Duty free - Форостина Оксана (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Прокидаючись, покидаючи білу фортецю, Елайджа подумав, що єдиним більш-менш раціональним зв’язком між ними могли би бути шотландські предки з маминого боку. З маминого боку були шотландці й голандці, з татового — українці. Хтось із далекої маминої рідні міг теліпатися аж до самого Єрусалиму.
Із цією заспокійливою теорією про ґенетичну, а чи кармічну пам’ять, трохи розчарований банальною розв’язкою, Елайджа сходив зі своїх голандських і шотландських висот і в’язнув у присмерках ранку.
[1999, вересень]
Елайджа взяв відпустку і поїхав із Вандою на гастролі. На превеликий його відчай, під час гастролей їй довелося мешкати в одній кімнаті з менеджеркою, хвацькою жіночкою середнього віку з темним минулим і сумнівним майбутнім. Лише одного разу йому вдалося спати з Вандою: через якийсь збій у графіку вони мусили їхати вночі, в автобусі вона дозволила йому сісти біля себе і швидко заснула у нього на плечі.
До тієї ночі вони взагалі ніколи не спали разом. Якщо не рахувати його кількахвилинних проваль після сексу, по-справжньому щасливо заснути, притискаючи її до себе, Елайджі не вдавалося ніколи. Вона завжди кудись бігла, її завжди хтось чекав, у неї завжди була купа справ.
Поки в автобусі не вимкнули тьмяне світло, він дивився на її відображення у шибі, відчував її дихання, не наважуючись навіть торкнутися її руки. Вони летіли через ніч, за вікном автобуса спала якась Польща, на перехрестях блимали жовтим світлофори, мостами пливли фари і габаритні вогні дальнобійників, Елайджа перестрибував від заграви до заграви, від міста до міста. Він то провалювався у сон, то прокидався від щастя — аж до світанку.
Після повернення щось зламалося назавжди. Невдовзі її група почала писати новий альбом, вона засиджувалася в студії до півночі, він дзвонив на її мобільний, коли вона вже їхала в таксі додому — виснажена, без сил, без бажань. Елайджу почав гнітити їхній зв’язок. Коли він бачив, як її огортає сіра тужлива хмара, то відчував радше відразу, ніж співчуття.
Все стало ще гірше, коли її звільнили з радіо. Насправді вона й раніше дозволяла собі в’їдливі фрази на адресу всієї, як тут казали, владної вертикалі загалом та окремих її представників осібно. Просто цього разу не пощастило: навіть не керівник — дружина керівника обласного передвиборчого штабу чинного президента зателефонувала додому головному редактору й закотила істерику. Жоден із колеґ по радіо її не підтримав, дехто засуджував, що підставила усіх.
Елайджа намагався допомагати грошима. Природно, що Ванда тепер уникала їхніх зустрічей, аби не переживати знову й знову цей ганебний момент.
Формально її відсторонили. На ділі це означало, що на ближчі кілька місяців без засобів до існування залишалися вона, дитина та чоловік, який віднедавна намагався торгувати паленими дисками у кіоску, але істотних заробітків це не приносило нікому, крім ментів, які кришували ту дільницю. Знайомі на інших радіостанціях у місті (скільки їх там було — дві з половиною?) дали зрозуміти, що у цей непевний час людину, яка працює у прямому ефірі, цінують насамперед за лояльність та передбачуваність, адже нічия жопа не є добре захищена, власників та керівників «ефемок» також, а по пальцях дають і не таким зіркам.
Добрі люди допомогли їй влаштуватися ріелтером. У принципі, на таку роботу з вулиці не брали: клієнтів з грошима у місті небагато, квартир, які би задовольняли їхні вимоги теж, справи з власністю і паперами дуже часто вимагали певної делікатності, загалом, це було вузьке коло, в якому чужих не любили. «Чужих» у широкому сенсі цього слова: як і 20, і 30, і 50 років тому доступ до власності на добрі помешкання у ближньому центрі — а клієнтів цікавили саме Добрі Помешкання у Ближньому Центрі, у панельних коробках хай живуть лузери — мав специфічний суспільний прошарок, який у сім’ї та найближчому середовищі Ванди називали, передражнюючи їхню радянську самоназву, «визволителями». Слово «визволителі», або російською освободители, вимовлялося у кращому разі іронічно, у гіршому — вороже. Вони були всюди, проте обидва табори — їхній та той, до якого належала родина Ванди, — трималися на певній дистанції, а в часи Вандиного дитинства зберігали баланс символічної влади над містом. «Визволителі» називали протилежний табір местными (нейтрально) або рагулями (вороже) і навіть у третьому поколінні повоєнних прибульців несли на собі «тягар білої людини», місіонерів цивілізації серед наївних та грубуватих тубільців.
Уже в підлітковому віці Ванда помітила, що взаємні уявлення местных та «визволителів» були сповнені суперечностей: у родинних переказах та міських леґендах вони поставали як варвари, дикуни, що вселялися у найкращі помешкання — поляків, котрі вчасно встигли втекти з міста, знищених під час війни євреїв, депортованих та вбитих українців, — або навіть убивали й депортували задля того, аби вселитися у ті помешкання, проте не могли дати собі ради з найелементарнішими деталями побуту. У цих переказах дружини радянських офіцерів ходили до Опери у нічних сорочках, які наївно вважали вечірніми сукнями, уживали нічні горщики як кухонний посуд та не вміли користуватися біде. Їхні чоловіки, радянські солдати й офіцери, тим часом пізнавали п’яну радість нищення, розстрілюючи автоматними чергами мармур та вітражі. Парадоксально, самі «визволителі» ці міфи не дуже й оскаржували, а деякі навіть переповідали самі й доповнювали деталями з власного досвіду: один із університетських колеґ Вандиного тата розповідав, що вперше побачив унітаз саме у Львові, коли маленьким хлопцем переїхав з мамою та батьком-офіцером аж із Тамбова. Загалом, вони втілювали те, що викликало у Ванди кипучу, до нудоти темну відразу в довколишньому світі: комсомол, стінгазети, військову гру Зарница, сезонне покладання квітів радянським воїнам, конспектування матеріалів чергового з’їзду компартії. Це було їхнє царство, вони справді у все це вірили і навіть отримували задоволення від того, що можуть присвятити своє життя організації гри Зарница. Навіть витіснені на марґінес, вони користали з максимуму влади, як от учителька фізкультури у Вандиній — українській, ясна річ! — школі, стара фронтовичка й ортодоксальна сталіністка чи не з самого Підмосков’я, у вічному темно-синьому спортивному костюмі, з вічною пуделячою завивкою на голові і вічним свистком у роті, невтомна у патрулюванні шкільних коридорів під час перерв. Її тотемом, безперечно, був Соловєй-Разбойнік, цілком можливо, що вона навіть була його черговим утіленням і намагалася приборкувати хаос, аби спокутувати кармічну провину. Свистом вона розганяла, мов привидів, курців по сусідніх брамах та галасливі зграйки молодших класів, а несамовитим криком переслідувала занадто коротку шкільну форму, занадто тонкі колготки, недбало пов’язаний піонерський галстук, відсутність комсомольського значка, сидіння на підлозі та — горе грішницям! — манікюр. Вона вірила кожному офіційному слову партії, вірила, певно, дужче, ніж вірив сам собі товариш Андропов.
Помешкання, в яких жили «визволителі», були одним із головних символів їхнього привілейованого становища. Щоправда, всередині також існувала кастова система: разом із цивілізаторами свого часу приїхав пролетаріат, якому дісталися дешеві робітничі будинки на околицях, переважно північно-західна смуга між центром та пізнішими радянськими новобудовами, у кращому випадку — спорожнілі будинки на території міжвоєнного єврейського району. Ці околиці, єврейські й довоєнні пролетарські, швидко набули духу слобідки з її універсальними цінностями: побутовою теплотою, голосними сварками, бійками, взаємною підтримкою — надто серед жінок, надто перед лицем чоловічої алкогольної аґресії, сусідськими застіллями на подвір’ї у теплу пору року, наприклад, на 9 травня, бандитськими розкладами і бандитським же кодексом.
Саме російськомовні ровесники — сусіди, приятелі з музичної школи — були постійним каналом рідкісних записів американських та британських рок-груп, інколи на платівках, інколи на касетах чи навіть «бабінах», а батьки деяких із них виявлялися цілком притомними і непафосними типами, подекуди навіть із волоссям, довшим від загально толерованого рівня. Головне, що вражало Ванду: вони тримали якийсь самвидав у місцях, де його міг легко помітити випадковий гість, не боялися вимовляти ім’я Солженіцина при відчинених вікнах і взагалі обговорювали речі, про які вдома у Ванди згадували впівголоса та втягнувши голову в плечі. Ще одне прикре відкриття, яке Ванда записала собі десь на підкірку й про яке намагалася не думати, полягало у тому, що їхні, «визволительські», жінки загалом краще виглядали, навіть за загальної вбогості, вбогості матеріальної та вбогості естетичної. З іншого боку, «наші» жінки були далеко попереду у побутовій зарадності, зокрема — смачніше й вигадливіше готували, й маминою таємною втіхою було ділитися нехитрими кулінарними рецептами з тими мантелепами, що, живучи у Львові, опанували лише два види випічки — кекс із пакета Лимонный та кекс із пакета Шоколадный… Дехто з її знайомих йшов далі: купував прикраси у національному стилі у магазині народних промислів «Художник», їздив у напівлеґальні фольклорні експедиції в Карпати, передплачував україномовний журнал «Всесвіт» і взагалі — виказував непідробний інтерес до культури тубільців.
