Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без .txt) 📗
Його борлак був його мотором і його гальмами, хоча я і досі переконаний, що у нього були ще й інші мотори, і ось тепер цей борлак уперше знайшов справжню противагу, тому спокійно спав собі під шкірою і довгий час взагалі не рухався, бо те, що так гармоніювало з ним, мало свою історію. Ця історія почалася у тисяча вісімсот тринадцятому, коли за залізо платили золотом, тоді ця річ, яка мала зупиняти на собі погляди, була намальована на аркуші паперу старим добрим майстром Шінкелем із класицистичним почуттям форми. А потім були лише незначні зміни — спершу у 1870 — 71, потім у 1914 — 18, і тепер. Але цей орден не мав нічого спільного з орденом Pour le merite, тобто за заслуги, в основу якого ліг мальтійський хрест. Рисунок Шінкеля відразу був розрахований на перенесення ордена із грудей на шию і проголосив своєю вірою симетрію.
— Ну що, Пілєнц, непогана штука?
— Клас, дай доторкнутися.
— Як думаєш, я заслужив?
— Я так відразу і подумав, що це твоя робота.
— Неправда, мені вчора його вручили за те, що я на Мурманському напрямку затопив у конвої п'ять суден і крейсер класу «Саутгемптон».
Ми почали дуріти і демонструвати одне одному свій гарний настрій, співали «Пісню про Англію», придумували до неї нові рядки, у яких торпедували не танкери і вантажні судна, а певних учениць і викладачок школи імені Ґудрун, виголошували, склавши долоні рупором, патетичні або непристойні позачергові повідомлення про кількість затоплених ворожих кораблів, тарабанили кулаками і п'ятками по іржавому залізу капітанського містка, і баржа трусилася і гуділа, від неї відлітав послід чайок, а самі чайки поверталися, у гавань заходили торпедні катери, над нами пливли гарні білі хмари і впиралися в горизонт, легкі, як димок, кораблі припливали і відпливали, щастя, мерехтіння, риби не вистрибували з води, погода залишалася приємною, і хоча орден стрибав на шиї у Мальке, але не лише через кадик, а через те, що весь Мальке пожвавився, вперше він щиро дурів і не натягував на обличчя цієї міни Спасителя, а навпаки, дуже збуджений, зняв орден із шиї і тримав його обома руками за стрічку, притискав до стегна і перебільшено манірно удавав із себе дівчинку, а в цей час величезна блямба теліпалася перед його прутнем, закриваючи тільки третину його плоті.
Тим часом — а на той момент Твої циркові штучки вже почали діяти мені на нерви, — я запитав його, чи він збирається залишити орден собі, бо якщо так, то, мабуть, найкраще буде заховати його у каюті під капітанським містком, поміж засніженою совою, грамофоном і Пілсудським.
Але Великий Мальке мав інші плани і розповів про них. Бо якби Мальке заховав цю штуку в каюті; чи, ще краще, якби ми з ним ніколи не дружили; а найкраще і те, і друге: орден подалі, у радіорубку, а я лише знайомий із Мальке, звичайний однокласник, нічого більше, просто цікавлюся його неординарністю, — тоді я б не мусив тепер писати, не мусив питати отця Альбана: «Чи була і моя провина у тому, що Мальке згодом…»
Але я пишу, бо мушу викинути це з себе. І хоча займатися художніми штуками на білому папері досить-таки приємно — однак чим можуть мені допомогти білі хмари, перетяги, вчасно прибулі судна і група чайок у ролі грецького хору; чим може допомогти чаклування над граматикою, бо навіть якби я написав усе з маленької літери і без жодної коми і крапки, то все одно змушений був би сказати: Мальке не заховав орден у колишній радіорубці колишнього польського трала «Рибітва», не повісив його поміж маршалом Пілсудським і Чорною Богоматір'ю, над смертельно хворим грамофоном і облізлою підгнилою засніженою совою, а лише швидко сплавав донизу, до кабіни, десь на півгодини, поки я рахував чайок, сплавав, не знімаючи з шиї ордена, я переконаний, що він просто хотів похвалитися перед своєю Дівою таким гарним орденом, а потім виплив разом із ним знову на поверхню, сховав свої геніталії у плавки і поплив разом зі мною у помірному темпі назад, на берег, і проніс цей шматок заліза затиснутим у кулаці повз Шиллінґа, повз Готтена Зоннтаґа, повз Туллу Покріфке, повз восьмикласників і заніс до своєї перевдягальної кабінки у чоловічому відділенні купальні.
Я неохоче і лаконічно відповів на питання Тулли і всіх інших, а потім відразу зник у перевдягальні, швидко вбрався і наздогнав Мальке на зупинці дев'ятого трамвая. Протягом усієї поїздки у трамваї я намагався переконати його особисто віддати орден назад капітан-лейтенанту, адресу якого нескладно було б довідатися.
Думаю, він мене не слухав. Ми стояли біля дверей, у самому хвості вагона, затиснуті у натовпі пізнього недільного ранку. Поміж зупинками він час від часу розчепірював долоню, прикриту нашими сорочками, і ми обоє розглядали внизу суворі контури темного металу і мокру, вим'яту стрічку. Потім, десь на зупинці Ґут-Заспе, Мальке приклав орден, не зав'язуючи стрічки, до вузла своєї краватки і спробував розгледіти власне відображення у віконному склі, як у дзеркалі. Поки трамвай стояв і пропускав зустрічний рух, я подивився вбік, повз вуха Мальке, понад запущеним кладовищем Заспи, повз криві сосни на пляжі, кудись у напрямку летовища, і мені пощастило — там саме приземлився, хоча і не без труднощів, масивний тримоторний Ю-52 і допоміг мені.
Але заклопотаний недільним відпочинком народ у трамваї не мав часу на вистави Великого Мальке. Аби звернути на себе увагу, йому довелося б голосно і долаючи відстань між кріслами вступити у запеклу боротьбу із дрібними дітьми, скрученими купальниками, пляжною втомою. Пронизливий і затихаючий, а потім голосніший і знову заспокоєний дитячий плач та скигління переповзали із задніх місць до передніх і назад, а разом із ними і запахи, від яких миттєво скисло б навіть найсвіжіше молоко.
На кінцевій Брунсгьофервеґ ми вийшли, і Мальке кинув мені через плече, що збирається потривожити обідній сон вчителя вищої категорії Вальдемара Клозе. Він піде сам, і чекати на нього немає сенсу.
Було відомо, що Клозе живе на алеї Баумбах. Я відпровадив Мальке крізь викладений кахлями тунель під залізничним мостом, а потім залишив його самого. Великий Мальке не поспішав, радше навпаки. Лівою рукою він тримав кінці стрічки ордена поміж великим і вказівним пальцями, розхитував орденом, ніби пропелером, який веде його до алеї Баумбах.
Безглуздий план і ще більш безглузде виконання! Тобі треба було викинути цю штуку вгору, у гущу дерев, що давали затінок будинкам цього респектабельного кварталу, де завжди було достатньо сорок, які відразу ж вхопили б цяцьку до своєї потаємної колекції срібних ложечок, перснів та інших прикрас.
У понеділок Мальке не було в школі. У класі ходили різні чутки. Був урок німецької вчителя Бруніса. Він знову смоктав таблетки, які мав би роздати учням. На його столі лежав розкритий том Айхендорфа. З кафедри долинало його старече, липке і солодкаве бурмотіння: кілька сторінок з новели «Із життя одного невдахи», потім сумна історія кохання «перстень-млин-катеринка», і тоді по черзі: «Двоє друзів з дому йшли», «І лань якщо ти приручив», «Дрімає пісня всюди, всюди», «Синє світло припливає».
Про Мальке ні слова.
Аж у вівторок до класу зайшов учитель вищої категорії Клозе із сірою течкою в руках і став біля вчителя Ердманна, який розгублено потирав долоні. Клозе відсилав свій прохолодний м'ятний подих кудись далеко понад наші голови: трапилося нечуване, і то в доленосний момент, коли всі ми зобов'язані допомагати одне одному. Недостойний, — Клозе не називав прізвища, — уже виключений зі школи. Але керівництво гімназії утрималося від того, щоб повідомляти вищі інстанції про те, що трапилося. Усім учням дали зрозуміти, що про цей прикрий випадок потрібно мовчати, аби не ставити під удар репутацію цілої школи. Таке бажання висловив колишній випускник, капітан-лейтенант військово-морських сил, командир підводного човна, орденоносець і так далі…
Але під час війни нікого з гімназії остаточно не виганяли, тож Великого Мальке перевели до середньої школи Горста Весселя. А там про пригоду теж воліли не згадувати.
