Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Бог дарує нам сни про осінь про сніг про морозиво люди гово-* рять у снах віршами часом прозою люди говорять у снах так як говорять насправді люди вирішують в снах більші та менші справи.
У снах для Дарини починається інше життя. Реальність, зовсім не схожа на денну. Сьогодні уночі Дарині наснилося, що у неї є свій сад. Вона садить духмяне зілля, присіла та вкладає у рівчачки довгасті, округлі насінини. «Щоб зілля проізростало». Вранішнє сонце припікає спину, Дарина наспівує незнайому пісеньку — слова
та мелодія самі прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chives they grew to Jill the empty spaces in her heart...in my heart... 1
Дарина мружиться від сонця і прокидається. А наступної ночі їй сниться, що вона їде в подорож до Італії, і маленький літак злітає з поля, порослого розквітлими конваліями. А ще наступної ночі сниться мамина голова, відрізана від тулуба, набагато більша за звичайну людську голову, з чудернацькою висохлою шкірою воскового кольору, яка нагадує на дотик цигарковий папір. Дарина кладе голову на подушку на канапі й сідає поруч. Вона не знає, що робити, відчуває збентеження, а також відповідальність за голову, що залишилася без тіла. Завжди щось залишається, часом залишаються тільки голови, і що з ними робити, невідомо.
Пригадує: тіло, що втрачає пружність, соки, тіло, що виснажується і спотворюється. Тіло стає вузлуватим і повільно вмирає, як дерево. Тіло перестає бути красивим, воно перестає врешті-решт нагадувати саме себе. Тіло позбувається своєї тілесності, вивільняється від неї та зникає. Це оболонка, це наче шкірка, яку змія скидає з себе. Це вже не тіло.
Дарина прокидається в холодному поту й думає, що це вже справжній сюрреалізм. Згадує свою давню пристрасну любов до Далі та сміється. Вона могла би йому віддарувати цей сон, як сюжет до ще однієї картини, хоча це надто інтимно — дарувати такі сни, такі відчуття, навіть просто ділитися ними — це вже вершина інтимності. Вона залишить його собі, цей сон, пригадуватиме, навіть коли ставатиме моторошно.
Люди переходять життя, обростаючи подіями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно придивляється до речей, які її оточують.
занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на сті-' нах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сонцем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть
Дарина спостерігає за воронами, що граються в снігу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на білому тлі дуже красиво. Батько-ворон купає мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снігову ямку. Вороненя сидить у сніговій ванні й задоволено стріпує крилами. Мама-ворона розчулено спостерігає за своїм дитинчам. Така ідилія. Дарині подобається ця вороняча родина.
Дарина не пише щоденника, принаймні вона не хоче це так називати. Вона записує слова — рештки денних вражень, переживань, побачене та почуте осідає у ній всередині, його так складно висловити. Але іноді його можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовує слова, бо їй здається, що так ними деколи можна більше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовхаються, б'ються, кепкують одне з одного й кидаються в різні боки. Дарина залишається без слів, але не полишає надії, що таки знайде потрібні фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляється дуже часто. Потрапляє у безглузді ситуації, із яких не може знайти виходу. Помиляється в людях, ставлячись до них надто довірливо та наївно, помиляється в речах, бо не може знайти в них того, чого шукає. Помиляється в книжках, бо серед них ще не знайшла тієї, яку б сама хотіла написати. Humanum errare est. Homo errarens — це людина така, яка вона є завжди. Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про людей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фобія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого присмаку. Смерть завершує ланцюг помилок.
Дарині подобаються дитячі віршики, смішні й банальні. Вона складає такі віршики для себе. Сьогодні їй хочеться написати вірш про зайця. Про зайця, що був добрим її приятелем. Зайці здаються їй добрими й також смішними. Вона ніколи не бачила живих зайців на волі, тільки у звіринці та ще в маминому селі під лісом — щось бігло у траві — і їй сказали, що то заєць.
мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло чого тобі хочеться зайчику капусти хліба моркви йди додому моє вухате бо вже незабаром мій потяг на пероні махає лапою зайчатко таке самотнє
Дарина уявляє собі зайця з мокрою шерстю і замерзлими лапками. Дарину дуже рідко проводжають на вокзал. І ще рідше зустрічають. Вона любить сама приходити на вокзали і сама з них іти. Іноді вона скучає, починає скучати за намоклим зайцем, якого сама придумала. Вірш не вийшов дуже смішним. Змоклий заєць здається їй беззахисним і сумним. А дощовий вокзал — холодним.
Дарина куштує слова, смокче їх, наче м'ятні цукерки. Заєць гостинець від зайця гостина гості пригостити. Мама приходила з роботи, і Дарина бігла відкривати її портфель, щоб подивитися, чи є там гостинець від зайця, і знаходила його між зошитами та підручниками: пиріжок із капустою чи з сиром, чи з м'ясом, куплений у шкільній їдальні. Це трохи гумове тісто й підгоріла капуста здавалися Дарині найсмачнішою їжею.
Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. У руках вона могла нести щось інше. А могла не нести зовсім нічого й повертатися зовсім не додому. Дарині здавалося, що після того, як не стало мами, у неї не стало й дому. Принаймні вона неохоче туди повертається. Так воно буває, що зовсім немає значення, куди йти, бо ніщо тебе не приймає. Чи ніде не буде добре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не відчуєш цілковитого отупіння, у метро, вибираючи різні стратегії, як їхати: чи від кінцевої до кінцевої, зібгавшись у куточку, чи виходити на кожній зупинці й чекати іншого поїзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову їхати на зупинку вперед і знову повертатися (це вимагає активності, це складна стратегія), чи доїхати до першої станції пересадок і сісти на іншу лінію та звідти їхати до кінцевої, чи ще якось. Потім нарешті треба з цим покінчити, бо з усім треба покінчувати, і йти нарешті до виходу, рухаючися поволі, зупиняючись кожні півметра. Люди лаються їй у спину, але вона зовсім цього не чує. їй здається, що вона щось забула, може, у вагоні, кажуть же вони, щоб пасажири не забували у вагонах своїх речей, але це також не має аніякісінького значення. Це завжди так, коли чогось або когось не стає. Потім до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеться. 1 тоді усе ніби заспокоїться всередині, і тоді з'являться інші події та інші люди. А поки що їх ніби немає. Такий порожній і такий великий світ. Вона сідає за кухонний стіл і ставить на нього пакет із морквяним соком. Потім переписує вірш про зайця — мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло я привезу тобі зайчику солодкого соку з моркви. Відкладає папір, схиляє над столом голову й плаче.
Час, відведений людині, начебто стає її власністю. Власністю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.
Хоча переважно люди не знають, що робити з часом і куди його дівати. Час стікає, час розливається, час втрачається. Дарина також не знає, що робити зі своїм часом. І не знає, що в ньому діється. Не знає, що з її часом — він то мчить, то ледве повзе, його то забагато, то замало. Дарина намагається відшукати рівновагу, але майже постійно її втрачає. Час нагадує їй канат, по якому вона незграбно просувається, наче канатоходець-початківець. Канато-ходцеві досить успішно добратися до кінця натягнутого каната. Більше нічого йому не треба, він ясно бачить перед собою мету. Дарина не знає, куди вона мусить прийти, і нічого не може сказати про мету. Все це колись закінчиться, але Дарина не знає, чи справді їй туди аж так кортить. Себто до кінця її власного каната.
