Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Щоправда, я дуже часто нудьгую й кажу одну й ту саму заяложену фразу: знову те саме. Під цим я розумію і свою пустельну двокімнатну квартиру, вікна якої виходять на густі зелені крони дерев, і мій улюблений Голосіївський парк, який упритул стоїть над асфальтною смугою проспекту, з другого боку якої мій будинок і мій балкон. Знову те саме. Останнім часом я посміхаюся, коли згадую ці слова, вони настільки звичні, ніби для диктора новин фраза «добрий день», якій він не надає особливого значення. Ці слова приносять певне полегшення, бо я ніби примирююся з тим, що не здатен здійснити вчинок, про який ніколи не мислив.
Вино дуже добре, люблю відчувати його присмак у роті, навіть після кількох ковтків, коли воно зігріло мою середину. Мене непокоїть мій внутрішній штиль, таке враження, ніби я приречений назавжди існувати подібним чином, немилосердно бути собою, нездатним вилізти з власної шкіри, змінити свою личину чи народитися заново. Проте знаю багатьох, хто постійно змінюється, шукає для себе все нове, і постійно вражає ближніх подібними витівками. Вайлд дуже точно сказав: дайте людині маску і ви дізнаєтеся, хто вона насправді. Ніколи так не міг: це те ж саме, що лягати спати затятим православним, а зранку прокидатися запеклим католиком. Є такі диваки, які на таке здатні. Один мій знайомий, який пише роботу з антропології східної патристики, зовсім невинний на перший погляд і попри те, що гомик, — кілька років тому заснував у Києві осередок буддистів. Йому кажуть: «Макс, ти ж водяру глушиш, як компот, жереш м'ясо, як Пантаґрюель, і дупа в тебе чутлива… до чого тут буддизм?», а він їм (оце так відповідь!): «Будда залишив цілу купу положень, я з них вибрав біля тисячі, які нам підходять, — і жодних проблем».
Як усе просто! Це лише в мене — здохлі мухи у віконній рамі.
Простирадло й подушка — мокрі від поту. Біля вуха гудуть комарі, б’ю себе по щоці й пальцями скочую по шкірі нікчемну комашку. На вказівному — його розтерте тільце й червоно-чорна смуга моєї крові. Долітався. Прокинутись серед ночі, коли гудуть комарі, — це ніби потрапити на лінію фронту. Нікчемні, непомітні, мацюпусінькі, пискливі месершміти кружляють над обличчям, ось він заходить із правого боку, пілотує, нікчема, мабуть, на мій лоб, я непомітно, аби не злякати цю скотину, витягую з-під ковдри праву руку й себе по лобі — шльоп! — промазав. Їхні монотонні неприємні атаки деколи нагадують слухання пінкфлойдівського концерту «The Wall» у крутих стереонавушниках: там є одна фішка, коли вертоліт перелітає з правого вуха в ліве. Підводжуся з ліжка, намацую вмикач — клацаю, здригаюся від різкого й неприємного світла. Придивляюся до стіни біля ліжка, але кілька секунд нічого не бачу. Примружую очі й помічаю п’ятьох комарів, які розмістилися неподалік один від одного. Примірююсь до них, починаю швидко їх давити, від чого на шпалерах залишаться кров’яні плями. Трьох вдається вбити, але інші тікають із під самої пучки пальця й летять під стелю. Ліньки з ними возитися, знову лягаю й пробую заснути. Скотина пілотує… шльоп!
За вікном поволі розвиднюється: мряка відступає, наповнюється досвітньою синявою, котра з часом встає все більше світлою, поки небо остаточно не наливається прозорістю й чистотою, а ранкова тиша не наповнюється пташиним щебетанням і гулом автомобілів. Шльоп! Знову промазав.
В мене перемішалися дні й ночі, зсунувся режим харчування і набрав чорт знає якого ритму. Про себе все більше нагадує неприємним болем шлунок; дається взнаки хронічний гастрит, до якого я звик ще зі студентських років і через який не можу їсти улюблені страви, скажімо, щавлевий борщ. Пригадую, кілька років тому мене запросила в гості знайома викладачка (але в нас так і нічого не вийшло), яка писала дисертацію з історії, здається, про часи Феофана Прокоповича. Вона пригощала мене щавлевим борщем. Я радісно вигукнув:
— Щавлевий борщ!
Вона:
— Чому щавлевий? У нас цю страву називають «зелений борщ».
«Не все одно? — думав про себе, головне, дорогенька, що це надзвичайно смачно». Але… вдома на мене напала швидка і залишок дня я провів, курсуючи між письмовим столом і туалетом. У ті жахливі хвилини я кляв як попало: дурнуватий борщ, дурнувату викладачку, Прокоповича, вірніше, балачки про нього, і взагалі — все, що міг тільки згадати. Можливо, мені треба одружитися, але в жодному разі не з викладачкою!
Хоча б годину поспати, хоча б годину…
Дощу не було, мабуть, цілий місяць. У голові рояться всілякі дрібні думки, намагаюся проганяти їх, силкуюся думати про тебе. Не уявляю твого обличчя, маленька дівчинко, в теплу пору року, оскільки ми бачилися тільки в січні; пригадую твій почервонілий носик, холодні щоки, як я брав їх у свої долоні, ще пригадую твої злегка розтулені холодні губи, які шепотіли і я їх цілував. Не знаю чому, мені завжди подобаються жінки влітку, коли від спеки їхні тіла розморено-пишніші, коли на засмаглій шкірі виступають краплинки поту, а губи прагнуть прохолодних напоїв. Люблю спостерігати за жінками влітку, особливо за їхньою ходою, коли в м’якому ритмі ніжно розгойдуються їхні розкішні тіла.
Ніколи не бачив тебе влітку… більше не маю сил лежати й думати.
Підводжуся кволий і розбитий, ніби старий дідуган, тіло якого вже давно померло, але підлий дух ще тримає його на білому світі, змушуючи з великими зусиллями пересуватися, ковтати їжу, випорожнюватися, набридати своїм існуванням іншим. Таке враження ніби від цього нестерпного тепла поволі втрачаю свідомість, мозок розкладається, біохімічні елементи групуються, в голові все перетворюється в тухлятину.
На кухні ліниво нарізаю на рівні тонкі скибки хліб, намащую їх маслом, ставлю чайник для кави. Пригнічений стан мене навіть не бентежить; ніяк не можу його подолати, мабуть через те, що не розширюю простір свого існування, а значить не набуваю нових вражень від знайомств із цікавими людьми. Я ніби топчуся на місці, чи, як супутник, що прив’язаний до своєї осі, обертаюся звичними шляхами, вештаюся знайомими вулицями, сідаю в ті ж самі тролейбуси, чи повільно повзаю, як равлик-павлик. Залишаються книги, але й вони не викликають у мене особливого ентузіазму. Щоправда, один-два рази на місяць намагаюся заходити в книгарні, аби погортати улюблених авторів, виданих у пристойному вигляді, чи подивитися на книжкові новинки. Проте до купівлі не доходить — думка про те, що це треба буде читати (не зважаючи на неторкнуті книжки, якими завалений мій письмовий стіл) викликає в мене справжнє страждання.
Я ніколи не подорожував, ніколи не покидав Україну, тільки єдиний раз, ще в дитинстві, їздив з батьками в Крим, але про це пам’ятаю туманно. Ми десятилітні з Аллою (дочкою сусідів) без трусиків, погано поставлені намети на брудному піску, потім, здається, кілька днів шторму, велетенських хвиль, а ще обіди в жахливій їдальні, пенсіонери-буряти (як сказала мама), що пригощали мене морозивом, кожного дня п’яний у дим тато, і моя мама, яка любила прогулюватися в горах із батьком Алли. Але найбільше пам’ятаю, дорогу додому на наших 3-х «Жигулях» і Алиній 21-й «Волзі», коли ми з Аллою, сидячи в моїй машині на задньому сидінні, виставляли свої голі дупи водіям, що їхали за нами. Павлику, так не можна, Павлику, — сварила мене матір. Алла хихотіла від задоволення (це ж її була ідея!), коли мене покарали, і дражнила: «Павлик — равлик», «равлик — Павлик». Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер’єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані. Уяви: ти і я — тільки ми самі — й подорожуємо. Карпати, гуцульський регіон, місцева смачна кухня, потім куди? — можна на Полісся, Шатські озера, білі гриби, копчений вугор до пива. Тільки ти і я… Мої мрії, якби на них міг подивитися сторонній, мабуть, були б схожими на марення шизофреніка, який присвячує себе світові своєї розбурханої уяви.
