Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (версия книг .TXT) 📗
Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.
Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я - тварюка…»
- Ось що дійсно вічне… - пробурмотів він. - А решта - хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?
У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.
Вона просто посміхнулась. Як завжди.
Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.
- Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!
- Їх - четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.
- Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…
- Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…
- А щось вже є?
- Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…
- Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?
- Так.
- Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.
- Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…
- Не впевнений. Не впевнений.
- Це нове слово у мистецтві!
- Від нього тхне.
- Слова - не пахнуть.
- Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?
- В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.
- У вас вже є певна концепція?
- Їх кілька. Якась і спрацює…
- Ну і?…
- Перша - найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.
- Помідори - це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.
- Ну, знаєте… Для когось і це - неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.
- Поки що ви мене не переконали.
- Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?
- Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?
- Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.
- Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?
- Четверте… Тут складніше… Їх четверо - і це велика удача.
- Ви натякаєте на…
- Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?
- Тільки обійдемося без порнографії, добре?
- А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!
- Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно - наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І - заради чого?
- Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку - всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.
- Та все ж…
- У вас мобілка дзеленчить…
- А, дякую. Перепрошую.
- Будь ласка…
- Алло. Так. Так. Ні…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЄВА
…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, - коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…
Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, - ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф - лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.
Мовчазний малайзієць заглушив мотор посеред ріки і човен завис в суцільній зелено-синій тиші. Звиваючись усім тілом, повз нього пропливла ігуана, - туристи похапалися за фотоапарати. Ігуана висунула голову з води і подивилася в камери, ніби давно звикла позувати. Даремно вона це зробила! Білий орел кинувся на неї, вчепився кігтями в голову, важко кілька разів змахнув крилами, намагаючись витягнути свою жертву, і нарешті висмикнув її з води. Повільно полетів. Ігуана звивалася у повітрі майже так само, як щойно пливла. Це сталося миттєво.
Єва напружилась кожною клітиною тіла, ніби все відбулося з нею самою - і орел, обтяжений здобиччю, зробив кілька махів-зусиль та випустив ігуану з кігтів. Вона пролетіла кілька метрів у повітрі й нарешті впала, здіймаючи бурю гостро-зелених скалок.
Тоді Єва побачила те, що уявляла хвилину тому про себе: по поверхні розпливлася пурпурова пляма - ігуану було поранено.
Охочих відвідати печери з кажанами перекладач запросив на берег.
«Вони там сплять, рясними гронами причепившись до камінних бурульок, - повідомив перекладач нудним голосом, - видовище не для нервових». А більше, власне, дивитися там ні на що, додав він англійською.
Єва не мала бажання оглядати грона огидних кажанів, тому залишилася в човні. Він шалено захилитався під вагою десятьох пар ніг, які сходили з нього на кольоровий місток, після чого човен спокійно загойдався у темній синяві під переплетінням ліан та широким листям невідомих дерев.
Настала тиша. Поглянути на кажанів пішов і миршавий матросик в широких синіх джинсах. Єва лишилася сама і лягла на білу лаву, котра ще п’ять хвилин тому була теплою, нагрітою сонцем.
