Навчи її робити це - Малігон Анна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
«Ішвара перекладається з санскриту як «господь, повелитель» – Isvara. Це філософська концепція в індуїзмі, яка означає «повелитель» або «верховний повелитель», тобто Бог у монотеїстичному розумінні або іштадевата в моністичній філософії адвайта. «Ішвара» також використовується в значенні «правитель» або «пан». Термін вживається і в буддизмі, наприклад, в «Авалокітешварі» – для позначення могутньої, але не всесильної істоти». Разом з тим «Ішварі – форма жіночого роду, яка вживається щодо жіночого божества, особливо в шактизмі. Символ двостатевого бога з лотосом і змією». Двостатевий Бог, чи пак Богиня-з-лотосом-і-змією – ось те, за що Ліза мала би зачепитися. У Марти була Ішвара, яка зробила з неї неймовірно досконале чудовисько. Собіподібний витвір. Тепер у Лізи є своя Ішвара – Марта, яка теж трансформує її у… гермафродита. Вони скрізь. Вони серед нас. «Гермафродит – міфічна істота, що сполучає в собі чоловічі та жіночі статеві ознаки. Гермафродитні божества, пов’язані з міфом про народження, трапляються на багатьох єгипетських пам’ятниках, наприклад, на п’єдесталі одного з колосів у Мемноні. Гермафродит з’являється внаслідок застосування символізму числа 2 у стосунку до людської суті, що створює особистість, творчу цілісність, незважаючи на її подвійність.
В Індії це подвійна істота, у якої дві статі об’єднуються в єдину особу. Міф про гермафродита відомий і в доколумбовій Мексиці, де відомою є фігура Кецалькоатля, бога, в якому об’єднуються закони протилежностей і різних статей. Гермафродит є богом, що породжує нащадків. Він тісно пов’язаний і, безумовно, ототожнюється з архетипом близнюків.
У психологічному сенсі концепція гермафродитизму є формулою «загальності» або «об’єднання протилежностей». Іншими словами, вона висловлює в сексуальних і, отже, більш очевидних термінах ту основну ідею, що всі частини протилежностей складають загальне ціле з одиничністю. Змія! Підступна руда зміюка! Прокралася в її затишне кубельце, щоб реалізувати свої хижі наміри. Отруїла, запустила кігті, щоб породити нащадків. З ким вона зараз? Шукає наївних овець, щоб зробити їх своїми близнючками? А чи приносить нову жертву своїй божественній Ішварі? Хто став жертвою, хто? Ліза прислухалася – здалося, ніби ключ ворушиться в дверях. Але то, напевно, сусіди повернулися з пізньої гулянки. Наважилася вийти на балкон – о диво! – там самотньо стояла ціла-цілісінька пляшка «віскаря». Оце так знахідка! Те добро, певно, лишилося ще з їхньої із Максимом бурхливої ночі. А може, то ще один подарунок від привида, того, що приніс їй сині троянди. Ліза швидко схопила пляшку і почала відкривати. Якщо її таки задумали отруїти, то хай буде так. Відкривши, зробила кілька ковтків і ледве допленталася до дивана. За вікном вибухали феєрверки. Ноут «заснув», і в кімнаті стало ще темніше. Ліза дивувалася, що вона ще досі жива. І чи була вона колись хворою? І де поділися її надокучливі напади? А що, як вона уже давно померла, просто сама ще не може цього зрозуміти? У голові зашуміло, в очах затанцювали великі граціозні змії зі смарагдовими очима, заметушилися паперові ляльки, шукаючи свій паперовий одяг… Раптом де не взялися кольорові будиночки Праги – під музику, то блідий хлопчина блаженно грав на лютні, а за його спиною коливалася чиясь напівпрозора постать. Ось вона вийшла – манить рукою, кличе: біле вбрання на вітрі злегка розвівається, водорості блищать у довгих темних косах, а в очах – безпросвітне горе… Це донька мірошника вийшла з потойбіччя, аби забрати з собою першого, кого зустріне.
…Сонячне світло вдарило їй у виснажене обличчя, коли вона повернулася на бік. Так і проспала майже до обіду – лицем у подушці. Насилу встала, примусила себе вмитися. «Доброго ранку, Єлизавето Максимівно! Як не крути, а ти все-таки жива. Тому – давай, обмивай шмарклі і йди писати пояснювальну. Життя триває. Іди отримувати слонів!» А у дзеркалі – чорна мара з темними колами під очима, розпатланим волоссям і гидким настроєм. Ліза раптом засміялася гірким зловтішним сміхом. «Оце тобі! Начувайся! Сама себе довела до такого стану, дурна корова. Ти не сильна і не слабка. Ти ніяка, а це ще гірше. Сильні стають домінантами. Слабкі підкоряються, або ж здаються і йдуть. А ти – ні серед тих, ні серед інших. Бо сама не знаєш, чого хочеш. Навіть здохнути не змогла по-людськи!» Подивилася на пачку снодійного, що валялася на підлозі. Ще раз болісно усміхнулася, прибрала. Сяк-так привела себе до ладу. Знайшла в холодильнику молоко, зіпсоване, зате схоже на кефір. Додала цукру, розмішала. Понюхала, сьорбнула – гівно-гівном, але треба якось то в себе влити, бо сили не вистачало навіть на те, щоб вийти з дому. У животі загуділо, і Лізу мало не знудило. «Пий, скотино, пий! Насолоджуйся!» І ось якраз настав час захлинутися, бо ключ у дверях заходив ходуном. Ліза тихенько підійшла і подивилася у вічко. Те, що вона там побачила, викликало у неї суперечливі емоції, сплетіння подиву, ейфорії та відчаю. Там, потойбік, стояла Марта й натхненно копирсалася в замковому отворі. Марта, її гаряча довгоочікувана Марта, жива й здорова! Тільки… з виголеною головою. Ліза забула про свої запаморочливі жахіття, їй захотілося швидше обійняти Марту, розказати, як їй було страшно без неї. Вона відчинила двері і… якусь мить вони стояли, округливши очі, а потім з вереском кинулись одна на одну і зчепилися намертво. Ліза, ледве опам’ятавшись від довгого поцілунку, нарешті витиснула з себе докірливий напівшепіт:
– Мартусю, на що ти себе перетворила?
– А ти? Що тут відбувалося, можеш пояснити? – Марта прискіпливо оглядала розпанахану Лізину футболку.
– Я… Я мало не здуріла. Ніколи більше не залишай мене.
– Ну ти чудиш, мать! Та я ж – ось вона, наче й нікуди не рушала. У мене телефон, до речі, свиснули. А то б подзвонила, не віриш?
– Вірю, Марто. Я тобі завжди вірила.
– А перевірити не хотілося? – зіщуливши око, Марта зиркнула на Лізу, від чого в тієї кров перетворилася на кип’яч.
…Доки Марта приймала душ з дороги, Лізу трусило й хилитало. Ні, вона нічого її не питатиме, хай усе буде, як і було. Їй добре з Мартою, хай хоч сто чортів ховається у цій вогнепальній дівчині. Тепло, темрява, затишна павутина прив’язаностей… І, можливо, хоч маленький куточок, хоч одненький клаптик душі, відведений особисто для Лізи. Він таки існує, правда ж? У відповідь – лише шум води.
– А ось і я! – і знову легкі краплини, які хочеться збирати губами й складати у себе, наче коштовності у скриньку.
– І все ж… Навіщо ти позбулася мого коханого волосся?
– Ну все тобі треба знати! Інше виросте, не переймайся. Я ж не стала схожою на скінхеда?
– Ти стала схожою на ельфа!
– Це втішає.
– Забула тобі сказати. Тут до нас незваний гість унадився. Заходив, нічого не вкрав. Якби не речові докази, я була б упевнена, що наснилося. Тільки он, диви, – Ліза показала на вже зів’ялі троянди на журнальному столику.
Марта щиро засміялася.
– Ой, ну я не можу з тебе! Ага, налякалася?
– То це ти приходила?! – запитала Ліза дещо роздратовано. – Ну, молодець! Добре зробила.
– А ти отак із моїм подарунком!
– А звідки мені знати, хто тут шастає? Ти хоча б записку залишила. Або вже розбудила б мене.
– Кого розбудила? Мертве тіло? Та ти валялася в розібраному стані! Я тільки коли пульс намацала заспокоїлась. Скільки ти днів пила? Судячи з пляшок – не просихаючи. І, головне, з якої нагоди?
– Послухай, Марто, ти ж не все мені розповідаєш?
Марта насупилася. Ліза почала грати не за правилами, і це її не тішило.
– До того ж… – продовжувала Ліза, – ти так і не пояснила, чому не залишила мені записку.
– Очі не треба заливати, тоді б побачила!
Марта підійшла до столика, взяла конверт, що лежав поруч із квітами. Витрусила з нього ляльок, а разом з ними випала крихітна листівочка. Вона простягнула її Лізі:
– На, читай! – і самовдоволено пхикнула.
– Я… не помітила. Я не могла порпатися в тих…
– Читай! – підвищила голос Марта.
