Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗
— Aleja Niepodleglosci. Centrum Badan Kosmicznych, — завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.
— О ile wiem, na Niepodleglosci nie ma zadnego Centrum Badan Kosmicznych, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.
— No to moze na jakejs innej ulicy. To juz pana problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.
— Pan chyba jest kosmonaute Ukrainskim, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.
— Niestety, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення [53].
Поки ми їхали DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку [54]. Сойка співав:
Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.
Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», — крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я — світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті — мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», — подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.
— Привіт, — помахала вона мені рукою. — Ходи покуримо.
— Привіт, — сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.
Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:
«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».
Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:
«Який же я в біса однолюб?!», — мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію — я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.
Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів — хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.
Косівські ліжники розбирали неохоче — не сезон. Різьблені дерев'яні підсвічники нікому не вдавалося продати дорожче, аніж злотий за штуку — суцільні збитки, враховуючи вартість дерева, роботи, дороги, митних хабарів і рекетирських поборів.
Були тут і представники чистого мистецтва — лірники та бандуристи. Мені навіть причулося знов оте шокуюче «любчику ти наш, однолюбчику», але я спритно відігнав галюцинацію. Скрипалі витинали коломийки. Туристи-роззявляки особливо тішилися, коли вловлювали знайомі слова:
Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.
53
— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.
— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.
— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.
— Ви, напевно, український космонавт?
— На жаль (польськ.).
54
Станіслав Сойка — польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamieci» (Pomaton 98124).
55
У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.
Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.
Як у фільмі на екрані
Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о — прим. моя,—
Леон.)
І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола
І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.
О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?
Так, ніби в фільмі на екрані.
Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,
У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —
І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.
І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно
Неначе в фільмі на екрані (польськ.).
56
Ой любчику ти наш, однолюбчику!.. — черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку — стилістики перекладу Максима Рильського.
