Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
– І шапку, – почулося з-за дверей.
Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:
– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.
Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.
– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.
За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.
– Заходь, заходь, дитинко, – донісся ніжний голос із кутка, де на низенькому ослінчику сиділа згорблена бабця, яка скубла курку.
Стара поманила дівчину до себе рукою, до якої прилипло біле пір’я.
– Я Миколчина бабця. Марина, – Людочка здивувалася, що стара не захотіла традиційно для цієї місцевості її обняти й поцілувати. – Сідай!
Сиділи у тиші, яку порушував ритмічний цокіт великого годинника. У хаті баби Марини було тепло, затишно, спокійно. Акуратні смугасті ряденця вкривали підлогу, чистенькі каструлі й казани стояли рівними стосами на полицях. Особливо Людочці сподобався мисник. Такі вона бачила лише в музеях. На ньому, наче в магазині елітної порцеляни, примостилися розписані керамічні тарілки, тарілочки, горщички, глечики та чашки. Людочка почала розповідати про себе, про своїх батьків, про те, як вони з Миколкою планують жити.
– Я задоволена, що він обрав тебе, – тихенько сказала бабця Марина.
– Я також, – сказала Люда й відчула, що бреше.
Старенька метельнула злегка головою.
– Але я не задоволена, що ти обрала його.
Бабусі Марині було вісімдесят дев’ять років. Не мала жодного дірявого зуба, а волосся зберегло каштановий колір і густину, яким позаздрили б молоді модниці. До того ж, на відміну від інших мешканців села, бабця Марина була особою харизматичною.
– Вона в нас із якогось-там роду… Але ніколи про це не говорить, – з долею іронії розповідав про бабу онук. – От дід у мене був, ото дід, – описував із захватом. – Шкода, що ти з ним не встигла познайомитися.
– А що за рід? – хотілося більше дізнатися саме про бабцю.
– Та Бог її знає. Дід іще той був стрибайчик, – Микола розплився в широкій усмішці. – Коли йому було вісімдесят, а бабі шістдесят сім, вона його впіймала з сорокарічною. Уявляєш? Кажуть, тут півсела – дідові діти.
– Що ж тут веселого?
– Та, кажу, молодець дід, боєць. У вісімдесят років сорокарічну шкварити. Дід усе життя на пасіці. Здоровим і помер. Нічого не боліло. Двох років до ста не дожив. Дружину собі примусово взяв… Не давалася йому… Не того, казала, ти поля ягода… А він таки домігся свого… – Микола сидів біля полумиска смажених чорних зернят, розповідав Людочці про діда, смачно спльовуючи шкаралупу на підлогу.
Дівчина осудливо дивилася на таке свинство. Микола простежив за її поглядом і, простягнувши руку кудись за спину, вийняв звідти віник, а тоді демонстративно потрусив ним у повітрі. Потім кинув його на місце й продовжив лузання.
– Ходи, нівєста, плаття міряти, чого баламбаєшся без діла, – закричала що є духу Олена, грюкаючи в шибку знадвору.
Люду повели до сусідки, вона так і не второпала, чому саме туди. У невеликій кімнатці зібралося чимало молодих і не дуже дівчат, що гомоніли й перебирали біленькі букетики, різноколірні стрічки, рушники й хустинки з різноманітними візерунками й орнаментами. На ліжку, розкинувши кінці, наче руки, лежали три тернові хустки.
– Вибирай! – наказала одна з дівок Людочці, лиш та переступила поріг.
Люся насупилася, показуючи, що не виконуватиме накази незнайомок.
– Мені не подобається жодна. Це ваші? Хочете моєї поради? – Людочка вдавала з себе леді, але нахабний сміх дівчат звів нанівець намагання видаватися інтелігентнішою за них.
– Мені ще зарано, – сміялася та, що звернулася до Людочки, а за нею гигикали й інші. – Хоча, якби тебе тут не було…
Раптом дівчата замовкли, поглядаючи на Олену, яка вставила своє слово:
– Ти, Оксано, тут свої права не качай. Ти лише дружка. А виступатимеш, то й дружкою не будеш. Не схотів тебе Коля. Він у нас тепер городський.
– Ага, схотів оцю тлю, – Оксана тицьнула пальцем в бік Людочки, яка оніміла від її нахабства. – Ну, подивіться, подруженьки, на мене. Моцна, роботяща, в господарстві усе маємо, – розвела руками й показала на шафу й телевізор, ніби це й було усе її господарство. – Він іще лікті кусатиме. Людочка подумки погодилася, що хтось там кусатиме лікті, їй хотілося якнайшвидше йти звідси, вона була зробила крок до дверей, як її перехопила Олена.
– Давай плаття! – скомандувала до Оксани. – Зараз будемо мірятися, – це вже до Людочки.
З іншої кімнати почулися примовляння, на кшталт молитви чи мантрів:
– Боже, Боже, яка краса! Як у принцеси!
Оксана вийшла до загалу, її обличчя видавало внутрішній екстаз. Де й подівся ворожий настрій, вона погладжувала однією рукою купу нейлонових мереживних хвиль. Жужа, уздрівши витвір базарного «от кутюра», мало не зомліла. Синтетична тканина вульгарно виблискувала, рукави були такі широко-круглі, що дівчина не уявляла, як у таких можна буде їсти чи пити, чи бодай поворушити рукою. Вона не хотіла натягати цей несмак, але що поробиш, під гучні оплески й зітхання дівчат таки вбралася. Сукня виявилася на кілька розмірів ширша, ніж потрібно.
– Хто ж знав? Ми найменше взяли… – ніяково виправдалася Оксана. – Тут іще є пояс.
Рвонула до шафи й витягла білий шматок тканини, який Людочка підперезала на талії. Вигляд Жужа мала жахливий, як на її смак. Спідниця сукні нагадувала за розмірами бочку. Ні, не бочку, а пухову ковдру. От якби людину обгорнути тричі пуховою ковдрою у районі стегон, вона б виглядала так, як зараз Жужа. Навколо лунали суто позитивні відгуки: «Так пишно!», «Гарно, коли широченько», «Стільки рюшок», «Ніби задовга». Остання фраза різонула по серцю, бо саме довжина сукні подобалася. Вона була у саму підлогу, а тому за наявності підборів…
«О Боже!» – заплющила очі наречена, коли отара дівчат заходилася підшивати поділ плаття. «Це ж імітація весілля», – без емоцій думала. «Нехай тішаться», – продовжувала думки, коли їй до голови чіпляли величезну корону-вельона з довжелезною фатою. Побачивши себе в повному костюмі, Людочка розреготалася, тицяючи пальцями у дзеркало шафи, качалася по ліжку, тріпала ногами в білих дерматинових черевиках на грубих підборах.
– Це в неї істерика, – вирішили дружки й допомогли «нівєсті» роздягтися.
– Мене мама не впізнає, – резюмувала Люся й знову залилася сміхом.
– Аби тебе наречений упізнав, – додала Оксана.
Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».
