Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без .txt) 📗
Навіть якщо ми не домовлялися про сигнали постукування, ти міг би постукати. Раз і другий я дав землечерпалці відрахувати для мене тридцять секунд. Як то кажуть, згідно з усіма людськими законами, він уже мав би… Мене збивали з пантелику чайки. Вони кружляли поміж баржею і небом. Але коли вони без видимої причини раптом зникли, то мене збила з пантелику їхня відсутність. І я почав тарабанити по містку спершу своїми каблуками, а потім чоботами Мальке. Шматки іржі відлітали від металу, послід чайок кришився і танцював у повітрі після кожного удару. Пілєнц тарабанив відкривачкою для консервів по містку і кричав:
— Піднімися нагору, старий! Ти забув відкривачку…
Тиша після спершу хаотичних, а далі ритмічних стуків і криків. Я, на жаль, не знав азбуки Морзе, тому просто стукав: два-три, два-три. Аж захрип:
— Від-кри-вач-ка! Від-кри-вач-ка!
Від тої п'ятниці я знаю, що таке тиша, тиша настає, коли тікають чайки. Ніщо не може бути тихішим за землечерпалку, яка працює, а вітер відносить її залізний скрегіт убік. Але найбільшу тишу створив Йоахім Мальке, коли не знав, що відповісти на моє стукотіння.
Тож я поплив назад. Але перед тим як плисти назад, я кинув відкривачкою у напрямку землечерпалки, хоча й не поцілив.
Отже, я викинув відкривачку і повеслував назад, віддав човен рибалці Крефту, доплатив тридцять пфенігів і сказав:
— Можливо, увечері я ще раз прийду по човен.
Отже, я кинув у воду, повеслував назад, віддав, доплатив, домовився про наступний раз, сів у трамвай і поїхав, як то кажуть, додому.
Але після цього всього я не пішов додому, а ще раз подзвонив на Остерцайлє, не питав нічого, але взяв локомотив у рамці, бо я сказав йому і рибалці Крефту:
— Можливо, я прийду ще увечері…
Отже, моя мати саме приготувала обід, коли я приніс додому фотографію. Якийсь начальник воєнізованої охорони вагонного заводу обідав у нас. Рибу мати не подала, а біля моєї тарілки лежав лист із військового управління.
Я читав наказ про відправлення мене до армії, читав і перечитував. Мати почала плакати, а начальник воєнізованої охорони вагонного заводу розгубився.
— Я їду аж у неділю увечері, — сказав я, а потім додав, не зважаючи на гостя: — Ти не знаєш, де татів польовий бінокль?
Отже, із цим біноклем і з фотографією я поїхав до Брьозена у суботу вранці, а не ввечері того ж дня, як домовлялися. Видимість була не дуже доброю, а крім того, знову падав дощ. Але я знайшов найвищу точку серед прибережних дюн. Це було місце біля пам'ятника загиблим військовим. Я став на найвищу сходинку пам'ятника і дивився у бінокль півгодини, а то і всі сорок п'ять хвилин. Наді мною височів обеліск, а із золотої кулі на його горі скрапувала вода. Аж коли у мене перед очима все попливло, я опустив бінокль і подивився на зарості шипшини.
Отже, на баржі нічого не ворухнулося. Було чітко видно два порожні чоботи. І хоча на іржавій палубі знову сиділи чайки і вкривали послідом палубу і чоботи, але що можуть довести чайки? На рейді були ті самі судна, що і попереднього дня. Але між ними я не побачив ніяких шведів, нікого із нейтралів. Землечерпалка лише трохи зрушилася з місця. Погода обіцяла покращитися. І я знову поїхав, як то кажуть, додому. Мати допомогла мені спакувати мою псевдошкіряну валізку.
Я поклав туди: фотографію, яку я витяг із рамки, і, оскільки Ти не претендував на неї, то вона опинилася на самому дні. На Твого батька, кочегара Набуду, на локомотив твого батька, який не димів, була складена моя білизна, решта дрібниць і щоденник, згодом я загубив під Коттбусом його разом із фото й листами.
Хто напише мені добрий кінець? Бо те, що почалося з кота й миші, мучить мене сьогодні, коли я бачу нурця у ставку посеред очеретяних заростей. А коли я намагаюся уникати вилазок на природу, документальні фільми обов'язково показують мені цих вправних водних птахів. Або ж новини демонструють спроби витягти затонулі кораблі із Райну. Чи підводні роботи у гавані Гамбурга, де водолази збираються підірвати бункери поряд із корабельнею і забрати звідти авіаміни. Люди у блискучих, злегка зім'ятих шоломах пірнають під воду, а потім підіймаються, їм назустріч простягаються руки, відкручується шолом, і вони знімають його. Але Великий Мальке ніколи не закурює цигарку на білому полотні кіноекрана, завжди курять інші.
Якщо до міста приїздить цирк, він обов'язково заробляє на мені. Я знаю там майже всіх, а з окремими клоунами завжди розмовляю особисто за їхніми житловими вагончиками. Але ці панове часто перебувають у поганому настрої і нічого не хочуть чути ні про якого колегу Мальке.
Чи мушу я додавати, що у жовтні п'ятдесят дев'ятого я їздив до Регенсбурґа на зустріч ветеранів, які, як і Ти, були нагороджені Лицарським хрестом? У зал мене не пустили. Всередині грав оркестр німецьких збройних сил, часом він робив паузи. Під час однієї з таких пауз я попросив лейтенанта, який керував охороною, покликати Тебе зі сцени:
— Унтер-офіцера Мальке очікують при вході!
Але Ти не захотів випірнути.
