Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (читать книги без сокращений .txt) 📗

Око недобре примружила.

— Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!

Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.

— А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе.

У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:

— Залазь! Вже їдемо!

— Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині?

— Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.

Вантажівка від'їхала.

Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй — все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік — як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами…

Зітхнула. Пішла вулицею.

Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.

Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.

— Здрастуй, Маруся…

— А-а, німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла?

Голову опустив.

— Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…

Розсміялася.

— От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?

— Зрозумів…

— 1 щоби…

— Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…

— Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?

— Та прости…

— Не прощу!

— Хочеш, кину Тетяну?

— Он як!

— Хіба дочекатися, поки дитя народиться?

— Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?

— Та кажу ж — прости…

Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.

— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!

— Добре…

Ще крок зробила.

— Прощавай, Стьопо…

— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.

Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.

— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.

У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:

— Все! Більше не можу! Спати буду!

Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:

— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.

— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.

— Тобі вивітрилося, а мені тхне.

— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.

— Ні!

— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.

— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!

— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.

— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.

Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.

Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…

— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.

Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:

— Гей! Хто-небудь… відгукніться…

Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.

— Без якої черги ⁷— розгубилася Маруся.

— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?

— Коли?

— Та як ще малою була! Нащо?

— Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

— Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:

— Коти, дівко!

— Боюся!

— Так найми собі помічника, як така боягузка!

— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…

— Як посміла?! — закричала баба.

— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…

— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.

— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?

Маруся ще більше перелякалася.

— Сховала…

— З шиї зняла?! — розлютилася баба.

— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.

Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.

— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.

— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.

— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…

— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

— Чому?

— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…

— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала: