Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (версия книг .TXT) 📗
Повернувши голову, помітила, як у темній воді - вже не зеленій і не синій - тихо пропливає поранена ігуана, залишаючи по собі рожеву смужку крові.
Ось - завмерла, підвела голівку в бік Єви, ворушить хвостом і уважно дивиться своїми затягнутими плівкою очима. Що вона бачить?…
Вона бачить лежачу горілиць Єву на охололій лаві, в темряві невідомих крон, крізь які синіми клаптями звисає пошматоване темними хмаринками небесне простирадло.
Що бачить Єва? Єва бачить себе, бачить ігуану - поруч із човном, вгорі бачить крони невідомих дерев…
А якщо камера віддалиться і злетить вгору, вище і вище, Єва побачить себе зверху - маленькою, нікому не потрібною крапкою у маленькому човні, посеред чужої далекої ріки Мангоф, що ниткою позначена на мапі далекої чужої країни.
А коли ще вище: ріка зникне зі строкатої круглої палітри земної кулі, країна тоді змажеться, перетвориться на пляму. Цікаво, якого кольору вона буде? Швидше за все - теракотового, як свіжа ще не обвітрена цегла.
Єва підморгнула ігуані. Та ніби побачила ледь вловимий порух її повік, вийшла із заціпеніння споглядання білої жінки та попливла далі в синьо-зелену яскравість займатися своїми справами - годувати собою білого орла.
Єві закортіло зануритись у цю гостру воду, попливти слідом на ще гостріше світло. Вона подумала, що життя має бути яскравим і… коротким, як у метелика: прокинувся у слизькому коконі - побачив світло - помахав крильцями - кінець. Щоб уникнути ефекту кіноплівки, коли ти - молодий, сповнений сил - відмотуєш своє життя років на десять назад і бачиш, що і там ти є молодим, сповненим сил, словом, таким самим. Але… але набагато кращим, кращим, здатним одним порухом змінити усе.
Те, що сьогодні змінити вже не вдасться. Адже це можна було зробити лише тоді… Тепер вона лежала на дні розцяцькованого човна й міркувала про те, що вчинила правильно.
Ще десять довгих, розтягнутих, наче липка новонароджена шовкова нитка, днів вимушеного відпочинку - і додому. Забути. Там забувається краще. А щоб забути все тут - треба ось так брати екскурсії, вирячати разом з іншими очі на екзотичні дива і ні про що більше не думати.
Не думати про білий шезлонг перед блакитним басейном, де, загорнувшись у білий махровий халат, під спекотним сонцем сидить відморожений у своїй надії Сантаклаус і перебирає пальцями, мов дешеві чотки, чорні перлини…
- Скільки, скільки?
- Не має значення!
- Ну, скажи, ненормальний! Я ж не засну!
- Десять тисяч…
- Доларів?!!
- Євро… І не думай про це, добре?…
Добре. А я їх - поштою! В картонці…
- Ти божевільна дівчинка. Я це знав.
- Хіба можна жити з божевільною?
- З нормальними - нудно. А ти передумала?
Так, я передумала. Передумала саме в ту мить, коли вирішила остаточно. Ти мусиш мене вибачити, Сантаклаусе, Доне Санто, містере Метью Ленні.
- Чому? Поясни мені, чому ти передумала, коли ми вже все вирішили? Я вже все вирішив! І про червону куртку-аляску, і про літо тут, у цій безхмарній країні, і про зиму в Альпах, і про те, як я триматиму тебе за руку…
Тому що я не хочу обманювати тебе. Я - метелик. Жила - і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий паралон і голки по обох боках - щоб крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу! Ти - останній, кому я зробила боляче. А можливо, це лише чергова прикрість на твоєму шляху. Не сиди так, не мерзни - тут така спека. Йди додому. Випий пива. З бляшанки. І забудь. За десять клятих днів ми будемо на різних кінцях землі. А якщо ти шукатимеш мене і здогадаєшся приїхати на ріку Мангоф, нехай на тебе з води визирне ця ігуана - я залишила їй свій погляд…
- І однаково я цього ніколи не зрозумію!
А що тут розуміти, дурнику? Що я могла тобі розповісти, аби ти зрозумів? Побутову банальщину про те, як раптом в одну мить згоряє життя?
Показати кіно? стару плівку про те, як «жила-була така собі Єва з довгим ненависним іменем Євпраксія?» В задушливій [затхлій] комуналці, в закоротких сукнях, в туфлях із огидним закругленим носком та перетинкою навколо щиколотки, в вічних «сльозах, бичках та павутинні» від власних думок про гроші. Точніше - про їхню відсутність. І при цьому примудрялася ходити по барах, закрутивши волосся дорослою «мушлею» й відрізавши добрячу половину подолу від шкільної спідниці.
…Там грала музика, яку більше не грали ніде, було задимлено, полірована стійка блищала мов розплавлений шоколад, тож Єві закортіло непомітно нахилитися й лизнути її - спробувати на смак. Замість цього вона клала на неї «п’ятірку» і казала: «Горілку з апельсиновим соком!», - назв інших напоїв вона не знала. На неї дивилися. На її туфлі з перетинкою, на підозрілу коричневу спідницю, що нагадувала шкільну форму.
А вона дивилась у той куток, де на півкруглому подіумі стояв рояль. Дивилася туди, мов павучиха, мов та ігуана, про існування якої не могла знати.
…Він заходив близько десятої - в заморських джинсах, чорній сорочці, розстібнутій майже до кінця тугого шкіряного паска із металевою пряжкою.
Коли він грав джаз, це було надзвичайне видовище. Так, це було видовище! Він сідав за рояль, часом, не знімаючи куртки, - сидів, згорблений над клавіатурою, мов птах, котрий ось-ось почне дзьобати її своїм довгим носом. Це не була поза класичного піаніста: спинка рівна, немов струна, легкий картинний злет рук, вишуканість рухів. Він скрючувався над чорно-білими зубами рояля, мов хижий птах, що мокне під дощем (часом його потерта куртка дійсно була мокрою від дощу - він ніколи не знімав її). Але варто було йому цими недбало зігнутими пальцями торкнутися клавішів, як з-під них виривався клекіт, мов з горла гірського велетня, що сто років ховав свій крик за цими чорно-білими зубами. Він грав джаз і мало хто втримувався від емоцій. І брутальність пози - майже зневажливої, байдужої до публіки, і аристократичність чорного рояля, і те, що він видобував з цього пихатого лискучого пана, - все це так різко контрастувало між собою, що цигарки випадали з рота тих, хто прийшов сюди вперше…
Одного разу він сів поруч, спиною до Єви.
- Як завжди? - запитав бармен. Євина шия вдвічі виросла: вона хотіла знати, що означає це «завжди»?
Бармен не поліз нагору, де стояли різнобарвні пляшки, він засунув руки під стійку, оглядаючись по всіх боках, щось там поворожив і поставив на неї чарку із чимось яскраво-зеленим. У Єви перехопило подих - це було заборонене чарівне зілля, можливо, те від якого він ТАК грає. Зілля називалося «як-завжди». Тепер вона знала його таємницю, більш того, - стала співучасницею, змовницею, адже бармен зиркнув на неї та підморгнув: тихо будь! Єва дивилася на його спину і заклинала повернутися. Він повернувся.
