виходили просто у внутрішній двір, старушок їх не зачиняв, принаймні вдень.
Були й чарівні місця, які геть не надавалися до продажу: неймовірно світле горище із скляним дахом і зграєю голубів, хоча Ванда припускала, що голубів вона могла додумати пізніше. Нещодавно був дощ, і де-не-де через дірявий дах крапала вода у розставлені на горищі старі полумиски. Це була би неймовірна хата, якби єдиним входом (і виходом) на горище не були страшенно вузькі гвинтові сходи і якби власницею не була майже нездатна до нормального спілкування бабуся. Сюди ніяк би не пролізла більш-менш огрядна людина, не кажучи вже про меблі чи будівельні матеріали. Напевно, колись тут був інший вхід, бо якось же потрапили до помешкання стара чавунна ванна, газова колонка, ті ж таки меблі. Але чи все це встановили, ще коли зводили будинок, а чи десь і справді існував та в процесі неодноразових переділів і перебудов назавжди загубився інший вхід (і вихід) — невідомо, а бабця вже не згадає. А якщо й згадає, у Ванди все одно не було клієнтів на купівлю сусіднього (щонайменше на сто квадратів) помешкання, прорубування дверей, встановлення сходів та решту інженерних див. Тож вона залишила замуровану бабцю на залитому сонцем горищі з її примарною зграйкою голубів, краплями та променями у відрах і полумисках.
Ванді тепер часто доводилося говорити про гроші: холоднокровно збивати ціну, закликати до здорового глузду, додавати й віднімати суми боргів за газ та воду, суми на послуги нотаріуса, які залежали від химерності кожного конкретного випадку — з усіма цими розлученнями, домовленостями, бозна-коли зареєстрованими родичами. Найгірше було з великими старими помешканнями: покупці на такі траплялися нечасто, квартири були на ринку доволі довго, і їхнім власникам остаточно зносило дах.
— Мы передумали: мы хотим 30.
— Та ми ж з вами тільки вчора домовилися про 26! Ви ж розумієте, скільки у вашій квартирі затягне ремонт.
Під час цієї розмови вони стоять на величезній закіптюженій кухні, практично без меблів: колись біла газова плита, колись біла емальована мийка і кульгавий стіл. На підлозі чомусь багато цибулі, сушать вони її чи що? Власниця вимагає, аби у корисну площу зарахували антресолі на кухні: колись на них, певно, спала прислуга, там і тепер чиєсь спальне місце, якихось бозна коли зареєстрованих тут ельфів та гоблінів.
— Вы же знаете, что 26 — это слишком дешево. А у нас больше ничего нет. Вообще ничего, все, что на сберкнижках было, все же пропало… Нам же другое жилье надо купить? Надо. Вот вы такая умная, так найдите нам двухкомнатную квартиру за семь тысяч! В центре.
— Пропоную вже.
— Какой этаж?
— Перший.
— Мы не хотим первый.
— Є двокімнатна на другому за сім п’ятсот. Вхід з балкона. Вікна у двір.
— А где мы возьмем эти пятьсот?!
На подразник «где возьмем» реаґує син власниці, запущений чоловік близько 45 років, і десь зі свого кутка, в якому він досі дрімав, мов велика суха комаха, вступає у діалог:
— Мы не можем доложить пятьсот. Где я возьму пятьсот, мне столько не платят. И вообще, сколько они там платят… ходишь-ходишь на эту работу… — Комаха продовжує бурмотіти про щось своє, так і не вилізаючи з кутка.
