Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (читать книги без сокращений .txt) 📗

— Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу.

Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.

— Та ні… Хай у мене буде.

От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.

— А чого ж усе рожеве? — спитала Орися.

— Бо донечка буде, — упевнено відповіла Маруся.

— Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися.

— Анжелікою назву, — притулилася до мами Маруся. — Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила.

— Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!

Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла:

— Не плутайте мене… Дівчинка…

— Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. — Богатир! А красень…

— Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді?

— Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди.

Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки.

— Оце, синочку, ти тепер моє намисто.

Акушерка розсміялася.

— Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого… Чоловік є, піднімете.

За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.

Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися.

І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зданих читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила…

— Ма-а-а-мо! — перелякалася. На підлогу опустилася. — Ну, все! Помру!

Не померла. Поки прудка Маринка вихором змоталася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в контору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як написано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка натужилася і без зволікань та болю за кілька хвилин народила галасливу дівчинку.

— Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! — зраділа школярка Маринка.

— А Стьопа… Стьопа вже знає? — спитала Тетянка.

Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча — змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у простирадло, дала Тетянці у руки Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо.

— Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про нього я забула, — призналася Маринка.

— Так бігом! — наказала Ніна Іванівна, і дівча дременуло чимдуж.

Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав…

— Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Маринка.

Озирнувся.

— Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема.

— А як же мені вас звати? — розгубилася Маринка.

— Степаном зови, — відповів. — А чого треба?

— Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде!

І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".

— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно.

Маринка озирнулася.

— Чого вам?

— Іди сюди. Спитаю щось по секрету.

Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.

— А ти її бачила?

— Кого? — не зрозуміла Маринка.

— Ну… Дівчинку малу… Що народилася.

Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:

— А ніс у неї… З горбом чи…

— Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!

— Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки.

Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.

— Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…

— Для чого? — питала Маруся.

— Для життя.

— А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.

Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.

— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.

— А я б назвала Жоффреєм.

— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?

— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.

— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

— А що є? — На чоловіка суворо глянула.

— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.

— А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.

— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.

— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!

— І хіба погано? — не зрозумів.

— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.

— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?

— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.

— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.

— До матері схожу, — Маруся йому.

— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

— Ні, Льошо. Сама піду.

— Так і я з тобою.

— Ні, — знову. — Сама хочу.

— І… чому? — не втримав образи.

— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.

— Коли?

— Давно, ще до того, як Юрко народився.